Пригоди Румцайса Вацлав Чтвртек Любі друзі! Чи чули ви, хто такий Румцайс і чим він знаменитий? Він покарав зажерливого мельника, подарував Манці сонячний перстень, підстрелив крижану пташку, навернув на розум недолугого велетня… Чесний, сміливий, сильний, добрий і веселий Румцайс допомагав слабим та малим, захищав скривджених, карав злих і несправедливих. Повість про Румцайса написав відомий чеський письменник Вацлав Чтвртек, і діти братньої Чехословацької соціалістичної республіки дуже полюбили її. Коли ви познайомитеся з Манкою, Румцайсом та їхнім сином Ціпісеком, ви теж полюбите їх і разом з ними переживете всі їхні пригоди. А цих пригод — аж п'ятдесят чотири… Вацлав Чтвртек ПРИГОДИ РУМЦАЙСА Частина перша Розбійник Румцайс 1. Як швець Румцайс став розбійником У місті Їчині, в комірці під баштою, вже дев'ять років шив і лагодив черевики швець Румцайс. На своєму ремеслі він знався і що робив — то робив людям на радість. Молоточком на маленькій колодці підбивав Румцайс черевички дівчатам; для жінок і чоловіків мав він колодки більші і молоток важчий. А коли треба було підбити чоботи їчинському війтові Гумпалу, брав швець Румцайс ті чоботи і йшов у кузню. — Позич мені ковадло і молот, — просив коваля Штанцла, натягав чобіт на ковадло і бив по ньому молотом. Це того, що ноги в Гумпала були здоровенні, як у слона. Гумпал страшенно пишався ними і звертався до них: «Ой ви мої славні війтівські ноги!» Через ті ноги знали Гумпала в усіх навколишніх містах і селах, аж по Младий Болеслав, і через ті шановні ноги, власне, й війтував він уже вісім років у Їчині. Оце починався дев'ятий рік, коли раптом передав Гумпал наказ: — Хай прийде швець Румцайс, мені потрібні нові черевики. Румцайс зітхнув, поклав у кишеню свого зеленого фартуха паперовий метр, щоб зміряти війтову ногу, перекинув через руку шмат червоної іспанської шкіри із міста Кордови та й пішов до ратуші. Війт уже сидів у кріслі в тій залі, де завжди засідав магістрат. Одна нога в нього була роззута і лежала на подушці. Подушку тримали четверо слуг, якими командував бурмистер Фіштула. А навколо стояли дванадцять засідателів магістрату і захоплено дивилися на війтову ногу. — Оце нога так нога! — пихато промовив війт Гумпал до шевця Румцайса, тільки-но той увійшов і поворушив у його бік великим пальцем. Та Румцайс ноги не похвалив, а сказав: — Нога у вас таки чималенька, але я бачив і більшу. Війт аж губу прикусив од злості. Дванадцять засідателів магістрату непомітно вислизнули із залп, бо знали: за мить буде біда. Четверо слуг на чолі з бурмистром Фіштулою заплющили очі й затулили вуха, щоб нічого не бачити й не чути. — У Градці бачив я більшу ногу, — вів далі Румцайс, поклавши на стіл червону кордовську шкіру і готуючи паперовий метр. — Ота нога справді велетенська! А на вашу ніжку я пошию черевичок простісінько, ви й бублика з'їсти не встигнете. Війт Гумпал почервонів, наче та кордовська шкіра, а тоді зразу поблід, мов папір. Потім знову почервонів і знову поблід. — Що це з вами, пане війт? — стурбовано запитав Румцайс. Гумпал налився фіолетовим кольором, зірвався з крісла, схопив дорогу іспанську шкіру, подер її на стьожки і пожбурив у вікно. А Румцайса погнав у двері. На порозі Румцайс зупинився: — За що ж ви мене штовхаєте? — За образу ноги пана війта, — поважно відказав Гумпал, немов приклав міську печатку. Зібрав Румцайс внизу під ратушею рештки кордовської шкіри і мовив сам до себе: «Добре, що хоч на дитячі капці лишилося». Але душу йому ятрили жаль і прикрість. Коли Румцайс повернувся до своєї комірчини під баштою, він побачив, що двері зачинені і на них висить замок. А по обидва боки дверей стовбичать війтові стражники. — Що ви тут робите? — запитав Румцайс. — Я своє добро сам стережу. Стражники показали на двері. Там висів папір з написом: «ЗА ОБРАЗУ НОГИ ПАНА ВІЙТА ЗАЧИНЕНО АЖ ДО САМОЇ СМЕРТІ». Отут уже Румцайс розгнівався. — Я гарячий чоловік, — сказав вій стражникам, — і ви мене не присилуєте кланятися війтовій нозі! Стражники відступили трохи і націлили на Румцайса рушниці. — Як це ви ще гармати не притарабанили? — всміхнувся Румцайс. — Побачимо, що з цього буде! Стражники в ту ж мить настромили на рушниці багнети, стали по обидва боки від Румцайса та й повели його з собою. Пройшли вони містом, проминули поле і дісталися до узлісся. Це був Ржаголецький ліс. Тут стражники сказали Румцайсові: — Біжи собі до лісу, а в Їчин щоб не ступив і ногою! — Чий це наказ? — Війта Гумпала. Румцайс ступив поміж дерева. За хвилину з лісу пролунав голосний крик: — Якщо війт думає, що я від нього все терпітиму, мов та підметка, то він помиляється! Ми ще побачимо, чия візьме! Усе це сталося напровесні. А коли весна вже відцвітала, війтові Гумпалу спало на думку піти до лісу — порахувати молодих зайців. Узяв він записник і олівець, взувся в міцні мисливські чоботи та й вирушив у путь. Іде — і скрізь йому честь та шана за його славетні ноги. В місті люди вклоняються, за містом камінці самі відкочуються з дороги. Із кущів молоді зайці визирають і вигукують номери, якими вони записані у своїх метриках: — Перший! Другий! Третій!.. А війт іде й записує їх. Нарешті дістався він до Ржаголецького лісу і зайшов у нього. Дерева перед ним схиляються, боровики шапочки скидають. Коли ж Гумпал втомився, підрахував він зайців у записнику і вирішив дати своєму змореному війтівському тілу спочинок. Приліг він під ялинкою і одразу став сопіти носом, щасливо усміхаючись і дивлячись на кінчики своїх знаменитих ніг. Поринув він уже в перший солодкий сон — аж раптом щось забубоніло йому в ліве вухо: — Отепер побачимо! Гумпал прокинувся і глянув на всі боки — що б воно могло бути? Ніде нікого. Ані билиночка не ворухнеться. Зненацька щось знову забубоніло — вже у праве вухо: — Отепер побачимо, Гумпале! За мить ці слова залунали і спереду, і ззаду, і від ялинкових заростей, і від просіки: — Отепер ми порахуємося з тобою, пане війт! Гумпал крутив головою, ніби вона була в нього на підшипниках. Ніде нікого! Зрештою війта знову здолав сон. Раптом гілки розсунулися і поряд з Гумпалом став швець Румцайс. Та як же він змінився! Підборіддя обросло густою бородою, і в бороді гніздився рій лісових бджіл. На голові — капелюх із букової кори. Куртка — із клаптиків червоної кордовської шкіри. Штани усі в дірках, ремінець ледве тримається, а за ремінцем — пістоль із широченним дулом, наче кульок. Тільки черевики нові та гарні. Румцайс зробив крок і зупинився біля славетних ніг війта. Оглянув їх, а тоді легенько, як швець, і спритно, як розбійник, стяг із Гумпала чоботи. Потім ще раз мовчки подивився на могутні ногн війта в смугастих панчохах і вщипнув Гумпала за великий палець. Війт прокинувся і злякано скрикнув: — Ой, боже ж мій, розбійник! — З вашої волі, пане війт! — сказав Румцайс і показав — Ондечки дорога з лісу до Їчина, пане війт. Тихо гойднулися гілки ялинок, і Румцайс зник, ніби ніколи його тут і не було. — Ох і дивний сон мені приснився, — пробурмотів війт, підвівся й хотів обтрусити коліна. І не повірив власним очам! З землі на нього дивилися дві велетенські ноги в самих смугастих панчохах. — Ну й нехай, — люто просичав Гумпал до кущів. — Я й так дійду, Румцайсе. Але начувайся — матимеш ти завтра перед собою князівських гармашів. — Тру-лю-лю! — весело засвистів у кущах розбійник Румцайс. Гумпал зробив крок у бік Їчина — і зойкнув. Ступив ще крок — і вибухнув прокльонами. Його знамениті ноги не звикли ходити в панчохах! Гумпал спотикався об каміння, камінці ніби самі підкочувалися йому під ноги. Навіть вони вже не шанували його ніг… Отак шкандибав війт лісом, полем, а тоді й вулицями Їчина. Люди від сміху мало животи не порвали: — Дивіться! Дивіться! Війт плентає в самих панчохах! А далі було ще гірше. Гумпал так понабивав собі невзуті ноги, брівши лісом і полем, що на великому пальці виріс у нього здоровий червоний мозоль. І чим дужче журився війт, тим веселіше позирав той мозоль на жінок, що повихилялися з вікон. І то був для Гумпала початок кінця. Він проминув браму з баштою і вийшов на майдан. Там чекали на нього засідателі магістрату; найстаріший з них сказав: — Гей, Гумпале! Твої ноги вже не знамениті й не величні, отже, настав кінець і твоєму війтуванню в Їчині. А далі сталася з Гумпалом іще одна пригода. Коли він дибав через ринковий майдан, із вікна замку визирнув їчинський князь, який жив там із своєю княгинею Майоленою. І князю, і Гумпалові було чого гніватися. Панові князю нагорі, Гумпалові внизу. Проте скинутий війт шанобливо закричав у вікно: — Покірно повідомляю пана князя, що в Ржаголецькому лісі дивні порядки! — Куа?[1 - Що? (фр.)] — мовив по-французьки князь і приклав собі до вуха долоню, наче морську мушлю. — У пана князя в лісі завівся розбійник Румцайс, — поскаржився Гумпал і підняв ногу в смугастій панчосі.— Треба послати на нього військо! Проте пан князь слухав і чув тільки те, що казав йому імператор. Все, що казали інші, влітало йому в одне вухо, а вилітало в друге. Тож не встиг Гумпал перейти майдан, а вже пан князь забув про нього. Так би воно й лишилося, якби княгині Майолені наступного дня не закортіло поласувати білими грибами. 2. Як Румцайс переміг князівських гармашів Пригода з Гумпалом сталася у вівторок, а в середу княгиня Майолена сказала пану князю: — Мон шер[2 - Любий (фр.)], мені хочеться білих грибочків! Князь давно вже забув про Гумпалову скаргу. Він покликав мисливця Пінскера і звелів йому: — Маршрут — по гриби, напрям — Ржаголецький ліс. Пан князь і мисливець Пінскер пішли в ліс. В лісі князь забігав од дуба до бука, показуючи паличкою з чорного ебенового дерева: — Ось тут, Пінскере. І отут! І отам поглянь! Мисливець, ставши навколішки, обмацував землю, чи не сховався де гриб під листям. Та ніде не було жоднісінького грибочка. — Звідки ж тут узялися ямки від грибів? — дивувався мисливець Пінскер. — Неначе хтось щойно повибирав боровики. — Менше балакай! — гнівався пан князь і постукував паличкою по деревцях. — Шукай іще! У Пінскера вже заболіли коліна, та й князь незабаром ледве тяг ноги. — Глянь, Пінскере, іще під тим дубком. Мисливець підбіг до молодого дубочка, сягнув рукою під гілля і раптом — фррр! Звідти вилетів зяблик. Лишилося на землі гніздечко, а в ньому шість маленьких яєчок. Мисливець ні в сих ні в тих дивився на яєчка, але пан князь ступив просто до гнізда, повибирав яєчка одне за одним на долоню, глянув на них у лорнет, кивнув головою і защебетав по-французьки: — Шарман, делісьє,[3 - Любо, чудово! (фр.)] о-ля-ля! — Яке ще там о-ля-ля? — пролунав раптом незнайомий голос. — Ніяке не о-ля-ля, а звичайна князівська сваволя! Пташка злякалась і вже не повернеться до гнізда, а яєчка прохолонуть, і в них загинуть шестеро пташенят. Князь аж сіпнувся з несподіванки. Обернувся — за ним розбійник Румцайс, а в руках у нього повно білих грибів. Тут князь і пригадав, як йому Гумпал скаржився. — Про зяблика ти турбуєшся, — уїдливо мовив він, — а красти мої білі гриби тобі не соромно! Схопити Румцайса й кинути в тюрму! — вигукнув він люто. Та Румцайс приклав до носа долоню з розчепіреними пальцями, помахав ними і сказав: — А оце ти бачив? І зник. Пан князь поклав яєчка назад у гніздо і заволав, аж листя на дубочку зашелестіло: — Ну, начувайся, Румцайсе! Пошлю на тебе військо! Клятий розбійник! Потім князь кивнув Пінскеру і хутко помарширував з лісу до Їчина, щоб не встиг охолонути його гнів. У Ржаголецькому лісі стихло, молоді дубки розпростували зім'яті гілки. Румцайс вийшов із схованки і засвистів, мов у тоненьку дудочку — кликав зяблика до покинутого гнізда. Та пташка не прилетіла, бо пан князь її геть настрахав. Дивився, дивився Румцайс на шість зябликових яєчок та й руки опустив. Так і натрапила на нього русалка Андулка, що жила у полі під Ржаголцем. Вона прийшла у ліс зібрати пахощі конвалій і, побачивши Румцайса, мовила: — Гай-гай, Румцайсе, очима яєчок не нагрієш! Треба подбати про них інакше. Та Румцайс не знав, що йому робити, ще ніколи жоден розбійник не виводив зябликів із яєчок. Спершу він заховав яєчка собі під капелюх, де тепліше, потім — у кишеню й за пазуху. Та Андулка щоразу говорила: — Не можна. І так не можна! Ти ж їх поб'єш, ти їх подушиш, ти їх потовчеш. Румцайс зрештою так розгубився, що простяг руку до пояса по пістоль і одне по одному опустив туди всі шість яєчок, наче монети у карнавку. Потім обережно заткнув пістоль клоччям. — Отак, може, й годиться, — сказала Андулка і побігла далі в ліс шукати своїх двоюрідних сестричок — лісових мавок, щоб ті показали їй, де ростуть конвалії. Пістоль, заряджений шістьма яєчками, Румцайс засунув знову за пояс. Та ледве зробив він кілька кроків, як у Їчині засурмили військові сурми, і луна від них линула аж у Ржаголецький ліс. — Пан князь слів на вітер не кидає,— промовив Румцайс. — Оце ж він піднімає солдатів. А в Їчині на майдані сурмили у сурми і били в барабани; князівське військо марширувало і готувалося до походу. Із замкового вікна похмуро позирав князь і гукав униз: — Гармати зарядити чорним порохом і залізними ядрами! Щоб мені застрелити Румцайса! Гармаші зарядили три гармати, запрягли коней і помчали імператорською дорогою до Ржаголецького лісу. Їчинські дівчата бігом подалися купувати чорні хустинки. — Бідний Румцайс! Пономар із костьолу святого Якуба бив у жалобний дзвін. Солдати тим часом доїхали до Ржаголця. Навели гармати, капрал ступив три кроки вперед і закричав: — Гей, Румцайсе, вилазь із лісу, нам треба тебе застрелити! В лісі нічого не поворухнулося, тільки пташка-зяблик кликала і кликала сумно своїх діток. Командир гармашів погукав удруге, а потім утретє. Після третього разу заблик замовк, а з лісу вийшов Румцайс. Руку він тримав на пістолі і підходив до солдатів ближче і ближче. — Стій і далі ані кроку! — закричав капрал. — Будемо стрілять насправжки, не допустимо промашки! — Та добре вже, стоятиму тихо, щоб через мене князівське військо не осоромилось, — відповів Румцайс. Став він біля куща шипшини, розставив широко ноги і потягся за пістолетом. Солдати навели на нього гармати, і він теж націлився на них. — Будемо рахувати до трьох. На слові «три» натиснув Румцайс курок, а гармаші смикнули за шнури гармат. Але шнури були задовгі, і Румцайсів пістоль вистрілив раніше. Постріл був неголосний, пістоль пшикнув — та й усе. Князівські солдати чекали кулі в серце, та з пістоля вилетіли один за одним шість зябликів. А сьома пташка ту ж мить покликала їх до себе на узлісся. Зяблики посідали на гілках і заспівали. Голосочки у них були ніби із срібла відлиті. Вони так гарно співали, що зразу привабили польову русалочку Андулку і шість її двоюрідних сестер — лісових мавок. Солдати покидали свої гармати, побігли до вродливих дівчат і запросили їх танцювати. Про той бал гармашів і лісових русалок розповідають у Їчині до сьогоднішнього дня. 3. Як Румцайс замкнув князя у башті На буковій гілці сиділи дві сороки, а під деревом Румцайс варив розбійницьку юшку. Старша сорока і каже: — Чи це не той? А молодша: — Та, мабуть, він. — Авжеж, це я, — кивнув Румцайс і підкинув у вогонь полінце. — А що там таке? Сороки повели його на узлісся. На старому дереві Румцайс побачив папір, списаний великими літерами: «РУМЦАЙСЕ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРИЙДЕШ У ЗАМОК, ЩОБ ЗАГРАТИ НА СОПІЛКУ В ЗАМКОВІЙ БАШТІ, — ТИ БОЯГУЗ!» А внизу стояв підпис самого князя. Румцайс засміявся в бороду, аж загули там лісові бджоли: — Пан князь хоче мені щось устругнути за тих гармашів, яких я пустив танцювати з мавками! — Нікуди не ходи! — крикнула йому старша сорока. А молода додала: — Там тебе схоплять! Румцайс тільки знизав плечима. — Треба йти. Я мушу заграти на ту сопілку, щоб не зганьбити розбійницької честі. Та спершу він зайшов до своєї розбійницької печери. В кутку на поличці лежала шкіряна торба. Була вона наче звичайна, але водночас і особлива. Не лежала спокійно, а то надувалася й більшала, то випускала повітря і ставала плисковата. Здавалося, торба була жива. Румцайс узяв торбу і вирушив до Їчина. Поки Румцайс жив у лісі, виросла в нього борода майже до пояса, а волосся спустилося аж на плечі. Тож усі люди на нього озирались. — Так я і до замку не доберуся, — сказав сам собі Румцайс і завернув до перукаря Довбалика. Сів у крісло, кинув капелюх на вішалку і звелів: — Підстрижи мені бороду і чуприну. Коли Довбалик в'їхав ножицями у Румцайсову бороду, там щось загуло, і з бороди вилетів рій лісових бджіл. — Ой лишенько! — розгубився Довбалик. — Я краще візьмуся за ваш чуб. Він вліз гребінцем у Румцайсову чуприну, але звідти визирнула пташка і весело зацвірінькала. — Що ж робити? — розвів руками Довбалик. — Не хвилюйся, Довбалику, — сказав Румцайс. — Дай мені якусь скриньку і клітку. Струсили вони бджіл у скриньку, а пташку посадили в клітку. Але тепер Довбалику заважала торба в Румцайса на колінах. Вона то надувалася, як волинка, то зморщувалася, мов суха слива. — Та не зважай ти на неї,— заспокоював перукаря Румцайс. — Там у мене вітер, — я наловив його на узліссі. Довбалик заспокоївся. — Чи не бажаєте проглянути газетку? — люб'язно запропонував він, щоб усе було так, як має бути в порядній перукарні. І перукар дав Румцайсові газету, надруковану готичними німецькими літерами. Румцайс утупився в неї і побачив таку саму об'яву, яка була прибита до бука. А під об'явою намальована картинка: у круглій замковій башті лежить на столі сопілка, на яку мусить Румцайс заграти. Перукар Довбалик показав кінчиками ножиць на картинку. — Не ходи туди, Румцайсе. Пан князь, мабуть, наставив тобі якусь хитру пастку. Тим часом у замку пан князь разом із княгинею Майоленою були зайняті дивовижною роботою. Княгиня тримала відерце з білою фарбою, а пан князь малював квачем доріжку на баштових сходах угору аж до тієї кімнати, де лежала сопілка. Така сама доріжка вже вела від Довбаликової перукарні до замкової брами. Намалював її князівський лакей Фріцек. Коли доріжку домалювали до сопілки, сказав князь: — Ма шер, тепер ідіть до своїх покоїв, бо тут відбуватимуться небезпечні речі. Княгиня пішла. А пан князь покликав Фріцека, поставив його за відчинену половинку залізних дверей, які вели в кімнатку, і наказав: — Атансьйон![4 - Увага! (фр.)] Коли прийде Румцайс і заграє на сопілку, миттю зачини за ним двері. Та міцно! Фріцек став за дверима, пан князь сховався за чорну завісу в передпокої і вже наперед радів, сміючись у хусточку: — Хе-хе, а ручки на цих дверях немає! Зате є на них міцний замок, який може відчинити тільки один знаменитий слюсар, що живе аж у Фландрії! Тим часом чепурно підстрижений Румцайс вийшов із Довбаликової перукарні і ноги його наче самі прикипіли до доріжки, намальованої на тротуарі. Іде Румцайс, в одній руці у нього клітка з пташкою гойдається, у другій — скринька з бджолами. А торба з вітром висить на шиї. Пройшов він через браму й намірився по доріжці через майдан. Так би й дійшов до малої замкової башти, але перед самісінькими ворітьми пташка в клітці закричала. Кричить і кричить. — Тут щось не так! — промовив Румцайс, повернув назад на майдан і сховався за круглим басейном, повним джерельної води. Звідти він став стежити за князівським замком. І невдовзі збагнув, що на нього чекає якась пастка. А панові князю вже не сиділося в малій замковій башті. Він крутився за чорною завісою і без угаву нагадував Фріцеку: — Тільки-но Румцайс заграє — міцно зачини двері! Але Румцайса піддурити — річ не проста. Він послав наперед пташку, щоб вона все роздивилася. Пташка тричі облетіла навколо вікон у башті, повернулась до Румцайса і розповіла, яку пастку наготував князь. Румцайс почав думати, як йому виплутатись із, цієї халепи. Нарешті надумав. Відчинив він скриньку з бджолами і гукнув: — А киш! І весь рій полетів просто до замку. Потім Румцайс зняв з шиї торбу з вітром і розпустив шворку. З торби вилетів тоненький синюватий вітрець. Румцайс показав йому на башту, і вітрець повіявся до відчиненого вікна. А пан князь за чорною завісою аж ногами тупав з нетерплячки, аж йому в очах миготіла ота біла доріжка, якою мав прийти Румцайс. І раптом із башти залунало: — Ф'ю-і-іть! Це озвалася сопілка, коли в неї дмухнув синюватий вітрець. — Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Сопілка свистіла чимдалі дужче. — Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Князь визирнув з-за чорної завіси і загукав до Фріцека: — Як може Румцайс грати на сопілку, коли він не пройшов по доріжці, що я її сам малював?! — Раз цього не знає сам пан князь, звідки мені знати? — озвався за дверима лакей Фріцек. — То я сам гляну! — мовив князь і вбіг до кімнатки подивитися, що діється з сопілкою. Та в цю мить до башти влетіли бджоли, закружляли над сходами, знайшли Фріцека за дверима і кинулися на нього. Фріцек чкурнув за паном князем до круглої кімнатки. А щоб бджоли не змогли влетіти туди, зачинив за собою залізні двері. Ручок ті двері не мали, а замок був привезений аж із Фландрії. Нелегко буде вибратися з башти панові князю і Фріцеку… А Румцайс, сидячи за басейном, зітхнув з полегкістю. Випустив він пташку з клітки, вітрові дозволив майнути під самісіньке небо і зачекав, поки бджоли знову залізуть йому в бороду. А потім пішов собі імператорською дорогою до Ржаголецького лісу. 4. Як Румцайс подарував Манці сонячний перстень Румцайсова печера так глибоко ховалася в Ржаголецькому лісі, що туди не заходили навіть жінки, які збирали брусниці. Коли Румцайс хотів подивитися на людину, мусив він ставати навколішки над лісовою криничкою, щоб побачити власне обличчя. — Гай-гай, Румцайсе, — мовив він якось до свого зображення у воді, — одному сумно, а удвох ого-го! Треба тобі знайти якусь дівчину, щоб була вона тобі за господиню. І поспішай, поки в тебе ще не відросла борода. — За таке діло треба братися одразу, — відповів з кринички його образ. Потаємними стежками вийшов Румцайс з гущавини на узлісся, де стояв на роздоріжжі старий дуб. Вибрав він найтовщу гілляку, яка пнулася просто до сонечка. Виліз на неї, простяг руку до неба і відламав у сонця два промені. Були вони тоненькі-тоненькі. Сплів Румцайс ті промені і зробив із них чарівний перстень. Коли вранці сходило сонечко, перстень світився, а ввечері, коли сонечко сідало, — згасав. Дочекався Румцайс, коли сонце стане високо, і якраз опівдні кинув сонячний перстень на лісове роздоріжжя. Перстень лежав і сяяв, а Румцайс розчісував собі бороду здоровенним гребенем, яким жінки збирають чорниці. Адже сьогодні йому треба було мати чепурний вигляд. Раптом поміж листям блиснуло сине пір'ячко, і сойка, яка завжди знала всі новини, закричала: — Ідуть! Ідуть! До роздоріжжя наближалися дві їчинські дівчини, обидві гарненькі, але не схожі одна на одну. У першої коси були чорні й руки білесенькі, в другої — руки засмаглі на сонечку, а коси — як недостигла пшениця. Першу звали Анка, а другу Манка. Анка перша побачила сонячний перстень на роздоріжжі. Вона підскочила до нього, схопила, наділа на палець і вмить підрахувала, що за нього дадуть не менше дванадцяти дукатів. Румцайс виступив з кущів. — Перстень у тебе є, — мовив він. — Але це моя шлюбна обручка, отже, мусиш ти й мене взяти. — А чом би й ні? — сказала Анка. — До гарного персня можна взяти і розбійника. — То й гаразд, — кивнув Румцайс. — Зараз я тобі покажу своє господарство. Повів він Анку до розбійницької печери. А друга дівчина, Манка, пішла за ними на два кроки позаду, щоб не заважити. Дійшовши до печери, Румцайс зупинився. — Оце моя фортеця. Анка посвітила в печеру сонячним перснем. — Щось у тебе добра не густо, — сказала вона. — Тільки ондечки у кутку стоїть якась бодня. Може, там лежить твоє багатство? — Вскочила вона у печеру і притьмом у той куток. А там лежала на поличці порожня шкіряна торба, і не було в ній навіть вітру. Анка сердито жбурнула її назад на вулицю. — Чи я розбійника собі взяла, чи жебрака? Ану, гайда, Румцайсе, до роботи, а то я тебе покину! Румцайс не хотів заходити в суперечку з новою господинею і тому пішов. Ледве він зник, тицьнула Анка Манці в руки березову гілку і звеліла гарненько прибрати в печері. Румцайс тим часом дійшов до дуба на роздоріжжі. Зарядив пістоль жолудем, вистрелив у повітря і сумно промовив: — Анка, звісно, гарненька, але лиха на вдачу. Що ж його робити? А тут іще сонечко додало йому смутку. Простягло свій золотий палець поміж гілками дуба і поторгало Румцайса за плече. — Егей, а що ти зробив із тими променями, які взяв у мене? Румцайс щиро признався: — Я зробив із них обручку, але, мабуть, не зумів дати тій, справжній. Сонечко засмутилося: — Авжеж, не тій… Румцайс тим часом зарядив пістоль, щоб зробити іще один постріл. — Облиш, — сказало йому сонечко. — Цим не допоможеш. І воно замислилося так глибоко, аж полем і лісом пробігла тінь. Та за хвилину знов усміхнулося: — У мене теж є свої турботи. Оцей дуб, під яким ти стоїш, мене страшенно дратує. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, не дає їм визріти, а у мене на осінь і без того багато роботи, щоб я іще тими жолудями клопоталося. Чи не допоміг би ти мені? Румцайс підійшов до дуба і стиснув його з усієї румцайсівської сили. — Хто це? — запитав дуб. — Румцайс. Дуб на хвилину замислився. — Я тут стою вже двісті п'ятдесят сім років, але жодного разу ніхто мене так не стискав, як справжній козак. — А що було б, якби я тебе потрусив? — засміявся Румцайс собі в бороду. — Так би жолуді й посипалися. — Краще цього не роби! — злякався дуб. — Адже вони в мене ще зелені. І показав усі свої жолуді. Сонечко в ту ж мить кинуло на них по краплиночці за лота. — Дякую, Румцайсе, добре ти мені допоміг. Повертайся спокійно до своєї печери. — Оце й усе? І більше нічого? — здивувався Румцайс. — Більше нічого, іди собі додому, — промовило сонечко. Румцайс зробив, як йому сонечко порадило. Повернувся додому, сів на камінь біля печери і став чекати. Та не схоже було, щоб діло обернулося на краще. Манка старанно замітала печеру березовою гілкою, а Анка копилила губу і сварила дівчину, щоб та не здіймала куряви. Та ще й загадувала притрусити долівку піском і дрібними камінцями. Румцайс дивився на це, дивився, і на душі в нього стало дуже сумно. Зрештою він не витримав: — Я помилився! Я хотів узяти Манку, а не Анку! — Тепер уже пізно, — відрізала Анка. Але в ту мить сонечко почало хилитися за гору. А як сховалося зовсім, став тьмяніти й сонячний перстень, який був у Анки на пальці. Тьмянів, тьмянів і за хвилину згас. Анка затупала ногами: — І через оцю залізяку я стала жінкою розбійника? Та ж вона не коштує і дванадцяти крейцерів! Зірвала вона перстень з руки, брязнула ним об землю та й подалася по дорозі, що вела до Їчина. Ніхто за нею не жалкував. Румцайс хвилину переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли чоботи, а тоді підняв з землі згаслий сонячний перстень і одягнув його на палець Манці. — Вранці, як сонечко зійде, він знову засвітиться. — А я б його і так узяла, — відказала Манка. — І хотів би я, — вів далі Румцайс, — щоб ти стала розбійницькою господинею, і боюся. Адже ти така чистенька! Та Манка знала, що відповісти. — Це, Румцайсе, не біда, — сказала вона. — Як буду в твоїй печері поратись, врешті-решт уберуся в попіл. 5. Як Румцайс ходив по червоне яблуко Незабаром Манка навчилася вести розбійницьке господарство, і Румцайсові вже не треба було їй допомагати. Сів він якось на камінь перед печерою і почав вирізати собі із букового кореня люльку. Потім намішав у кисеті справжнього розбійницького тютюну із жмені жолудів, в'язочки чемериці та пучки сірки. Зав'язавши кисет, сказав Румцайс Манці: — У замковому саду ростуть великі червоні яблука. Щоб тебе, Манко, порадувати, я таке яблуко дістану. Посадив він Манку на порослий мохом горбочок і сказав: — Сиди отут і тримай фартушок. Я закину в нього яблуко аж із Їчина. По дорозі в місто Румцайс натоптав нову люльку свіжим розбійницьким тютюном. Кресонув нігтем об ніготь, вискочила іскра і підпалила тютюн у люльці. Тютюн був міцний, як панська запряжка з дванадцяти коней. Коли Румцайс затягнувся, то димом із люльки зчесало сливи на дві австрійські милі навкруги. Коли він випустив дим удруге — перекинуло скелю під Праховом. Сховав Румцайс люльку в кишеню і сказав: — Молодецький тютюнець, треба з ним поводитись обережно. Він якраз дійшов до огорожі замкового саду. Перестрибнув огорожу і пішов поміж деревами, вибираючи для Манки найгарніше, найчервоніше яблуко. Манка тим часом сиділа на порослому мохом горбочку, наставивши фартушок, та нічого в нього не падало. Румцайс ніяк не міг вибрати, яке ж яблуко найкраще в князівському саду. Переводив очі з одного на одне, і все йому здавалося, що це не найчервоніше. Так дійшов він до середини саду й не помітив, що на нього вже кілька хвилин дивиться з вікна княгиня Майолена. Та сама, чийого князя Румцайс замкнув у малій замковій башті. Румцайс іще трохи походив поміж яблунями і нарешті вибрав яблуко для Манки. Висіло воно на вершечку найбільшої яблуні. Румцайс знав, як його збити. Зарядив пістоль кремінцем, прицілився і вистрілив. Попав яблуку прямо в ніжку, а внизу зловив його в наставлену долоню. Тільки ж княгиня Майолена, яка з вікна дивилася на Румцайса то правим, то лівим оком, мовила сама до себе: — Постривай, тепер я тобі віддячу за пана князя! І смикнула за шнур дзвоника. В ту ж мить з чотирьох боків ускочили в сад чотири ескадрони гусарів. У сурми грають, у барабани б'ють. Румцайс тільки промовив: — Зрада! І більше жодного слова не зміг сказати. Але, на щастя, встиг перекинути через голови гусарів яблуко в Ржаголецький ліс. Притисли гусари Румцайса до замкової брами й повели до зали, де сиділа на троні княгиня Майолена. Саме в ту мить прилетіло яблуко й упало Манці в фартушок. Було воно спершу червоне, як дівочі щічки, але скоро поблідло й позеленіло, а тоді зробилося таке зелене-зелене, як трава. — З Румцайсом біда! — злякалася Манка. У замку княгиня тим часом роздивилася Румцайса, посунулась на троні і мовила: — Ну що ж, розбійнику, сядь тут, біля мене. — Я не хочу, — відповів Румцайс. Княгиня солоденько всміхнулася. — Якщо ти, Румцайсе, замкнув мого пана князя у башті, то тепер сам мусиш сісти біля мене. Румцайс присів на краєчок трону. Сів і мовчить. Княгиня знову подивилася на нього скоса і каже: — Перш за все треба тебе, Румцайсе, пристойно одягнути. В ту ж мить до зали вбігло двадцять сім служок; не встиг Румцайс і оком моргнути, як на нього натягли шовкову сорочку, каптан, як у графа, штани майже такі, як у самого князя, і черевики з пряжками. Тільки бороду йому залишили, щоб хоч трохи був схожий на самого себе. Лише випадком не вихопили в нього з рук люльку із букового кореня та кисет з розбійницьким тютюном. Княгиня ще раз оглянула Румцайса і від задоволення аж очі приплющила. Румцайс злякався, зіскочив з трону і сказав, що хоче вже йти. Та княгиня тільки клацнула пальчиками, і зразу ж заграла музика і до зали вбігли графиньки та графенята. І всі затанцювали разом, мов на хвилях. А в Румцайса від того почав пропадати розбійницький слух і зір. Раптом княгиня встала з трону, схопила Румцайса за пояс і ну утинати з ним кадриль! І всміхалася до нього й примовляла по-французьки: — Тре жолі, шарман![5 - Дуже добре, чудово! (фр.)] Коли ж у Румцайса замакітрилося в голові, підійшли до нього троє лакеїв і полили його парфумами. Румцайс заточився, сів на трон поряд з княгинею і, наче, крізь сон, промовив: — Я, мабуть, не витримаю. Ой, буде з мене пан князь… Та Манка в цей час уже добігла з Ржаголця до Їчина. Стала вона на майдані, глянула у відчинене вікно замку і побачила все, що там робиться. І танець, і як княгиня сіла близенько біля Румцайса… Манка спершу заломила руки, та за мить тупнула ногою і голосно крикнула: — Ой, Румцайсе, схаменися! Румцайс тільки почухав свою напахчену бороду і зачаровано зітхнув. — Фрежолі, маршан,[6 - Перекручене «тре жолі, шарман».] я вже став князем! А княгиня всміхалася ширше й ширше. Манка вперла руки в боки і гукнула знову: — Якщо не можеш схаменутися, то хоч глянь, що у тебе в руках! Румцайс глянув і побачив люльку й кисет. Це його відразу привело до тями. Перекинув він люльку з правої руки в ліву і крикнув у вікно: — Манічко, я до тебе зараз повернуся! І заходився натоптувати люльку молодецьким розбійницьким тютюном. Княгиня тільки недовірливо позирала на нього. Румцайс по-розбійницьки кресонув нігтем об ногіть і хотів розпалити люльку. Та іскри не вилетіло, бо нігті вже були у Румцайса гладенькі, як у пана. — Не виходить, Манко, нема чим вогню викресати! — крикнув він у вікно. Княгиня солоденько всміхнулася: — Завтра ми тобі, Румцайсе, поголимо бороду — і буде з тебе дворянин. — Ба, не буде! Лови, Румцайсе! — гукнула Манка. У розчинене вікно влетіли в залу два кремінці. Румцайс кинувся до них і пакресав собі повну люльку іскор. Затягнувся він раз — у люльці зашкварчало, і всі затихли. Затягнувся вдруге — із люльки повалив дим, і всі скрикнули. Затягнувся втретє — із люльки загриміло. Розбійницький тютюн почав витворяти дива!.. Княгиню тютюновий дим притримав на троні, посадив коло неї лисого генерала і заніс їх разом із троном аж у сусіднє місто. Графенятам надавав добрячих стусанів межи плечі. Графських дочок розкрутив, наче дзиги, так що їх треба було спиняти силою. Тільки Румцайс того вже не чекав. Вибіг він із замку, взяв Манку за руку і повів її у замковий сад, просто під яблуню з червоними яблуками. 6. Як Румцайс утопив змія Пан князь сидів собі замкнений у малій башті замку, княгиня Майолена ще не повернулася із сусіднього міста, але розбійницьке життя так уже влаштоване, що на трояндах спочивати нікому не доводиться. Одного дня у Румцайса не стало чим стріляти. Узяв він мішок і каже Манці: — Треба глянути, чи дозріли вже цьогорічні жолуді, а то нема чим пістоля заряджати. Прийшов він до старого дуба на роздоріжжі і побачив, що на найвищій гілляці сидить помічник учителя Вочічко з Їчина, розглядає у збільшувальне скло жолуді і щось пише про них собі у книжку. Раптом олівець вислизнув у нього з рук, Вочічко хотів підхопити його, але нетренована нога помічника вчителя зіслизнула з гілки, він зірвався і зачепився пряжкою за сучок. Так і висів Вочічко, репетуючи з переляку на весь Ржаголецький ліс. Румцайс легким розбійницьким кроком підскочив до дуба, струсонув його, і Вочічко впав прямо йому в обійми. Передусім подивився, чи не розбилось у нього збільшувальне скло, а тоді сказав Румцайсові: — Дякую. Я Вочічко — помічник учителя з Їчина, знавець хімічних і фізичних матерій. Якщо вам коли-небудь знадобиться порада, знайдете мене у школі. Румцайс кивнув головою, вивів Вочічка на узлісся й показав, як дійти імператорською дорогою до Їчина. Потім Румцайс вернувся до дуба. Там уже чекала Манка з повним кошиком випраної розбійницької одежі. Привітно йому всміхнулася та й каже: — Хотіла була вішати білизну, та забула прищіпки в печері. Може, ти, Румцайсику, постоїш отут, біля кошика? Румцайс кивнув головою, і Манка побігла. Щоб зручніше було чекати, прихилився Румцайс до дуба. А дуб той, мабуть, уражений був блискавкою, або щось порушилося у нього в корінні, коли Румцайс струшував з нього помічника вчителя. Щось затріщало, дуб повалився, і лишилася після нього яма. Манка, яка тим часом прибігла з прищіпками, здивовано спинилася над нею. Із ями вів униз підземний хід. — Щоб ти сюди, Манко, й ногою не ступала, — мовив Румцайс. Приніс він смолисту гілку, кресонув нігтем об ніготь і запалив її як смолоскип. Потім спустився в яму і пішов підземним ходом далі й далі, глибше й глибше. Іде й відчуває: в підземному ході стає чимраз тепліше, димом тягне, ніби десь попереду топиться велика груба, ніби хтось у тій грубі забув причинити дверцята. Так дійшов Румцайс аж до самого серця того горба біля Їчина, що на ньому зеленів Ржаголецький ліс. Там, де скінчився підземний хід, лежав змій. Схилив сім голів поміж лап і спав. З ніздрів у нього бурхав вогонь і дим. Румцайс швиденько згасив свій смолоскип. Змій ворухнувся, засвітився зеленим, а крайня голова блимнула очима і промовила: — Сестриці-голови, прокиньтеся, тут хтось є! Голови підвелися, глипнули всіма очима на Румцайса, і середня голова сказала: — Ого! Румцайс і собі вигукнув: — Ого! Тоді всі голови мовили разом: — Ого-го-го! — Може, ми все-таки не будемо огогокать одне на одного? — мовив Румцайс. — Із ким я, власне, розмовляю? Голови відповіли, перебиваючи одна іншу: — Ти говориш, Румцайсе, із змієм, що завтра в цей самий час прийде по твою Манку. Коли Румцайс повернувся підземним ходом і виліз із ями, він обережно сказав Манці: — Ти не плач, але завтра по тебе прийде змій. Це звірюка летюча; в повітрі мені битися не випадає, бо ногу ні на що сперти, але нічого, впораюсь з ним і так. Манка поблідла, наче місяць на небі. — Румцайсе, я тебе не пущу! — Треба йти, Манко. А коли вже розбійник каже, що треба, доводиться розбійницькій господині мовчати. Тільки й змогла Манка прошепотіти: — Може б, ти хоч у Вочічка попитався. Коли Румцайс прийшов до школи, знавець хімічних і фізичних матерій помічник вчителя Вочічко саме показував свої фокуси-покуси. Іскри так і сипалися кругом, щось тріщало і вибухало. Румцайс ще не встиг розповісти до пуття, що його сюди привело, як Вочічко й каже: — Я все зрозумів. Ось вам спеціальний прилад проти змія. І можете йти, а то в мене згаснуть іскри. Відніс Румцайс той прилад до печери і довго його з Манкою розглядав. Були то два надуті міхури, зв'язані ремінцем. Коли їх пускали з рук, вони підлітали під самісіньку стелю. А до них ще було приладнане дерев'яне весло. Румцайс довго крутив у руках ті міхури з веслом і морщив чоло, міркуючи, як їх застосувати проти змія. Нарешті постукав себе по лобі, і обличчя в нього проясніло. — Ага, вже знаю! На другий день, у ту ж саму нещасливу годину, прилетів змій. Нетерпляче переступав з лапи на лапу перед печерою і сердито бубонів: — Я вже тут. А де Манка? Румцайс витрусив із бороди бджіл, щоб змій не зробив їм шкоди, вийшов з печери та й каже: — Пішла Манка до Їчина по всякі стрічки та бантики, щоб тобі більше сподобатися. А сам потихеньку приладнав на себе міхури з веслом. — Чого це ти весь час крутишся і з чим весь час вовтузишся? — розгнівано спитали всі змієві голови. — Що вовтузюсь то вовтузюсь, а вже й дововтузився, — відповів Румцайс, зав'язав останній вузол на ремінці і взяв у руки дерев'яне весло. — Якщо хочеш, полетимо по Манку разом. Змій погодився. Румцайс скочив йому на спину, і змій злетів у небо. Помчав він до Їчина, а полум'я і дим од нього на всі боки так і розлітаються. Ото вже довелося Румцайсові пильнувати, щоб міхури не пропалило! Пролетіли над Їчином й трохи далі, а Манки ніде нема. Змій люто озирнувся на Румцайса. — Де вона? — У мене тільки двоє очей, — відповів Румцайс. Змін озирнувся на нього вдруге. — То де ж вона? — А в тебе чотирнадцять, — мовив Румцайс. Змій озирнувся знову. — То де ж вона, та Манка? — Якби ти не репетував, а добре дивився, то й сам би побачив. Ондечки на тебе чекає, біля ставка, — показав Румцайс дерев'яним веслом униз, де серед полів поблискував, ніби око, ставок. Змій намірився прямо туди. Коли вже до ставка було рукою подати, він озвався знову: — Не бачу я там твоєї Манки. — Спускайся нижче, онде вона чекає на тебе під вербою, — відказав Румцайс. Змій став спускатися. Коли вони вже були на горобиний скок над ставком, побачив змій себе у воді, як у дзеркалі. І заревів: — А хто це там унизу? Румцайс перехилився вниз і каже: — Мабуть, якийсь чужий змій. Пізно прилетіли, от він і узяв Манку поперед тебе. Змій розлютився, кинувся на того, чужого, — і влетів у ставок. Загруз у дно так глибоко, що вже ніщо в світі не допомогло б йому вилізти. Та в останню мить, перед тим, як змій врізався у воду, Румцайс зіскочив у нього зі спини. Міхури підхопили його і понесли мало не під саме небо. Полинув Румцайс над Їчином, мов на хмарці, ще й веслом підгрібав до Ржаголецького лісу. Манка вже була там і чекала на нього. — Як же ти, Румцайсику? — запитала вона перелякано. А Румцайс на те: — Та як? Кому пироги й млинці, а кому гулі й синці. Думав змій нас побороти, та не вийшло. 7. Як Румцайс купував новий пістоль Румцайс мав чимало клопоту зі своїм пістолем. Шість зябликів, яких він вивів був у стволі пістоля, весь час поверталися туди, ніби у власне гніздо. От і довелося йому піти до Їчина по новий пістоль. Зброяр Галірж вийшов із своєї майстерні у крамницю і спитав: — Чого бажаєте? Пороху чи куль? — Та ні, — мовив Румцайс. — Мені потрібен новий пістоль. Галірж почав ретельно перебирати пістолі, ніби йому треба було вибрати для Румцайса хто й зна що. Зрештою подав один через прилавок. — Візьми оцей. Він із Голландії, сам стріляє! — А скільки коштує? — запитав Румцайс. — Скільки ж може коштувати у Галіржа пістоль? Один мідний галірж, — сказав зброяр. Пороху і жолудів у Румцайса були повні кишені, тому новий пістоль він одразу ж і зарядив. Від зброяра подався Румцайс на базар. Був якраз ярмарок, а на ньому був тир; дідок, що служив у тирі, вигукував: — Кавалери, вбивці і розбійники, спробуйте свої пістолі у мене в тирі! Румцайс підійшов, націлився голландським пістолем і натис на курок. Та пострілу не пролунало. — Кепську залізяку ти собі купив, — усміхнувся дідок із тиру. — Мабуть, я погано зарядив, — відповів Румцайс і попрямував до брами під баштою, щоб у холодочку перезарядити свою зброю. Та коли він ішов, пістоль раптом сам по собі вистрілив. Мабуть, соромно йому стало, що так підвів хазяїна. Жолудь із свистом пролетів через майдан, і не встиг Румцайс полічити до трьох, як із крамнички біля брами вибіг годинникар Семерад. Він тримав у руці годинника з зозулею і кричав на весь базар: — Ой, Румцайсе, що ж ти наробив? Ти ж мені встрелив зозулю! Зозуля і справді була тяжко поранена у крило. — Вона ж тепер помре! — побивався Семерад. — Не помре, — сказав Румцайс. — Що я зіпсував, те я й полагоджу. Узяв він годинника з підстреленою зозулею і відніс до Манки в печеру. Манка зозульку пожаліла, та як їй допомогти — того не знала. — Що з нею робити, бідолахою? — Буде лікуватися, — мовив Румцайс. — Ніде зозулям краще не буває, як у буковому лісі. От і житиме ця бідолашна пташка у нас в Ржагольці, аж поки видужає. Повісили вони годинник з зозулею в лісі на гілку і потім щодня ходили на нього дивитися. Лісове повітря зробило чудо. Вже за тиждень спробувала зозуля закувати, а за чотирнадцять днів кувала, як по нотах. — Залишімо її тут ще на тиждень, хай здоров'я набереться, — вирішив Румцайс. Незабаром серед птахів у Ржаголецькому лісі рознеслася чутка, яка зозуля живе у Румцайса. Прилетіли повзики, сойки, дубоноси, снігурі, іволги й дятли, посідали навколо на гілках і дивилися на зозулю так, що трохи очі в них не повилазили. Зозуля терпіла, терпіла, а далі їй та цікавість надокучила. Залізла вона у свою хатку на годиннику і вже не показувалася звідти. А це було птахам не до вподоби. Снігур вигукнув, що він цього так не залишить, розбив дзьобом дверцята у хатці, і всі втупилися очима в зозулю. — Чого ви на мене так витріщились? — відчайдушно крикнула зозуля. — Щоб побачити, яка ти! — зареготали птахи. — Ну, то й побачите! — гукнула зозуля, вискочила з годинника і почала літати по Ржагольцю. Літала від гнізда до гнізда і в кожному присідала на хвилинку. — Що ти там робиш? — кричали птахи. Та зозуля ані мур-мур. Коли ж облетіла всі гнізда, спокійно повернулася у свою хатку на годиннику. За кілька днів прийшов годинникар Семерад до Румцайса по зозулю. Румцайс провів його до годинника, що висів на буковій гілляці, зозуля вискочила із своєї хатки і тричі закувала. Семерад подивився на свій кишеньковий годинник: — Правильно. За секунду — третя година. Подякував він Румцайсові, зняв годинника з гілляки і відніс до Їчина. Того ж таки дня пополудні прибирала Манка розбійницьку печеру, а Румцайс пішов у ліс — покуняти десь на м'якенькому моху, поки скінчиться те прибирання. Ліг він під дерево, але тільки склепив очі, як прилетіла пташка-повзик і сердито зацвірінькала до нього. Румцайс відігнав її капелюхом і знову закуняв. Та тут до нього почали злітатися сойки, дубоноси, снігурі, іволги, дятли. І всі були сердиті на Румцайса. — Ото лихо! Що це у нас сьогодні в лісі коїться? — позіхнув Румцайс і сів. Тут птахи накинулися на Румцайса так, що мусив він устати, і погнали його від гнізда до гнізда. Румцайс не повірив своїм розбійницьким очам: у кожному гнізді сиділа маленька зозуля з годинника. На другий день з ранку до вечора лазив Румцайс по деревах, вибираючи зозульок із гнізд. Потім разом із Манкою усіх їх віднесли до годинникаря Семерада. Семерад наробив годинників, поставив на кожний маленьку хатку, а всередину пустив зозульок. До своєї розбійницької печери Румцайс і Манка такого годинника не взяли, щоб зозуля не виказала їх лісникам пана князя. Зате у Їчині ще довго після того зозулі кували й кували, як у лісі. 8. Як Румцайс ходив по дині Розбійницькі харчі одноманітні — юшка з чого трапиться, коржі з зерна, потертого між двома каменями, інколи — м'ясо, зварене в казані або спечене. От якось по обіді й почав Румцайс ковтати слинку. — Що це з тобою? — спитала Манка. — Ох і захотілося ж мені дині! — Та й мені. Я й забула, коли востаннє їла диню з медом лісових бджіл, — зітхнула Манка. — То я пішов по диню, — сказав Румцайс. Подався він на баштан аж під горою Радгошть, та по дорозі спіткала його нова пригода. Почув він, як гірко плаче якась пташка і, коли підійшов ближче, побачив галку, що застрягла в терновому кущі. Обережно визволив він її, розгладив пір'ячко і сказав: — Надалі будь обережніша, дивись, куди лізеш. Галка блимнула на нього оком і відповіла: — Надалі будь обережніша, дивись куди лізеш. — А що б ти ще могла сказати? Адже ти вмієш тільки повторювати, — засміявся Румцайс і пішов далі. Незабаром опинився він на баштані. Динь там було так рясно, що аж очі розбігалися. Румцайс вибрав найбільшу. Взяв її в руки і хотів уже відкрутити від стебла, коли раптом хтось ухопив його за руки. Це був їчинський бурмистер Фіштула. Клацнули замки, і на руках у Румцайса опинилися залізні браслети. — Я стежу за тобою, Румцайсе, відтоді, як ти образив славетні ноги війта Гумпала, — задоволено промовив Фіштула. — І нарешті спіймав тебе на баштані! Із наручників Румцайс легко б визволився, якби не були вони із шліфованої сталі і не вп'ялися б так у зап'ястя. Бурмистер Фіштула взяв Румцайса під руку і повів у в'язницю. Та тільки ступили вони кілька кроків, як закружляла над ними галка. Це була та сама, що їй Румцайс допоміг визволитися із тернового куща. Повільно спустилася вона вниз і трохи не сіла Фіштулі на голову. — Ти мені гляди! — суворо сказав їй Фіштула. — Ти мені гляди! — відповіла галка і полетіла геть. Бурмистер Фіштула привів Румцайса в комірчину, що була під самісіньким дахом міської в'язниці. Посеред комірчини стояв товстий мурований стовп. Коли за тим стовпом хто-небудь ховався, його було зовсім не видно. А віконце в тій комірчині було, як чотири долоні, і на ньому — міцні грати. Фіштула не помітив, що на ґратах сидить галка, ніби вітаючи гостя. — Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, — промовив Фіштула і замкнув за собою дубові двері. Манка тим часом наточила горщик меду від лісових бджіл і сіла чекати Румцайса з динею. А Румцайс усе не йшов і не йшов. Раптом щось зашелестіло біля входу до печери, і до Манки підлетіла чорна, як смола, галка. — Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, — сумно промовила галка. Як почула це Манка, відразу зрозуміла, що з Румцайсом сталася біда. Відсунула вона горщик із медом і побігла мерщій до Їчина. Вона думала, що Румцайсові знову вигадала якусь капость княгиня Майолена. А у в'язниці все було так, як і завжди. Трохи згодом Фіштула прийшов нагору і зазирнув у комірчину, чи в'язень не вчинив чогось недозволеного. Румцайс мовчки походжав довкола стовпа, і Фіштула задоволено дивився на нього від дверей. Нарешті йому надокучило дивитися, і він хотів був завести з Румцайсом мову про що-небудь, але Румцайс начебто не бачив його. Він ходив та ходив навколо стовпа і мугикав пісеньку: — Трададада-дададада-діядадада-традада. Аж тут прилетіла галка. Блимнула оком на Фіштулу і вмостилася на ґратах. Хвилинку послухала Румцайса, а тоді почала за ним: — Трададада-дададада-діядадада-традада. — От і поспівайте разом із галкою дуетом, — пробурмотів бурмистер, забряжчав ключами, грюкнув за собою дубовими дверима й пішов глянути на інших в'язнів. Тільки-но Фіштула зник, озвалася внизу під в'язницею Манка. В замку вона про Румцайса не допиталася, то й вирішила піти до в'язниці. Манка постукала у браму й закричала: — Румцайсику, ти тут? Румцайс підскочив до віконця і подивився на Манку крізь грати. — Ой і високо ж ти! — сумно промовила внизу Манка. Румцайс тільки кулаки стиснув. Навіть якби він виломив грати і стрибнув, все одно цілим би вниз не дістався. І ніхто з них не помітив, що у віконце влетіла та сама галка, яку Румцайс визволив із тернового куща. Фіштулу дуже розгнівило, що Манка рюмсає біля самої в'язниці. Тому він знову пішов до Румцайса. Відімкнув він дубові двері і кинув оком по комірці. Румцайса не побачив, але за стовпом почув знайому пісеньку: — Трададада-дададада-діядадада-традада. Це повторювалося раз за разом, і у Фіштули вже були повні вуха того співу: — Трададада-дададада-діядадада-традада. Бурмистер розгнівався ще дужче, забряжчав з усієї сили ключами і закричав: — Грім і блискавка! Ти що, Румцайсе, іншої не знаєш? А пісенька лунає і лунає. Фіштула кинувся за стовп. Але там сиділа на залізному гаку галка, блимала на Фіштулу оком і виспівувала Румцайсовим голосом: — Трададада-дададада-діядадада-традада. А Румцайс за спиною у Фіштули дременув прочиненими дверима геть із в'язниці. 9. Як Румцайс визволяв Манку У розбійницькому житті всього буває, от і випало так, що незабаром після цього потрапила й Манка у тенети бурмистра Фіштули. Міняла вона напірники на подушках, пір'я літало по всій печері; одна пір'їна потрапила Румцайсові в ніс. Набрав він вітру, наче ковальський міх і: — Апчхи! Глечик, що стояв на полиці, похитнувся, гепнув додолу — та й було по ньому. — Байдуже, — мовила Манка, — він із глини й душі не має. Піду-но до Їчина та й куплю собі новий. Зав'язала вона гріш у ріжок хустини та й подалася по глечик. Коли Манка йшла вулицею в Їчині, раптом почувся їй знайомий голосок. У вікні якогось будинку стояла клітка, і в ній сиділа пташка — мати отих шести зябликів, що їх Румцайс вивів у своєму пістолі. — Настали для мене, Манко, лихі часи, — сумно мовила пташка, — спіймали мене, і мушу я тепер виспівувати у бурмистра Фіштули. — Мало йому, клятому, що людей у в'язниці тримає! Манка потяглася до клітки, відчинила дверцята і випустила зяблика. Та в цю саму мить схопив її за руку бурмистер Фіштула, який ховався за вазонами герані. — Ага, спіймалась! От і підеш в буцегарню, розбійницька красуне! — вигукнув він і потяг Манку до в'язниці. Запроторив її в комірчину під самісіньким дахом, де сидів раніше Румцайс. — Тебе я вже стерегтиму пильніше, ніж твого розбійника! Потім зайшов Фіштула в браму під баштою і розігнав звідти галок на всі чотири сторони світу. Далі побіг Фіштула по Їчину. І скрізь, де ступала його нога, наказував палити геть усі драбини й драбинки, щоб Румцайс не міг вилізти до Манчиного віконця. Манка сиділа за ґратами, а Румцайс тим часом чекав на неї в розбійницькій печері. Сонце вже хилилося до обрію, коли прилетіла пташка-зяблик, сіла Румцайсові на долоню і процвірінькала: — А бурмистер посадив твою Манку у в'язницю! Румцайс скочив на ноги. — Я біжу туди і визволю Манку! — Не визволиш, бо не дістанеш! — процвірінькала пташка. — Посадив Фіштула її у комірчину під самісіньким дахом і звелів попалити всі драбини. — А я свою драбину принесу! — рішуче сказав Румцайс і рушив полем, а далі імператорською дорогою до Їчина. Минаючи тополину алею, побачив найвище дерево і спитав у нього: — Тобі скільки років? — Та вже, мабуть, сто буде, — відповіла тополя. — А чи весело тобі жити? — питає далі Румцайс. — Уже я все тут перебачила і всього зажила, — відповіла тополя. Румцайс зрубав тополю, завдав собі на плечі й пішов далі до Їчина. Було вже темно, і молодий місяць з гострими ріжками був йому вірним товаришем у дорозі. Доніс Румцайс тополю аж до міської в'язниці, притулив до стіни і виліз нею вгору, наче драбиною. Зустрілися вони з Манкою біля заґратованого віконця. — Ось і я! — сказав Румцайс. — Навіть не задихався, ніби пройшов по всипаній піском доріжці. Манка простягла руки через грати і обняла Румцайса так міцно, що в нього з кишені посипалися порох та жолуді. А в цей час ішов бурмистер Фіштула через ринковий майдан, погойдував засвіченим ліхтарем і держалном алебарди кресав по бруківці. Раптом до ніг йому підкотився жолудь. Тоді другий. А тоді ще один! Коли прикотився і третій, Фіштула почав роздивлятися, звідкіля котяться ці жолуді. — Ой боже, біля буцегарні в нас виросла тополя, і з неї падають жолуді! — вигукнув він і мерщій побіг туди. А Румцайс тим часом порався біля ґрат. Вхопився за них, розбійницькою ногою вперся у мур і тягне. Манка допомагала йому зсередини. Та грати навіть не схитнулися. Румцайс трішки замислився і каже Манці: — Коли молодиця береться за чоловічу справу, то тільки силу в чоловіка забирає. Ну ж бо відступись і гарненько мені всміхнися! Манка відпустила грати і всміхнулася до Румцайса спершу барвінково, потім фіалково, а тоді трояндно. Каміння, в яке грати були забиті на три вершки, враз затріщало й посипалось. Але внизу під тополею вже працював бурмистер Фіштула. Свій ліхтар він поставив осторонь на тротуарі і щосили вимахував алебардою, намагаючись підрубати дерево знизу. Тріски летіли на всі боки, алебарда висвистувала, а Фіштула ще й промовляв: — Раз-два, разом! Почув це Румцайс і каже Манці: — Чуєш, хтось нам унизу допомагає. От і чудово: раз-два, разом! Сказав це, потяг добре, потяг іще — і грати вивалилися з муру, а Манка влетіла Румцайсові в обійми, паче ластівка. Та в цю ж мить Фіштула відрубав останню тріску, і тополя з Румцайсом та Манкою стала хилитися. — Що ж ти наробив, Фіштуло? — крикнув Румцайс згори. — Збираю урожай, — відповів знизу Фіштула. — Пострушую вас обох, як груші, та й запроторю в монастирську тюрму. А звідти ви вже у мене не вилізете. А тополя все падала вниз — назустріч твердій бруківці. Румцайс і Манка тільки й встигли подумати, що це — їхня остання хвилина. Та раптом молодий місяць на небі нахилився і подав Румцайсу кінчик свого ріжка. Румцайс скочив верхи на місяць, умостився там, як у сідлі, і перетяг до себе Манку. Бурмистер Фіштула тільки очі вирячив на те, як місяць з Румцайсом поплив по небу до Ржаголецького лісу. 10. Як Румцайс зустрівся із прусським генералом Минуло скількись часу, і на місто Їчин рушило в похід прусське військо. Дощі йшли такі, що аж криниці переливалися через верх, а у розбійницькій печері зробилося вогко і холодно. Одного разу вночі щось там заворушилося у темряві і пролунало: — Кахи! — Манко, це ти? — стурбовано запитав Румцайс, сів на ліжко і, кресонувши нігтем об ніготь, запалив скіпку. Та в цей час у печері ніби вистрелив хтось: — Апчхи!!! І світло в ту ж мить згасло. — Румцайсе, це ти? — спитала Манка. — Та я, — шморгнув носом Румцайс. — Як розвидниться, треба йти в аптеку, щось узяти від нежиті. Вранці, ще роса не зійшла, вирушили вони до Їчина. Зайшли в аптеку, де порядкував серед своїх пляшечок і слоїків аптекар Калина. Він саме катав на дощечці пілюльки, хоч і мав їх уже під прилавком повну банку. — Навіщо стільки пілюль? — здивувався Румцайс. — Суне до Їчина прусське військо, незабаром тут буде, от пілюлі й знадобляться. А що ви бажаєте? — Апчхи! — мовив Румцайс. Аптекар кивнув головою і подав Румцайсові торбинку: — Ось вам порошок од простуди, з вас тринадцять крейцерів. Румцайс повивертав усі кишені, але знайшов тільки сім крейцерів. Аптекарю за такі гроші невигідно було продавати. Почухав він собі ніс, сховав торбинку з порошком і підсунув Румцайсові та Манці круглу коробочку. — Тут у мене є трішки безплатних розбійницьких ліків першого сорту. Румцайс і Манка взяли коробочку й пішли. А Калина-аптекар сказав своїй жінці: — Було у мене трохи громового порошку, щоб висаджувати в повітря скелі. Якщо сюди прийдуть пруссаки, мав би я з цим порошком неабиякий клопіт. Добре, що я його позбувся. Румцайс і Манка відійшли зовсім недалечко від Їчина, коли Румцайсові раптом засвербіло в носі. — Манко, мерщій порошку! — мовив він і почав утягувати носом повітря, ніби ковальський міх. Манка відкрила коробочку, відсипала трохи Румцайсові на долоню, і він нюхнув. Та йому від того зовсім не полегшало. Почервонів Румцайс, надувся і тільки й зміг видушити із себе: — Швидше поверни мене носом на порожнє місце! Манка і повернула його носом у бік військового плацу під Чержовською горою. Якусь мить всередині у Румцайса набирався грім, а потім із носа в нього пролунав постріл. По плацу наче буря промчала: каміння з землі повилітало, дерен догори корінцями поперевертало, навіть хмари попід небом з місця зрушило. Жах, та й годі! Румцайс аж потом умився від напруги. Втер він носа рукою і каже: — От клятий аптекар! А Манка вирішила закопати в землю той порошок, щоб не вийшло через нього якоїсь біди. Знайшли вони м'яку місцинку при межі і вже хотіли заховати там круглу коробочку, як раптом хтось за спиною в них промовив суворо: — Хальт! Румцайс глянув і побачив коня. А на коні сидів прусський генерал. — Хальт, нічого не закопувати! — сказав генерал, насварився на Румцайса рукою в рукавичці з козлячої шкіри і забрав у нього круглу коробочку. — Я приїхав сюди із Пруссії не для того, щоб дивитися, як хтось закопує такі цінні речі. Румцайса взяло за живе, що чужинець йому наказує. — А я хотів би знати, що ти взагалі за один? — спитав він. Генерал зіскочив з коня. — Я найвищий генерал артилерії, і послав мене король Фріц подивитися, звідки найзручніше стріляти по Їчину. І почав генерал туди-сюди штурхати й тицяти Румцайса, наче то була гармата. Аж поки наставив його носом прямісінько на Їчин. Румцайс так здивувався, що не міг навіть язиком поворушити, не те що рукою. А генерал тим часом насипав повну жменю порошку з круглої коробочки і став водити рукою під носом у Румцайса. — Зараз ти мені вистрелиш на Їчин! — сказав він і здмухнув увесь порошок з долоні прямо Румцайсові в ніс. Румцайс затнувся, почервонів і відчув, як у нього всередині гугонить. Тільки й спромігся вигукнути: — Так я ж увесь Їчин розіб'ю! Манка підскочила і миттю повернула Румцайса в інший бік. Пролунав вибух. Їчин залишився цілий, але з того дня на горі Зебін до сьогоднішнього дня зяє здоровецька яма. — Краще вже так, аніж по людях, — промовив Румцайс. Посадив він генерала у сідло і по-розбійницькому кресонув нігтем об ніготь під хвіст генеральському коню. Той як рвонув з місця, то спинився разом із своїм генералом аж у стайні прусського короля Фріца. 11. Як Румцайс ходив по сіль Румцайс ще не зовсім видужав од нежиті і не пересердився ще на прусського генерала; тому зварила йому Манка семикратної юшки. Така юшка над усе смакує розбійникам. Однією пайкою вони снідають, другою — обідають, третьою — вечеряють, четвертою пайкою можна змастити підметки, п'ятою вичистити пістоль, шостою залити вогнище, а сьома пайка знадобиться розбійникові, якщо вночі схочеться йому пити. Коли Манка варила таку юшку, підійшов Румцайс до казана, скуштував та й каже: — Щось вона у тебе недосолена. — Коли так, то треба підстерегти якогось купця і пограбувати його на пучку солі, — відповіла Манка. Румцайс засунув за пояс пістоль, заряджений жолудем, і сховався в кущах над дорогою, якою купці возили сіль до Їчина. Полежав там якусь часину, а купець не йде та не йде. Вже хотів був Румцайс повернутись і посьорбати несолоної юшки, коли раптом вдаліші показався якийсь дивний молодик. Одягнений він був як на бал і, йдучи по дорозі, пританцьовував та сам собі пригравав на сопілці. Румцайс хотів його краще роздивитись, але тільки вистромив із кущів розбійницьку голову, як молодик той зойкнув із переляку, зомлів та й упав серед моху. Румцайс став над молодиком і замислився, якою ж травичкою привести його до тями. Аж тут прибігла Манка. — Вже дістав солі, Румцайсе? — Авжеж, насолив собі, — озвався Румцайс і показав на непорушного молодика. Що тільки не робили Румцайс і Манка — незнайомець не приходив до тями. І Манка, аби довідатись, хто він такий, зазирнула в лист, який знайшла у нього в кишені. — То це ж учитель танців, музики і добрих манер! — вигукнула Манка. — А далі тут написано, що він мусить із сьогоднішнього дня давати в Їчині уроки дочці зброяра Галіржа Елісбетці. А якщо, мовляв, не почне сьогодні тієї служби, то хай і зовсім туди не приходить. Румцайс замислено глянув на блідого молодика. — Таким він не дуже затанцює. Та не кидати ж хлопця в біді! Поки він очуняє, піду сам на службу до Галіржа. Манка, почувши це, теж мало не зомліла. — Може, воно й не так тяжко буде, — сказав Румцайс і схилився перед Манкою в такому глибокому уклоні, аж ненароком вивернув пеньок ногою. Манка почистила його віхтиком соломи, розчесала йому чуприну і бороду гребенем, яким збирають ягоди-чорниці, і виштовхала з лісу: — Дивись же, зароби мені хоч солі до юшки! Румцайс ішов собі та ішов і зупинився аж перед дверима зброяра Галіржа. Плюнув собі на чоботи, почистив їх рукавом і тихенько постукав. У коридорі ж це пролунало так голосно, наче хтось стріляв із рушниці. Двері розчинилися, і на порозі стала молоденька дівчина, схожа на яблуньку, — в рожевому платтячку з оборками і з косами, розпущеними по плечах. — Це ти будеш Елісбетка? — промовив Румцайс своїм найприємнішим голосом, процідженим через бороду. — Я, — кивнула дівчина, — тільки мамуні немає вдома. — Оце добре! — радісно сказав Румцайс. — Я прийшов вчити тебе грати на піаніно, танцювати і поводитись по-панському. Елісбетка завела його до великої кімнати, де стояло піаніно. — Ну, почнім найперш із танців, — сказав Румцайс. Посадив він Елісбетку за піаніно, міцніше насунув на голову капелюх із букової кори і пробіг пальцями по всіх швах, чи ніде нічого не тріснуло. — Ось я затанцюю, а ти дивись, потім за мною утнеш. Елісбетка почала підбирати на піаніно музику. Румцайс упіймав такт, притупнув ногою і клацнув з усієї сили закаблуками. Музика була ніжна, але Румцайс гупав ногами по-розбійницькому — так, що будинок трусився до самого льоху. — Надто тоненько граєш ти, яблунько, — сказав Румцайс Елісбетці. — Поки я у твою музику вслухаюся, то забуваю, якою ногою ступати. Сів він сам до піаніно і сказав, що тепер танцюватиме Елісбетка. Та ледве Румцайс по-розбійницькому вдарив по клавішах, як ззаду з піаніно полетіли молоточки. Елісбетка вдарилась у сльози. Що, мовляв, скаже мамуня, коли повернеться додому?.. — Не плач, — сказав Румцайс, — що я зіпсував, те я і полагоджу. Підійшов він до вікна, визирнув тихесенько і блискавичним румцайсівським рухом спіймав у повітрі вісім пташок. Кожна з них була настроєна на іншу ноту, і Румцайс посадив їх у піаніно одну за одною. Кропив'яночку найвище, щоб цвірінькала дискантом, а голуба на самий низ, щоб туркотів басом. Елісбетка знову підхопила плаття пальчиками, а Румцайс скомандував пташиному піаніно: — Ану, тихенько! І піаніно заграло так, як співають у лісі пташки, коли пробуджуються зі сну, і музика була така ніжна й тиха, що Румцайс мусив прикласти долоню до вуха, аби щось почути. Елісбетка ж під ту музику танцювала, як справжня балерина. Румцайс рахував їй «раз-два-три», «раз-два-три» і радів, що гідно заступив блідого молодика. Раптом двері кімнати відчинилися. На порозі стояла жінка зброяра Галіржа. Побачивши у своєму домі розбійника, вона мало не закричала, і рука її мимоволі підлетіла до рота. Тоді Румцайс на доказ того, що він заступає вчителя танців, музики і добрих манер, ступив назустріч господині і схилився перед нею в глибокому іспанському уклоні. Та, на лихо, зачепив великим пальцем за курок, і голландський пістоль за поясом у нього гучно вистрелив. — Оце так постріл! — задоволено промовила жінка. — Я вже п'ятнадцять років одружена із зброярем, а такого славного пострілу ще не чула. Що ж я вам винна за урок музики й танцю? — Торбинку солі, — відповів Румцайс. Виходячи, він зустрів унизу молодика. Щоки в нього вже порожевішали, і він квапився на службу. І Румцайс подумав, що він своє діло зробив як належить. А щоб було і друге діло зроблене, поніс Румцайс торбинку солі додому — до розбійницької печери. А щоб зробити як слід і третє діло, вони з Манкою добре тією сіллю посолили семикратну юшку. 12. Як Румцайс повернув веселку на небо Коли вщухли зливи після війни з пруссаками, вийшла якось Манка з печери, щоб вибрати з криниці замулену воду. Та, ступивши кілька кроків, спинилася й вигукнула: — Румцайсе, я такого зроду не бачила! — І я теж, — сказав Румцайс, коли прибіг туди. Із криниці у них росла веселка. Вона сягала через усе небо — від Ржаголецького лісу через гору Зебін аж до майдану посеред Їчина. — А вона часом не полетить? — прошепотіла Манка й підійшла навшпиньки до веселки. Веселка стояла мовчки і сяяла. — Отепер, Румцайсе, я тобі щось покажу! — мовила Манка, зайшла у веселку і почала в ній походжати. Від волосся і до кінчиків пальців на ногах мінилися на ній промені найніжніших кольорів. Та тільки на цьому їхня втіха й скінчилася. Веселка раптом одірвалася від криниці і знялася вгору. Та піднімалася вона повільно і час од часу спинялась. — Чи не заважає їй щось з того боку? — спитала Манка. — Хотів би я знати, що саме, — сказав Румцайс і видерся по гілках на вершечок старого дуба. Звідти він побачив їчинський майдан. Після дощу не було там жодної живої душі. Тільки перед однією з крамниць попід стінами будинків стояв крамар Шпанігель і змотував веселку через лікоть у сувій. Румцайс хутко з'їхав з дуба. — Треба щось робити! Хіба ж це діло, коли бурі й грози лишаться без веселки!? Пройшовся він рукавом по чоботях і вирушив імператорською дорогою прямо до Їчина. Проминувши браму під баштою, побачив Румцайс нового їчинського війта Тоушека, який прийшов до влади після Гумпала. Тоушек урочисто виступав у нових веселкових штанях по веселковому килимку, простеленому від його будинку через майдан аж до ратуші. — Шпанігель уже розпродує сукно з веселки панству на штани, — сказав сам собі Румцайс. — Отже, треба мені поспішати. Війт Тоушек поважно крокував до ратуші, а Румцайс тихенько йшов за ним і скручував веселковий килимок у нього за спиною. А скрутивши, засунув веселку за пазуху, щоб не сяяла. Веселка була така тонюсінька й ніжна, що за пазуху її вмістилася двадцять одна австрійська миля. Коли Тоушек підіймався сходами до дверей ратуші, спало йому на думку озирнутись. І в цю мить він побачив, як Румцайс похапцем застібає куртку. Війт ступив ще вище на східець і промовив: — Може, ти готуєш щось і на мене, Румцайсе, як наготував уже на Гумпала і на пана князя? Нічого, скоро й на тебе знайдеться сильце. Княгиня Майолена повертається з Копідлна і вже наказала викликати аж із Фландрії майстра, який випустить пана князя з малої замкової башти. Румцайс нічого не відповів — махнув рукою і тихим розбійницьким кроком подався через майдан до Шпанігельової крамниці. Крамниця виходила на майдан вітриною, в якій Шпанігель уже встиг умостити кілька ліктів веселки і причепити папірець з ціною: за один лікоть — два таляри. Із дверей крамниці вибігла пані Шпанігельова і закричала: — Ось настриже мій веселки, накроїть, та й будемо продавати! Румцайс, не вагаючись, заскочив у крамницю. За прилавком стояв Шпанігель і ножицями краяв веселку на клапті. Румцайс зацідив кулаком по прилавку. — Ану годі! Гайда зі мною — пустиш веселку назад на небо! — Атож, — обізвався Шпанігель і почухав собі ножицями ніс, — у цю ж мить, Румцайсе. — Невже ти хочеш продавати крадений з неба крам? — І такі слова говорить ніхто інший, як розбійник? — зневажливо мовив Шпанігель і спокійнісінько краяв веселку далі. — Тебе приємно слухати. Румцайс потягся за пістолем. — Оце, Шпанігелю, пістоль. Я із нього стрельну, ти злякаєшся, і я в тебе веселку все одно заберу. — Не вистрелиш, — відповів Шпанігель, так само працюючи ножицями, — бо тут від веселки вогко, і порох у тебе на поличці давно відволожився. Румцайс націлився вбік і натиснув на курок. Пострілу не пролунало. — От бачиш, — посміхнувся Шпанігель, краючи далі веселку. Румцайс заклав пістоль назад за пояс і вийшов з крамниці. Сперся він на басейн посеред майдану і почав думати, як йому взятися за цього Шпанігеля. На вежі пробило дванадцяту годину. Розчинилися двері ратуші, вийшов із них війт Тоушек і позирнув, яка надворі погода. Потім, як воно й годиться війтові, вирушив на прогулянку навколо майдану. Виступав він поважно і урочисто у нових веселкових штанях. Румцайс якусь хвилину дивився на нього від басейну, і раптом у нього в голові сяйнула думка. Тихенько перебіг він майдан і сховався за стовпом галереї біля крамниці Шпанігеля. Коли ж війт проминав його, Румцайс блискавичним рухом смикнув його за веселкові штани і вмить позбавив війта і штанів, і всієї його поважності. Тоушек зойкнув і заскочив до Шпанігеля в крамницю. — Яку це ти мені продав ганчірку? — зарепетував він од дверей. — Такого паскудного краму я ще зроду в житті не бачив! Ти продав мені поганий крам, а я через це втратив штани і втратив честь! За штани ти мені винен сім золотих дукатів, а за війтівську честь — триста дукатів. Шпанігель і так і сяк викручувався, що він, мовляв, не винен. Але війт вже його не слухав. Він голосно засюрчав у свисток. У ту ж хвилину прибіг бурмистер Фіштула з двома стражниками. — Айн-цвай до в'язниці, Шпанігелю! А Румцайс тим часом працював нишком біля прилавка. Мотав і мотав, аж поки змотав усю веселку, що була на прилавку, і сховав собі під куртку. А тоді, ніби нічого й не сталося, вийшов із крамниці. Дома узяла Манка голочку і зшивала покраяну веселку доти, поки вся вона знову стала ціла. Тоді Румцайс посадив веселку назад на небо, тільки Їчинський кінець підтяг на два лікті вище, щоб Шпанігель не дістав до нього. 13. Як чоботи повернули Румцайса до чесної праці Минав уже третій рік, як Румцайс подався у розбійники. Надворі ясно світив місяць, але в печері, де спали Румцайс і Манка, було темно, хоч у око стрель. Раптом у темряві хтось тяжко позіхнув. — Це ти, Румцайсе? — спитала Манка. Румцайс перевернувся на своєму ліжку, збитому із ялинових кругляків. — Та ні, не я. — Щоб нам іще вовк не забіг часом до печери! — злякалася Манка, запалила скіпку і почала зазирати у всі кутки. Посвітила і під Румцайсове ліжко. — Он воно що! Під ліжком стояли Румцайсові чоботи — гожі чоботята власної роботи, які йому служили без перепочинку вже три роки. Правий чобіт вискалив зуби і позіхав од вуха до вуха. Румцайс сів, спустив ноги з ліжка, потер п'яту об п'яту і задумливо покрутив великими пальцями. — Де ж я тепер візьму нові чоботи? — Якби ти був простий городянин, то купив би, — мовила Манка. — Але ж ти розбійник. Спіймай шевця, коли йтиме лісом, і забери в нього чоботи. Румцайс спохмурнів, аж борода в нього стала, наче чорна хмара. Потім узяв свою куртку з іспанської шкіри, дістав з кишені книжку, перев'язану шворочкою, і присів ближче до вогню. — Ану ж бо добре глянь сюди, Манко. Це моя мандрівна книжка. А ось тут свідоцтво, що я скінчив навчання. Я сам був чоботар і скажу тобі щиро, що на свого брата чоботаря моя розбійницька рука не підніметься. — Але ж не будеш ти в мене бігати босим по лісу, Румцайсе? — стурбовано сказала Манка. — А буду, чом би й ні! — тупнув босою ногою Румцайс. На ранок не стало чоботам краще, правий так само позіхав і просив каші. Румцайсове шевське начиння лежало аж у Їчині, в майстерні під баштою, тож не було чим полагодити чобіт. Вранці по всьому лісу почали гомоніти, що розбійник Румцайс вчитиметься ходити босим. Прийшли подивитись на таку дивину олені й білки, на скелі всівся орел, на гілочці — синиця, з-під каміння з цікавістю визирали змійки та ящірки. Коли зійшло сонце, мовив Румцайс: — Ну, я пішов. Відклав він пістоль, Манка його благословила, і Румцайс зробив перший крок із печери. Та тільки ступнув — зачепив великим пальцем об камінь. На другому кроці під ногу йому потрапив їжак, а третього кроку він уже вирішив не робити. Сів Румцайс на пеньок і каже: — Не буду ж я лісовим звірам за посміховисько! Манці було шкода Румцайса. — Любий мій Румцайсе, я не переживу, якщо ти відіб'єш собі пальця, — сказала вона. — Краще я сама піду грабувати шевця. І вона подалася на роздоріжжя під дубом, повз який проходили підмайстри-ремісники, вирушаючи мандрувати по світу. Прийшовши на роздоріжжя, нарвала Манка жменю чорниць і по-розбійницьки зашмарувала собі все обличчя. Потім лягла в засаду за великим каменем. Свого пістоля в Манки не було, тому взяла вона з собою Румцайсовий і навела його на роздоріжжя. А щоб не так довго було чекати, почала вона вправлягися у розбійницьких рухах, які перебрала в Румцайса. Нарешті побачила вона, як хтось іде дорогою від Їчина. Був то підмайстер шевського цеху Годятко. На палиці, перекинутій через плече, ніс Годятко пару чобіт з високими халявами. То були добрі чоботи; до вушок в них були привішені папірці, на яких писалося по-чеськи, по-німецьки і по-французьки: «ЦЕ МІЦНІ, ЩЕ Й ГАРНІ ЧОБОТИ, БО ВОНИ ЧЕСНОЇ ЧЕСЬКОЇ РОБОТИ». Підмайстер Годятко намірявся продати їх десь у Австрії або й у Швейцарії. Зараз він наближався до Манки по дорозі від Їчина, і ті чесні чоботи погойдувалися в нього за спиною на палиці. У цю мить Манка виткнула руку з гущавини, хап! — і палиця вже порожня. Підмайстер нічого не помітив і йшов собі далі. А Манка побігла до Румцайса. — Отепер ти можеш узутися! Румцайс обдивився нові чоботи з усіх боків, обмацав їх і мало язика із захвату не проковтнув. — Сто чортів! Оце справжня чесна робота! — От добре буде ходити! — зраділа Манка і допомогла Румцайсові взути чоботи. Румцайс устав і спробував, як воно ходиться в нових чоботях. — Як улиті! І зробив крок. Тоді другий. І третій. Хоче спинитись, щоб іще похвалити чоботи — але вони йдуть і йдуть далі, і ніяк їх не спиниш. І кричав на них Румцайс, і по-доброму вмовляв — чоботи несли його вперед і вперед. Так і промчав у них Румцайс через ліс, потім імператорською дорогою аж до самого Їчина. — Манко, я їх не втримаю! — кричить Румцайс, а біля литок в нього тріпочуть папірці з написами, що ні чоботи найчесніші з чесних. Побігла Манка за Румцайсом. А чоботи тим часом протупали по їчинській дорозі, потім вулицею повз корчму «Місто Гамбург», ще й трохи за браму під баштою. Там і спинилися. Спинилися вони перед майстернею, де на дверях прибито об'яву: «ЗА ОБРАЗУ НОГИ ПАНА ВІЙТА ЗАЧИНЕНО АЖ ДО САМОЇ СМЕРТІ». Ця об'ява висіла ще з того нещасливого часу, коли Гумпалова несправедливість вигнала Румцайса на розбійницький хліб. — Може, зняти оце? — спитав сам у себе Румцайс і хвилинку зачекав, що скажуть чоботи. Чоботи притупнули. Тоді самі сковзнули в Румцайса з ніг, повернулися й побігли за своїм справжнім хазяїном — підмайстром Годятком. Румцайс зачекав, поки підійде Манка, і разом з нею зняв об'яву. Потім зайшли вони до майстерні. Було там усе так, як покинув Румцайс три роки тому, коли його вигнали з Їчина за образу Гумпалової ногн. Хутко натяг Румцайс на себе шевський фартух, сів на стільчик, притиснув до коліна чобіт, який почав був колись шити, та й почав забивати у нього один за одним дерев'яні гвіздочки. Манка тим часом затопила плиту в кухні, сіла на ослінчик і стала пригадувати, як його варять не розбійницьку юшку. Раптом у майстерні за стіною перестав стукати молоточок. Манка побігла туди. — Що тобі, Румцайсе? А Румцайс дивиться на вивернутий гвіздочок і каже: — Та це я міркую собі: може, воно й справді є на світі справедливість, і лишуся я назавжди при своєму ремеслі? 14. Як Румцайс знову пішов у розбійники Ледве проминуло три тижні відтоді, як Румцайс знову почав чесно шевцювати, коли рано-вранці по Їчину загомоніли про новину. Мовляв, той слюсар, що його княгиня Майолена виписала аж із Фландрії, змайстрував дивовижні ключі та відмички і випустить пана князя із малої замкової башти. — Хотів би я побачити, як це в нього вийде, — похитав головою Румцайс, смолячи дратву. Опівдні їчинці вже говорили, що залізні двері піддалися і що звідти вибіг лютий, як змій, пан князь, і слідом за ним — лакей Фріцек. Увечері всі в місті вже знали, що до Їчина прискакали троє чорногорців. То були чорняві хлопці десь із берегів південного моря. Вуса в них були, як списи, і ніхто цих хлопців не розумів. Княгиня Майолена покликала їх до Їчина, щоб панові князю спокійніше панувалося. Тієї ночі Румцайсові спалось погано. Він борсався на ліжку, наче короп в очереті, аж поки Манка обізвалась: — Що це з гобою? Румцайс отямився і мовив: — Сам не знаю. Не спиться, та й годі. — Це озиваються в тобі наші давні розбійницькі часи, — сказала Манка і тихо зітхнула. — Що було, те минулося. Спи. Та ледве вона договорила, як під вікном на вулиці почулися кроки. Румцайс тихенько погукав Манку: — Чуєш? Щось там діється. Він підскочив до вікна. Світало; для місяця вже пізно, але сонечко ще не сходило. У сутіні видно було, як майданом крокують троє чорногорців. Вони прямували дорогою з міста, і в кожного на одному плечі була пилка, а на другому — сокира. — Хотів би я довідатись, куди вони так рано чешуть, сказав Румцайс і намірився вийти на вулицю. — Краще, Манко, я за ними простежу. Та в цю мить двері у шевській майстерні розчахнулися, і на порозі став лакей Фріцек. — Нікуди, Румцайсе, не збирайся, — мовив він суворо, — а зараз же сідай шити чоботи для пана князя. Ось тобі шмат шкіри з риби-кита! Сказавши це, кинув він на столик перед Румцайсом шкіру, хряпнув дверима і зник. Коли князь велить робити, мусить швець братися до діла. Румцайс неквапом розмітив шкіру, викроїв переди і почав був шити. Але в голові в нього снувалися дивні думки. — Спершу ці чорногорці, а тоді у такий ранній час, ні сіло ні впало, — чоботи для пана князя. Що воно за знак? А за хвилину знову: — Скидається на те, що пан князь цими чобітьми хоче прив'язати мене до мого ослінчика. Проте не міг Румцайс покинути князеві чоботи; тож і сказав він Манці: — Біжи поглянь, куди ті хлопці-чорногорці подалися. Манка вибігла надвір і потайки пішла слід у слід за ними. Румцайс тим часом закінчив верх, прошив ранти і вже взявся прибивати ліву підошву. Аж раптом у відчинене вікно влетів зяблик. Румцайс глянув на нього та й каже: — А я тебе ніби знаю. Це була одна із тих шести пташок, які колись вилупилися у Румцайса в пістолі. Зяблик зацвірінькав: — Румцайсе! Манка переказувала, що пан князь звелів вирубати Ржаголецький ліс! — Що? — гримнув Румцайс, наче вистрелив із пістоля. — Мій улюблений ліс Ржаголець вирубають? Чобіт з дорогоцінної шкіри риби-кита в ту ж мить полетів у один бік, а шевський молоток — в інший. Румцайс скочив до шафи, зірвав з гачка своє старе розбійницьке вбрання — куртку з кордовської шкіри, штани і гостроверхий капелюх із букової кори. Натяг усе на себе, а за пояс заклав пістоль. І — гайда з майстерні! Грюкнув за собою дверима, на коліні написав нову об'яву і кулаком прибив її до одвірка: «ЩОБ ОБОРОНИТИ РЖАГОЛЕЦЬКИЙ ЛІС, Я ЗНОВУ ЙДУ В РОЗБІЙНИКИ!» І не пішов, а побіг імператорською дорогою, що вела з Їчина до Ржаголця. На півдорозі його вже чекала у балочці Манка. Вона показала на ліс. — Це остання мить життя для Ржаголецького лісу! В лісі снували чорногорці з пилками та сокирами, а на горбочку стояв пан князь і кричав їм по-французькому: — Атансьйон! Хлопці-чорногорці плюнули собі на руки, підняли сокири й приготували пилки. У Румцайса завмерло серце. А тоді враз закалатало, немов дзвін на пожежу. — Грім і блискавка! — вигукнув він. — Я не втримаюсь, зараз я в них стрельну! І витяг пістоль. А пан князь у цю мить заплескав у долоні в рукавичках і гукнув до чорногорців: — Коли я скажу «Чик-чик!» — пустити в хід пилки і сокири! Румцайс прицілився, вистрелив і вцілив панові князю в полу каптана. Пола загорілася. Князь умить забув і про ліс, і про все на світі. Він застрибав, захвицяв ногами, репетуючи на всю округу: — Тру-ру-ру! Це він трубив так, щоб із Їчина мерщій їхали пожежники. — А нам що робити? — гукнули до пана князя чорногорці, що й досі не опустили своїх пилок та сокир. — Ну, начувайтеся в мене! — гримнув Румцайс. Він вирвав стебельце і зацвірінькав через нього пташкою-кропив'янкою. А потім зарохкав у капелюх, ніби дикий кабан. І затрубив через складені долоні, немов лісовий олені.. В цю ж мить прилетіли птахи і ну пурхати у чорногорців перед очима! Прибігли дикі кабани і стали бити їх по ногах, ніби дубцями. Прискакали олені й, наставивши роги, погнали чорногорців. Не минуло й хвилини, як ті разом із паном князем опинилися аж ген за лісом. Румцайс промовив. — Я так і знав. Ще мало на світі правди. А коли так, то хто хотів шевцювати, має іти в розбійники. Розсунув він дубове гілля і подався разом із Манкою по старій стежці до розбійницької печери. 15. Як Румцайс господарював у фазанячому заповіднику пана князя Панові князю довелося з ганьбою вирядити чорногорців додому. По всьому Їчину точилися розмови, що олені по-проштрикували їх штани рогами, і всі з них глузували. Князь залишив у замку тільки мисливця-чужоземця з дивним іменем Ламуш. Очі в нього завжди зав'язані полотняною хустиною, бо дивитися йому було непотрібно. Рушницю він мав таку, що сама влучала, куди хочеш. Щоб забути, як він осоромився, звелів пан князь скликати гостей і наказав Ламушу: — Піди в Ржаголець і підстрель там сімдесят сім фазанів. Княгиня Майолена хоче добре почастувати наших гостей. Мисливець пішов у ліс. А назустріч йому Румцайс послав Манку. Манка зустріла Ламуша ще у полі. Очі в нього були зав'язані хустинкою, але Манка сміливо мовила до нього: — Не йди по фазанів у Ржаголецький ліс! — Хто це звелів? — запитав Ламуш. — Це звелів Румцайс. — Його б я зразу підстрелив! — засміявся Ламуш. Манка спробувала повернути розмову інакше. — А ти коли-небудь бачив фазанів? — Як би я міг бачити їх із зав'язаними очима? — знову весело засміявся Ламуш. — Але настріляв я їх о-йо-йо-й скільки! Манка притримала Ламуша за рукав. — І тобі не шкода такої краси? — У кого очі зав'язані, тому й краса немила, — відповів Ламуш. Обійшов він Манку і рушив далі до лісу. Фазани сиділи на гілках дерев і тремтіли, почувши, що на них іде Ламуш. — Не бійтеся! — заспокоював їх Румцайс. — Я вилізу на дуб і, коли клацну язиком, хай найсміливіший з вас злетить у повітря й закружляє навколо дуба. А далі самі побачите, що буде. У цей час із кущів на просіку вийшов мисливець Ламуш. Зарядив він рушницю і почав прислухатися, чи не шелесне де фазаняче пір'ячко. Аж тут Румцайс клацнув язиком. Один фазан здійнявся і полетів до нього. Ламуш звів рушницю і натис на курок. Та не встигли дробинки влучити в фазана, як Румцайс схопив його і сховав за пазуху куртки. Ламуш тим часом чекав під дубом, коли підстрелений птах впаде у траву. Але замість фазана з дуба зіскочив Румцайс і зірвав у мисливця хустинку з очей. Ламуш закліпав очима від яскравого світла, глянув на Румцайса і сказав: — У такого здоровенного фазана я ще, відколи живу, не влучав. — А що ти взагалі бачив за своєю шматиною? — відповів Румцайс. — Якби ходив без неї, одразу б роздивився, де Румцайс, а де фазан. — Він сягнув рукою за пузуху. — Ану скажи мені, що це за птах? — Дуже гарний птах! — сказав Ламуш. — Тільки я не знаю, що воно таке. — Не впізнаєш фазана? — здивувався Румцайс. Ламуш поблід, а це для мисливців ще гірше, ніж почервоніти від сорому. Дивився на фазана як зачарований. — Невже я стріляв таких птахів? Ба ні, більше на таку красу я рушниці для пана князя не здійму! І він простяг свою рушницю Румцайсові. Той здушив її з усієї своєї румцайсівської сили, і з рушниці вийшла флейта. Румцайс подав флейту Ламушу і витрусив собі з бороди бджіл. — Тепер сідай на пеньок і попаси мені оцю отару. Сів Ламуш на пеньок та й заграв на флейті, пасучи бджіл у князівському заповіднику для фазанів. Коли пан князь дізнався про це, примчав він до лісу й запитав Ламуша по-французьки, де ті фазани, яких мав той настріляти для гостей. Ламуш нічого не відповів, тільки заграв на флейті різко, мов голками заколов… І бджоли кинулися просто на князя. Накусали пана князя так, що довго після того він не міг сидіти, а в Їчині подейкували, що мусив муляр у брамі з обох боків виймати по стовпчику цегли, щоб пан князь міг пройти у замок. Княгиня Майолена дуже вболівала, коли гості замість фазанів мусили їсти яловичину. Як усі роз'їхалися, сказала вона чоловікові: — Ваш Румцайс псує мені настрій. Коли ви не можете з ним упоратись, я сама щось придумаю. Княгиня Майолена сіла в темній кімнаті й довго-довго там думала-міркувала. 16. Як князь хотів помститися Румцайсу Всі птахи й звірі з Ржаголецького лісу були Румцайсовими друзями, та найдужче любив він оленя. Це був величний олень з пишними, мов королівська корона, рогами, що мали тридцять шість паростків. Румцайс оберігав його від князівських мисливців, а олень віддячував йому за те чим тільки міг. Коли княгиня Майолена вийшла із темної кімнати, вона сказала князеві, що треба забрати в Румцайса королівського оленя. Оце та помста, яку вона надумала. Наступного дня була п'ятниця. Манка випрала і виполоскала у лісовій річечці білизну й загукала до лісу: — Де ти ходиш, Румцайсе, нумо розвішувати білизну! Мерщій! — Зараз, — озвався Румцайс і за хвилину виїхав з лісу верхи на олені. Пишні роги з тридцятьма шістьма паростками росли в оленя на голові, як гіллясте дерево. Біля потоку Румцайс зупинився, і далі все пішло, як по нотах. Манка кидала йому викручену білизну, а він розвішував її у оленя на рогах. Коли повісив останню шматину, вхопився Румцайс за гілку над головою, попустив оленя ногами і голосно крикнув: — Еге-гей! Олень помчав, повітря аж свистіло в нього між рогами, і білизна добре висихала на вітрі. Та коли олень біг просікою, де росла малина, здалеку пролунав постріл. Олень зупинився і глянув навкруги. Аж ген у тіні буків стояв князь із рушницею. Олені, кинувся бігти від того місця. Білизна майоріла в нього на рогах, як прапори. А пан князь, побачивши, що з рушницею у нього не вийшло, подався за оленем пішки. Манка тим часом застелила ковдрою дерев'яну дошку, а Румцайс грів їй над вогнем прас. Саме тоді й прибіг олень. А за мить — і пан князь. Він одразу наказав Румцайсові: — Негайно біжи до Їчина і купи мотузку, Румцайсе! — Навіщо? — здивувався Румцайс. — Щоб ви мали на чому сушити білизну, — правив далі пан князь. — А цього оленя ти відведеш до мого замку, бо він потрібен мені для параду. — Я не поведу, — спокійно відповів Румцайс. — Ба поведеш! — тупнув ногою князь, аж грязюка чвиркнула під чобітьми й заляпала білу сорочку, що висіла на оленячому розі. Манка вхопила сорочку і ляпнула нею пана князя по плечах. Князь не звик до такого обходження. Заквоктав він по-французькому і ходу з лісу! Румцайс із Манкою спокійненько познімали білизну і побризкали водою. Та тільки почали прасувати, як олень неспокійно переступив з ноги на ногу і зітхнув: — Ну, я пішов. Мені треба до Їчина… А ратиці оленя так і грають, мовби його до Їчина щось сильно тягне. — Та що ти робитимеш у тому Їчині? — спитав Румцайс. — Пан князь на мене дивиться, — сумно відповів королівський олень. — Ти тільки поглянь, Румцайсе, вгору на башту над брамою. Румцайс склав долоню в розбійницький біноклі, і подивився у той бік. На баштовій галереї стояв князь і показував оленю головку капусти. — Це ж червона капуста! — нестямно вигукнув олень і помчав, не розбираючи дороги, просто до Їчина. — Оце підсікли нас князь із княгинею! — похитав головою Румцайс. — Проти червоної капусти жоден олень не встоїть. Манці стало шкода оленя з пишними рогами, якого тепер показуватимуть у замковому саду, наче мавпу. — Я цього так не облишу! — вигукнув Румцайс і побіг слідом за оленем. Наздогнав він оленя далеко у полі. Скочив йому на спину, і олень поскакав чвалом через луг і далі імператорською дорогою до Їчина. Коли під'їхали ближче, так що князь міг вже добре роздивитися їх, сховався Румцайс за гіллясті оленячі роги. А пан князь тим часом угорі на галереї аж ногами притупував з радощів, що все йому так добре вдається, і весь час показував оленеві головку червоної капусти. Поряд із князем стояв лакей Фріцек і тримав на всякий випадок ще одну головку, якби однієї не вистачило. Так оленя підманили аж під самий замок. Коли олень уже зіп'явся ногами на башту, щоб дотягтись до капусти, пан князь ласкаво промовив згори: — Е ні, — спершу візьми маршрут через браму, а тоді повз ринок просто у замковий парк. А там уже й дістанеш капусту! Але тут з-за оленячих рогів визирнув Румцайс і закричав: — Ага, пан князь хоче маршрут, так буде йому маршрут! І п'ятами кресонув оленя в боки, паче шпорами. Олень розігнався з усієї своєї тридцятишестикратної сили. Намірився мчати на ринковий майдан, але застряг у брамі величезними рогами. Вся башта затрусилася. Затрусилася так, що в пана князя запаморочилась голова і цілий тиждень після того все кружляло у нього перед очима. А Румцайс витяг своєю румцайсівською силою оленя з брами і відвів його у Ржаголецький ліс. Відтоді в Їчині й кажуть: не жени оленя через браму. 17. Як Румцайс вигнав із Їчина пана князя і княгиню Майолену Після історії з оленем пан князь і княгиня Майолена довго і сердито сварилися по-французьки. Потім посідали у золоті крісла і заговорили про Румцайса по-німецькому. Нарешті написали по-італійськи листа аж до Італії, бо там завжди було багато розбійників і панство мало великий досвід, як з ними поводитись. Вони писали так одному воєводі: «Воєводо, в Їчині з'явився розбійник. В нас обох через нього болить голова. Чи не знаєте ви ліків проти нього?» Воєвода над князівським листом довго не думав і одразу ж відповів: «Туто е фато. Допомогти легко. Посилаю вам скульптора. Поставте Румцайсові пам'ятник. Але щоб був схожий на оцю картинку». У конверті був ще листочок, і на ньому намальований пам'ятник Румцайсові. Князь подивився на картинку і тихенько засміявся, ніби пісок зашелестів сиплячись. Княгиня Майолена теж зазирнула в монокль, захихотіла і мовила по-французьки: — Бон[7 - Добре (фр.)]. Коли приїхав італійський скульптор, йому звеліли не гаючись братися до роботи. Одного разу сидів собі Румцайс на вершечку старого бука і ловив диких ос, щоб не вийти із розбійницької форми. І раптом почув унизу під деревом якісь голоси і гучний стукіт. Бук ріс край зеленої галявини, де споконвіку височіла скеля. На тій скелі побачив Румцайс італійця в білому балахоні. Навколо нього пританцьовував пан князь із ціпочком у руках. — То як мені стати? Вуасі? Вуаля?[8 - Так? Чи отак? (фр.)] Тільки щоб я був, як живий. А італієць на те: — Сі-сі-сі![9 - Так (італ.)] І знову почав бити дерев'яним молотком і долотом по скелі, так що в усьому Ржаголецькому лісі гриміло, мов стріляли з гармат… — Гей ви, двоє! — крикнув з бука Румцайс. — Чи ви там не подуріли? Князь Румцайса ніби й не чує, позирає в якийсь папір і командує італійцю: — Угорі на пам'ятнику стоятиму я, а біля моїх ніг стоятиме навколішках Румцайс, щоб усі навіки знали, хто був у Ржаголецькому лісі володар. — Сі, сі, сі! — засичав італієць і почав пильно придивлятися до Румцайса на дереві, щоб добре запам'ятати його обличчя. Румцайс так розгнівався, що злетів з бука. По Ржаголецькому лісу аж загуло. Румцайс ледве доплентався до печери. Манка тільки руки над ним заломила від розпачу. — Кепські справи, — мовив Румцайс, — постели мені, буду хворіти. Манка вимостила йому ліжко м'якенькими гілочками. — Може, я тобі, Румцайсику, іще чимось допоможу? — Не допоможеш, — зітхнув Румцайс, — щось у мене всередині луснуло і не дам я собі ради. І Румцайс занедужав. Прилетіли синички, щоб його із хвороби виспівати. Пристрибали зайці і принесли йому цілющого зілля. А Румцайс усе лежав і стогнав. Прибіг королівський олень і хотів із Румцайса вибити хворобу ратицею. Але Манка не дозволила цього робити. Румцайс тяжко стогнав, а тим часом ті двоє доробляли на галявині пам'ятник. Камінний князь стояв нагорі, Румцайс — унизу, біля його ніг, благально звівши руки. Отак цей пам'ятник мав залишитися навіки — князеві на славу, Румцайсові — на ганьбу. Коли камінні постаті були готові, покликав князь писаря і звелів на кожні треті двері в Їчині прибити оголошення: «ХАЙ ЗАМОЖНІ ЇЧИНСЬКІ ГОРОДЯНИ І ТІ, В КОГО НІЧОГО НЕМАЄ, ПРИЙДУТЬ ЗАВТРА НА ГАЛЯВИНУ В РЖАГОЛЕЦЬКОМУ ЛІСІ. Я ЇМ ТАМ ЩОСЬ ПОКАЖУ!» Італієць на ту нору вже покрив пам'ятник двома запонами і простяг од них дві мотузочки. Як за них потягти, так пам'ятник і відкриється. Настала остання ніч перед урочистим відкриттям пам'ятника на галявині. Ніч була тиха, тільки Румцайс зітхав на своєму ліжку. Манці те зітхання дошкуляло до самого серця і не давало і на хвилинку склепити очей. Опівночі почула із Румцайсового кутка таке тужливе зітхання, що подумала вона про найгірше. Метнулася туди, засвітила світло, але постіль була порожня. А що було іще дивовижніше — біля ліжка стояв королівський олень з пишними рогами. — Що ти тут робиш? — Я вже зробив, — відповів олень. — Де Румцайс? — ледве вимовила Манка. — Там, де він мусить бути, — сказав олень і тихо вийшов з печери. Дивна і далі була та ніч. Аж до самого ранку здавалось, ніби в Ржаголецькому лісі хтось бив об твердий камінь іще твердішим кулаком. Наступного дня за велінням пана князя зійшлися їчинці на галявині в Ржаголецькому лісі — і заможні городяни, і вбогий люд. Усі пасли очима пам'ятник, запнутий білим полотном. Чекали тільки на князя і Майолену. Десь за годину хтось закричав, що чує, як од Їчина рипить кінська збруя. І от пана князя й княгиню Майолену вже несуть на галявину в дорожніх ношах. Княгиня так і лишилася там сидіти, а князь виліз із ношів, махнув двома пальцями на всі чотири боки і милостиво промовив: — Мої вірні піддані, я підготував вам надзвичайну несподіванку. Про неї говоритимуть по всій імперії. Зараз я потягну за мотузку. Вуаля! Заграли сурми, і князь потяг за ближчу мотузочку. Одна полотнина впала додолу. На п'єдесталі стояв вирізьблений з каменю князь. Підборіддя він підпер ціпком і з погордою дивився вниз. — Оце я, — пояснив усім пан князь. Він простяг руку до другої мотузочки і смикнув за неї. Впала додолу друга полотнина. — А оце він, той Румцайс! Біля ніг кам'яного пана князя, скулившись, стояв навколішки кам'яний Румцайс. Князь знову звелів заграти сурмачам і гордовито промовив: — Ти вічно стоятимеш тут, Румцайсе, на колінах і з благанням простягатимеш до мене руки. Але в цю саму хвилину Румцайсова постать раптом розігнулась і відважила панові князю такого ляпаса, що той розвалив собою сажень дров аж десь край галявини. — Звідкіля ти взявся тут, Румцайсе? — ошелешено вигукнув князь. А було це так. Коли опівночі королівський олень таки вибив ратицею всю хворобу з Румцайсового тіла, наш розбійник устав, пішов на те місце, де стояла скеля, розтрощив своїм дужим кулаком своє кам'яне зображення і сам став на його місце. — То як же ти туди потрапив? — князь налився малиновим кольором. — Панові князю треба б краще розбиратися, де людина, а де камінь, — спокійно відповів Румцахіс. Їчинці загукали: — Ура! Ура! І це був край князівській славі. Гай-гай, якщо панові князю доведеться вхопити ляпаса від розбійника, то вже тому князю лишається людської пошани стільки, що її й горобець склює. Тому княгиня Майолена звеліла покласти пана князя в ноші і, минаючи Їчин, поспішили вони просто у Відень, до імператора. А ззаду за ношами подріботів лакей Фріцек. 18. Як Румцайс вигнав велетня із Ржаголецького лісу Після того, як пан князь і княгиня Майолена втекли з Їчина, Румцайс іще три дні стеріг імператорську дорогу, щоб князь не надумав часом повернутися. На четвертий день прийшов Румцайс до Манки в печеру, ліг на ліжко з ялинових кругляків і промовив: — Ну, того, що нас найдужче турбувало, ми позбулися. Тепер я трішки спочину. І заплющив очі, щоб злегка, по-розбійницькому, задрімати. Та в цю мить до нього підсіла Манка. — Не хочеться мені перебивати твій сон, Румцайсе, але через того князя занедбав ти дрібніші розбійницькі справи. Вчора була тут поштова сойка і розповіла, що до нас у ліс наміряється якийсь лихий велетень із Праховського скелища. — Ті велетні добрячі крикуни і грабіжники, — похитав головою Румцайс. І саме в цю хвилину хтось знадвору так постукав у скелю, що просто перед Румцайсом упав шмат стелі. Румцайс вибіг із печери. Надворі стояв велетень: старий бук сягав йому лише до пояса. У ту ж мить велетень гукнув згори, ніби з хмар: — З завтрашнього дня цей ліс — мій! А ти, Румцайсе, забирайся звідси геть! Румцайс набрав повні груди повітря і закричав: — Я цей ліс зумів оборонити від самого пана князя і обороню від будь-кого! І від тебе теж! — Хотів би я бачити, як ти це зробиш, — загримів велетень і зареготав так, наче над краєм прокотився грім. — Але через те, що сьогодні в мене добрий настрій, прийду я після кави ще раз до тебе і будемо змагатися за Ржаголець: хто більше повалить дерев. І велетень потупав назад до своїх скель, щоб добре виспатися перед змаганням. По дорозі зачепився головою за хмари так, що відразу почало збиратися на грозу. — Ти диви! Із цим громобоєм так просто не розійдешся, — мовив Румцайс до Манки. — Такий дядько тільки поворухне мізинцем і враз розчахне дерево від вершечка аж до низу. Манка добре знала, що важкі думки забирають у людини силу. Тому вона всміхнулася до Румцайса любенько і сказала: — Знаєш, краще скочу я до льоху, принесу горнятко меду, і ти трохи підкріпишся. І побігла по мед. У лісі тим часом темнішало й темнішало. Десь над Їчином спалахнуло кілька далеких блискавок і прокотився грім. Потім гримнуло зовсім близько, і Румцайс побачив, як од льоху мчить Манка із горнятком меду в руках. — Оце так! Ти тільки поглянь сюди, Румцайсику! Поставила вона горнятко перед Румцайсом. А мед мовби кипить увесь, щось там ворушиться і перекидається. — Що воно таке? — здивувався Румцайс. — Блискавка! — відповіла Манка. — Впала просто у мед. Румцайс скочив з каменя. — Гляди, щоб тобі не зашкодила! — Та де там, — заспокоїла його Манка, — вона ж уся в меду і ледве ногами ворушить. Тим часом у горнятку щось затріщало. Блискавка вистромила голову з меду і сумно сказала: — Так погано мені ще зроду не бувало. Ніколи вже я, мабуть, не повернуся назад на моє рідне небо. В горнятку щось зашелестіло і здалося, ніби блискавка плаче. — Бідненька! — щиро зітхнула Манка. Румцайс саме вчасно нагадав їй: — Ти тільки сама сльози не пусти, а то зовсім її згасиш. Краще потримай горнятко, а я ту блискавку витягну, щоб не стало з неї тут грудки меду. Манка міцно вхопила горнятко за вушка, Румцайс змастив собі руки борсучим салом і спритно витяг блискавку з меду. Чистенько її витер, вишарував ганчіркою і поставив на землю. Дівча з блискавки було хоч куди. Не стояло на одному місці, стрибало, кожна жилочка в ньому так і грала. Полізла блискавка рукою у вогняну кишеню, витягла дивну машинку, поглянула на циферблат і каже: — О, вже б я могла знову вжарити цілу бурю. Тільки як же я вам оддячу? Може, вам треба щось зруйнувати, посікти, розтрощити? — Цього краще не треба, — відповів Румцайс. — А от чи не могла б ти зробитися кругленькою і маленькою, щоб залізти до мене в кишеню? — О, це мені за іграшку, — весело мигнула блискавка і скрутилася в кульку. Вся вона яскраво сяяла і тихенько шелестіла. Румцайс запхав її собі в кишеню. Тільки встиг він зробити це, як прибіг велетень. Якусь хвильку тупав довкола печери, аж каміння саме викочувалося із землі і лісові струмки виливалися із своїх річищ. Тоді заревів: — Гей, Румцайсе, вже й обід скоро. Пора мірятися силою! Я починаю! Велетень вибрав бук — здоровенний, наче замкова башта, ступив до нього ближче і махнув рукою. В ту ж мить бук тріснув і розчахнувся згори до низу надвоє. Довго ще після цього все трусилося навколо в лісі. Румцайс відхилився від трісок, що розлетілись на всі боки, обійшов розчахнутий бук і знавецьки промовив: — Добряче зроблено. Таке в наших краях не часто побачиш. — Тепер ти, — сказав велетень. — Правда, ти менший, тому можеш тільки доробити після мене оце діло. Та Румцайс похитав головою: — Я ніколи після інших не доїдаю. Вибрав він бук у два рази більший. Ступив кілька кроків убік і обережно застромив руку до кишені. — Наміряєшся ти добре. Тільки ж присідай нижче! — зареготав велетень. Румцайс витяг руку з кишені і пошпурив у дерево кулю-блискавку. Спершу все заблискотіло синім, а по краях засвітилися вогники. Потім довго гриміло, наче розсипалася купа ящиків. Це блискавка рубала бук на здорові кругляки. Тоді трохи стихло — це блискавка колола кругляки на тріски. Нарешті застрибали іскри — це блискавка сікла гілочки і складала їх у в'язанки, щоб після неї в лісі було добре прибрано. Потім стриб туди, стриб сюди, вклонилася й зникла. Залишилося після неї сім саженів чисто нарубаних букових дров. Велетень тільки очі вибалушив, помовчав і зрештою сказав Румцайсові: — Ну, хлопче, якщо вже твоя прислужниця отак порається, то як воно буде, коли ти сам за діло візьмешся? І чимдуж дав драла назад, до Праховського скелища. 19. Як Румцайс ловив рибу Коли в Ржаголецькому лісі перестала двигтіти земля після лихого велетня, промовив Румцайс: — От бачиш, Манко, вже й дрова нарубані. Тепер піду я по рибу, що обіцяв наловити на обід. — Ти ж тільки не барися, Румцайсику. А то вже й до полудня хилиться, — сказала Манка. Румцайс збігав у ліщину і виломив собі прут. На прут прив'язав волосінь, сплетену вшестеро з кінського хвоста, а на гачок насадив мурашину лялечку. Потім сів із вудкою на березі лісового озерця вище печери, де з давніх-давен господарював водяник цього лісу Волшовечек. Хвилі гралися з поплавцем, але наживки риба навіть не торкалася. Румцайс уже підвівся був, щоб піти до Їчина по оселедці, та в цей час поплавець застрибав, а потім занурився у чорну глибінь. Румцайс підсік вудку з такою силою, що аж у лісі загуло. Та замість риби побачив на гачку якусь дивну затичку — велику, виточену з твердого дуба. Румцайс похитав головою, зняв затичку з гачка і закинув у траву. Тим часом вода в озеречку зануртувала й закрутилася швидше і швидше. Водночас води меншало й меншало і зрештою відкрилося голе дно. В ньому чорніла дірка. Біля дірки сидів водяник Ржаголецького лісу Волшовечек. Він кисло мовив до Румцайса: — Ну, Румцайсе, дякую тобі красненько, що ти осушив моє озеро. І нещасний Волшовечек сумно наморщив свою жаб'ячу губку. — Не журись, ми зарадимо цій біді, — відказав Румцайс. — Зараз я тобі затичку поверну. Шукав він, шукав у траві понад берегом — затички не знайшов… Водяник Волшовечек тим часом швидко висихав і все меншав та меншав. — Ох, Румцайсе, якби тобі так пекло, як мені! — бідкався він. — Коли ти зараз же не поставиш затичку на місце, я геть висохну… Волшовечек меншав і меншав. І якби в ту пору не нагодилася Манка з мискою води, то було б уже по Волшовечекові. Румцайс хутенько посадив водяника у миску і ну вихваляти нове його мешкання: — От бачиш, як тут тобі добре! Та Волшовечек тільки-но трохи просяк водою і пожвавішав, знову забідкався: — Мені тут тісно! Хіба може водяник жити у мисці? І все крутився у воді, трохи миски не вивернув. — Ну, Румцайсе, кидай свої цяцьки, — мовила Манка, — треба конче дістати добрячу затичку і привести озеро до ладу. Румцайс зміряв дірку на дні озера очеретинкою і вирушив до Їчина. Покресавши чобітьми по майдану й вуличках, дістався він до майстерні бондаря Фейфера. — Що тобі треба, Румцайсе? — запитав бондар. Румцайс показав очеретинку. — Затичку отаку завширшки. Фейфер почав перебирати готові затички. — Ні, такої великої у мене немає. Румцайс почимчикував далі. На одному подвір'ї вино-торговець Кастл мив бочки, була їх там у нього ціла купа. І з кожної бочки стирчала затичка. Румцайс нишком присунувся й заходився вимірювати їх очеретинкою. Підійшла затичка аж із тієї бочки, що лежала на самому споді. — Оце те, що треба, — мовив Румцайс. Та коли він почав витягати затичку, бочка зрушила із свого місця, й уся купа розвалилась. А що садиба стояла на схилі, бочки покотилися просто на Румцайса. Попереду біг Румцайс, за ним гриміли бочки, а позаду перевальцем тюпав гладкий виноторговець Кастл. Усе це мчало вулицею аж до майдану. Кастл уже не міг бігти далі; він зупинився, почервонів, як півонія, і розлючено закричав навздогін Румцайсові: — Годі вже нам твоїх коників! Недаремно кажуть, що пан князь поскаржиться на тебе у Відні самому імператору! Та бочки гуркотіли, і Румцайс навіть не почув Кастлових слів. Він гнав попереду бочок дорогою, що вела до солдатських казарм. Сам іще встиг проскочити ворота, але бочки ні. Вартовий, що стояв біля воріт, крикнув їм: — Хальт, стріляти буду! Бочки перелякались і спішилися перед ворітьми. А Румцайс уже бродив по двору казарми, роздивляючись, чи не знайде десь тут затички для Волшовечека. Аж ось він побачив у кутку двора гармату. В її ствол була забита затичка з найміцнішого дуба, щоб у гармату не затікав дощ. Румцайс зміряв затичку очеретинкою і задоволено сказав: — Ну, наче хто навмисне для Волшовечека зробив. А з вікна на нього дивився офіцер. — Ти чого там шукаєш? — гукнув він Румцайсові. — Затичку для Волшовечека, — відповів Румцайс, видовбуючи затичку: сиділа вона глибоко, і не було за що її вхопити. — Відійди геть, гармата заряджена! — знову крикнув офіцер. — Якщо вона заряджена, то в який бік стрельнуть, щоб поцілити в озеро у Ржаголецькому лісі? — запитав Румцайс офіцера в вікні. Той лише махнув рукою, Румцайс повернув гармату в той бік і смикнув за шнур. Гармата стрельнула, і затичка засвистіла в повітрі. Румцайс подивився, чи правильно вона летить, а сам вискочив із казарми і подався навпростець додому. Дійшовши туди, побачив, що озеро було так само порожнє, Волшовечек тихенько зітхав у мисці, а Манка вже здалеку гукала: — Тебе тільки по смерть посилати, Румцайсе! Чи ти вже несеш ту затичку? — Я її послав сюди найшвидшим шляхом. Вона вже давно мусить тут бути, — виправдувався Румцайс. А Манка знову: — Якщо вона має тут бути, то чого ж її нема? — Туди до дідька, невже мені офіцер неправильно показав! — злякався Румцайс. — Манко, я, мабуть, вистрелив оту затичку в інший бік. — Отже, мені квит! — зітхнув водяник Волшовечек і зменшився, мов риб'ячий міхурець. Та в цю ж мить затичка була тут. Тільки прилетіла вона з боку Турнова, а не Їчина. — Видно, той офіцер добряче наплутав, — сказав Румцайс. — Ось чого вона так довго літала. Затичка вцілила просто у дірку на дні озерця і заткнула її. В озеро відразу почала набігати вода. Коли воно наповнилося, вилив у нього Румцайс із миски водяника Волшовечека. Водяник проплив чистим плесом, визирнув із очерету і кинув Румцайсові порожню черепашку. — За те, що ти нікчемний рибалка, дарую таку нецінну річ. Але за те, що ти моторний хлопець і добре справив, що зіпсував, тримай для Манки іще щось! І Волшовечек подав Румцайсові гарного трифунтового коропа. Засмажили його на дровах, які нарубала блискавка. 20. Як Румцайс запріг сома Наступного дня сидів Румцайс перед печерою і розчісував собі бороду дерев'яним гребенем, яким жінки збирають у лісі ягоди-чорниці. Лісові бджоли тихо кружляли над його головою. Румцайс міркував, що б його зробити приємне Волшовечеку за його вчорашні страждання. Манка у цей час годувала з плисковатого кошика зграю голубів. — Хоч ви нам у лісі ні до чого, — говорила вона, — та вже їжте. В цей час поміж деревами побіг тоненький струмочок води, більшаючи з кожною миттю. Манка відскочила вбік, злякані голуби розлетілися, а Румцайс промовив: — Як би там нагорі не прорвало греблі на озері. Ото була б пригода! Вчора Волшовечек трохи не пересох, а сьогодні його ще занесе дика вода хтозна-куди! І Румцайс кинувся назустріч потоку до лісового озера. Гребля була ціла, але на вербі сидів водяник Волшовечек і ридав. Так гірко він ридав, що сльози текли потоком. — Та годі вже, а то затопиш мені печеру! — вигукнув Румцайс. Волшовечек сумно шморгнув носом. — Добре тобі казати: «Не плач!» А ти поглянь, що у мене робиться в озері! Румцайс глянув і зблід. В озері лежав сом Хольдегрон. Такий велетенський сом був тільки один на всю Чехію. Він зайняв усе озеро від верхнього краю аж до заставки внизу. Пащу Хольдегрон мав широку, як шлюз, а очі — наче млинові жорна. — Ну, ти ж і красень! — мовив Румцайс і взявся міцніше за вербу. І відразу напав на Волшовечека: — Якби я був водяник, як ти, то вже зумів би впоратися з будь-якою рибиною. Вижени цього сома і лізь в озеро замість нього. — А може, ти сам спробуєш це зробити? — в'їдливо запитав Волшовечек. Румцайс міцніше вперся ногами у греблю і суворо промовив до сома: — Гей, Хольдегроне, я не хочу тебе бачити тут. Ану лясни своїм хвостом і вертай, звідки приплив! Сом блимнув оком на Румцайса, ліниво ворухнув хвостом і зняв таку хвилю, що вона підхопила Румцайса та Волшовечека й принесла їх аж до печери. — Привіт, — сказала Манка, — бачу, ви все владнали. — Із Хольдегроном так просто не домовишся, — відповів Румцайс. — Ех ви, не можете з рибою домовитись, — сказала Манка. Румцайсові стало соромно, що сом їх наче подолав. Поставив він Волшовечеку відро під полу, щоб не накапало в печері, а сам глибоко замислився. За хвилину клацнув пальцями і витяг із прискринка клубок тонкої мотузки. — Можемо йти! Відвів він Манку і Волшовечека до озера, подав Манці клубок і запитав: — Ти б могла із цього сплести міцну сітку? Манка натягла мотузку між двома вербами, потім ще раз, дала маленькому, наче трісочка, Волшовечеку другий кінець мотузки, і водяник почав снувати поміж тією основою, ніби ткацький човник. За кілька хвилин сітка була готова. Сом Хольдегрон ліниво позирав на це то одним, то другим оком. Тільки тоді, коли сітку розіслали на греблі, він усміхнувся своєю величезною пащею: — Ану спіймайте мене в ту сітку! — Де вже там, його ніщо не візьме! — зітхнув Волшовечек. Та в цей час Манка заплескала в долоні, і до неї прилетіла зграйка голубів. Голуби вхопили в дзьоби по одній мотузочці, гайнули разом на озеро й опустили сітку прямо на Хольдегрона. Сом Хольдегрон неспокійно ворухнувся під сіткою і знову промовив: — Марно ви собі ламали голови й пальці. Спершу знайдіть когось, хто б мене зрушив з місця! Тільки він це сказав, як водяник Волшовечек торкнувся долонею води — і з усіх кінців озера попливла до нього риба. Припливли неквапливі силаки-коропи, примчали щуки, статечно приплескали лини, а за ними збіглася і всяка риб'яча дрібнота. Риби була сила-силена, і кожна рибина взяла у писок одну мотузочку від сітки. Та хоч як тягли вони сітку в різні боки, не могли зрушити велетенського сома. Хольдегрона це розвеселило. — Для цієї збруї треба було спершу знайти погонича! — глухо зареготав він. — Він тут, цей погонич! — вигукнув Румцайс, вирвав у верболозі замашну лозину і скочив з греблі просто на спину Хольдегронові. — Вйо, мої коні! Риб'яча запряжка враз напружилась, рвонула і поволі поїхала ровом проти води. Румцайс стояв на спині у сома і правив. Коли дісталися так до річки Ельби, спинив Румцайс риб'ячу запряжку і сказав до сома: — Пливи собі, куди хочеш, Хольдегроне, тут уже місця доволі. Через два тижні припливла від озера до джерельця біля Румцайсової печери поштова рибка. Кашалоти і кити через неї переказували, що Хольдегрон біля міста Гамбурга добрався до моря. Але якщо в лісовому озері виглядав він велетнем, то в морі його зовсім не видно. 21. Як Румцайс покарав зажерливого мельника За тиждень чи трохи пізніше після повернення з річки Ельби обідав якось Румцайс і замислено бовтав ложкою в мисці. Раптом ударив він себе кулаком по лобі, аж загуло, і промовив до Манки: — Через клопоти з водяником Волшовечеком я мало не забув про бідолах, які ходять молоти у гірському млині! Не доївши другої миски семикратної юшки, Румцайс ту ж мить вирушив у дорогу. Йшов він понад потоком до гірського млина і все думав, як краще підступитися до мельника, що відсипає у помольців із кожного мішка щонайменше половину зерна. Але не міг вигадати нічого розумного. Сонце пекло, і Румцайсові схотілося пити. Скинув він капелюх, набрав у нього води й відкрив уже рота, щоб напитися, як раптом почув голосок: — Поглянь добре, що ти п'єш. Подивився Румцайс у капелюх — аж там плаває малесенька зелена жабка. Виловив він її, жабка перекинулася через голову, і став із неї водяник Волшовечек. — Куди тільки ступлю, так через тебе й спіткнуся, — сказав Румцайс. А Волшовечек на те: — Спасибі тобі, Румцайсе, що не поховав ти мене у своєму розбійницькому животі! Сказавши це, махнув двома схрещеними пальчиками собі за плече і показав проти води. За хвилинку звідти по хвилях припливла стара катеринка. — Оце тобі, Румцайсе, моя подяка, — промовив Волшовечек, скочив на глибину та й зник з очей. Румцайс катеринку виловив, оглянув з усіх боків і покрутив головою: — Ну й потішив мене Волшовечек! Хіба ж це подарунок для розбійника? За хвилину Румцайса наздогнала Манка із смаженим курчам на глиняній тарілці. — Ти ж і юшки як слід не попоїв, — бідкалася вона. — Я за тобою ганяюсь із такою смакотою, а ти граєшся цяцьками! Та коли Манка краще роздивилась катеринку, подарунок їй сподобався. — Знаєш що, Румцайсе, я на ній заграю, щоб тобі курча іще більше смакувало. Румцайс одломив смажене крильце і почав полуднувати, а Манка покрутила ручку катеринки. Всередині щось зарипіло, але музика не заграла. — Мабуть, треба крутити ручку в інший бік, — сказала Манка і закрутила знов. У катеринці щось зітхнуло, а потім заграла музика і почали діятися дивні речі: смажене курча перед Румцайсом блідло та й блідло і врешті-решт стало не печене! На ньому наросло пір'я, курча дзьобнуло Румцайса в палець і втекло в гущавину. — Волшовечек з нами пожартував, — засміявся Румцайс. — Заховай, Манко, цю штуку до нас у печеру, вона нам знадобиться. Манка понесла катеринку додому, а Румцайс сказав, що піде далі — до гірського млина. Аж тут він побачив, що назустріч іде понад річкою бідний селянин Команек із села Подулшя. На плечі несе порожній мішок і зітхає. — Чого ти крекчеш під тим мішком, коли він порожній? — запитав Румцайс. — Тим-то й зітхаю, що він порожній, — відповів Команек. — Ще недавно був він повний пшениці, яку я ніс молоти до гірського млина, а мельник забрав її в мене. Румцайс так спохмурнів, що аж смеркло навколо. — Присядь-но, Команеку, отут на бережку, — сказав він. — Я саме йду туди. Що в тебе мельник узяв, те він і поверне. Перекинув він порожній мішок собі через плече і легким розбійницьким кроком рушив проти води далі до млина. Млин був гарний, справний, як годинник. Млинове колесо крутилося легко, вода так і грала, спадаючи вниз. Скрізь навколо млина стояли лантухи з борошном, мов солдати на параді. На балкончику палив собі люлечку мельник — увесь білий від борошна. Румцайс подав йому порожній мішок. — Ти із цього мішка забрав пшеницю у Команека з Подулшя. Так ти насип її назад. Мельник оглянув себе, наче голуб, який милується сам собою. — Таке кожен може сказати. — Ану поглянь! — мовив Румцайс. Вхопився він за лопать млинового колеса і могутньою румцайсівською силою одразу ж зупинив млин. — Отак… І поки ти не повернеш Команекові пшеницю, доти не змелеш жоднісінької зернини. Мельник пихато промовив: — Все одно ти це колесо пустиш. — Ні, не пущу! — Ба пустиш, — сказав мельник, гукнув у млин, і на балкончик вийшла його дочка. Це була справжня красуня, викохана на білих булках і червоних яблучках. Сперлася вона на стовпець і почала до Румцайса усміхатися. Всміхається і всміхається. Румцайс спробував одвести погляд, але очі не слухались його, і він прикипів ними до вродливої мельниківни. Млинове колесо випручилося у нього з руки, і Румцайс зітхнув: — Я програв. У цю пору сиділа Манка біля струмка перед печерою і натирала клоччям бронзові гвіздочки на подарованій катеринці. Раптом із струмка вистрибнула зелена жабка і промовила: — Мерщій біжи з катеринкою до гірського млина! — А чого? — Біжи! Манка вхопила катеринку і подалася. Прибігла до млина і побачила, що там робиться. — То це ви удвох напали на мого Румцайса! — вигукнула Манка, вхопилася за ручку катеринки і покрутила її у зворотний бік. І знову почали діятись дивні речі. Все раптом пішло навпаки: борошно посипалось із мішків і перетворилося на зерно, зерно вкладалося назад у колоски, колоски молоділи на очах, аж поки стали з них зелені вруна, а тоді й вони вросли назад у землю. Так воно й ішло мішок за мішком. Коли ж біля млина залишився один-однісінький мішок борошна, Румцайс гукнув: — Годі, Манко! Манка спинила катеринку, Румцайс завдав собі повний мішок на плечі і поніс його до річечки, біля якої сумно сидів Команек із села Подулшя. Мельник вибіг на балкончик і кляв Румцайса, аж борошно летіло у нього з рукавів: — Ох, урветься тобі скоро бас, Румцайсе, і забудеш ти про свої витівки! Кажуть люди, що пан князь скаржився на тебе аж у самому Відні, і сам імператор розгнівався на тебе! Та Румцайсові так було смішно, що у млині все пішло задом наперед, що він пустив повз вуха і це попередження. 22. Як Румцайс допоміг машиністові Ржаголецьким лісом щоранку літала поштова сойка і кожному, хто хотів чути, повідомляла, де і що сталося нового. У той день сойка була така схвильована, що мало не вдарилася об Румцайсів капелюх. Мчала вона, як стріла, і весь час кричала: — Ой, людоньки, скоро із Їчина до Садської поїде парова машина! — Я такого ще ніколи не бачила, — сказала Манка. Вона пригорнулась до Румцайса і любенько йому всміхнулася: — Ти мені вже давно обіцяв показати залізницю. Румцайс порахував собі на пальцях. — Я, Манічко, зовсім про це забув. Але сьогодні ми підемо туди. Манка заплела собі в косу стрічку, а на палець одягла сонячний перстень. Румцайс узяв її за руку і повів на узлісся, повз яке проходила колія. Сіли вони на траву, і Румцайс сказав: — Зачекаймо тут на те диво. Незабаром до них причвалав із хащів вогневик того лісу. Обійшов обережно Румцайса і Манку, щоб не обпалити їх, і витріщив свої палючі очі. — Кажуть, із тої штуки іскри летять? — Я не знаю, — відповіла Манка. — Ми її ще не бачили. Вогневик вигріб собі ямку в землі, вмостився в ній, щоб нічого від нього не зайнялося, і теж став чекати поїзда. Минуло чимало часу, і от у рейках ніби задзвеніли маленькі молоточки. Вдалині біля Їчина заклубилася хмарка диму і почала швидко наближатись. Поряд знову пролетіла поштова сойка, репетуючи: — Ой боже ж мій, уже воно суне! Відразу за сойкою примчав паровоз з тендером, повним вугілля. Паровоз гуркотів на рейках, колеса крутилися, кривошипи кривошипились, і тяги тягли. З труби бурхала пара і вилітав вогонь. Із будки на паровозі визирав машиніст Гнотик, пильно оглядав колію аж до станції Садської. З брязкотом і сичанням, розсипаючи іскри, пролетів паровоз повз узлісся. — Сто чортів! — тільки й промовив Румцайс. Манка перевела подих аж за хвилину. А з вогневиком сталася дивна річ. Коли його обвіяло жаром і парою, вселилось у нього якесь шаленство. Він вискочив із ямки, подмухав на всі боки, розжарився аж до червоного, та й ну гасати понад лісом, промовляючи: — Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш! — Заспокойся, — сказав йому трохи згодом Румцайс, — і не розкидай іскор, бо ліс сухий, як порох. Вогневик не послухав розумного слова і розжарився ще дужче — так, що почало з нього шугати полум'я і зрештою зайнялася трава. Далі спалахнув чагарник, і вогонь побіг у глибину лісу. Румцайс зірвав капелюх і кинувся збивати ним вогонь, Манка гасила його спідницею. А вогневик бив себе по розпеченій голові і все повторював: — Ой, що це я наробив! Вогонь захоплював більше й більше лісу. Коли стало видно, що самим пожежу не погасити, витяг Румцайс пістоль і промовив: — Треба стріляти, щоб прислали з Їчина поміч. Вистрелив він, і всі троє стали чекати на допомогу. Та тільки того дня пожежники в Їчині самі стріляли на честь відкриття залізниці, і на Румцайсів постріл ніхто не звернув уваги. Полум'я буяло серед дерев. І вже можна було сказати Ржаголецькому лісові: «Прощай назавжди!» Та в цей час у рейках знову заклепали молоточки, і від Садської помчав назад до Їчина паротяг. Машиніст Гнотик уже здалека кричав: — Оце так пригода! Доїхавши, зупинив машину, перескочив на тендер, схопив шланг, включив насос і пустив на вогонь пружний струмінь. Вогонь опирався, якийсь час перебігав з одного місця на інше, але зрештою послухався поради й погас. У лісі гірко пахло паленим. Придибав вогневик, згасив на собі кілька іскорок і сказав Гнотикові: — Спасибі тобі, машиністе, сто тисяч разів! Я тобі за це віддячу. — Авжеж, покличу тебе, як треба буде стріху над головою підпалити, — пробурчав Гнотик і поїхав далі. Десь за тиждень ішов Румцайс знову тими місцями понад залізницею. Раптом почув він здаля гірке нарікання: — Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас! Румцайс побіг туди, звідки долинав голос. На колії побачив непорушний паровоз. Тільки він стояв не сам, а було до нього причеплено шість вагонів, повних їчинських дядечок і тіточок, що вибралися до Садської, яка славилась своєю цілющою водою. Навколо паровоза бігав машиніст Гнотик і ламав собі руки: — Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас! — Чого ти весь час кличеш свого Фердінанда? — спитав Румцайс. Гнотик витяг із жилетки годинника і глянув на нього. — Тому що за сім хвилин усе тут буде потрощене на друзки! — Чого це раптом? — Та того, що в тендері немає вже ані грудочки вугілля. І через це нема пари. І я не можу зрушити з місця. А за сім хвилин у нас вріжеться поїзд із Їчина! Румцайс нахилився до рейок. Молоточки вже дзвеніли десь далеко. — Кепські справи, — промовив Румцайс і побіг до лісу. Гнотик глянув йому вслід і гірко промовив: — По мішок ідеш, аби позбирати, що після нас лишиться… Та не минуло й двох хвилин, як Румцайс повернувся. Рукою, обкладеною вогким мохом, вів за лікоть ржаголецького вогневика. Довів аж до паровоза, відчинив дверцята під котлом і звелів: — Ану стрибай туди! — Я не хочу! — пручався вогневик. — І навіть для мене не зробиш? — спитав машиніст Гнотик, прислухаючись, як молоточки у рейках клепають ближче й ближче. Вогневик, глянув на Гнотика своїми червоними очима: — То це ти? Ну, хіба що для тебе, щоб борг оддати, — мовив він неохоче. Заліз у топку і почав нагріватися під котлом. Розпалився до гарячого; відразу ж пари побільшало, і потяг рушив. За хвилину вогневик вистромив голову з димаря і запитав: — Іще? — Іще, — відповів Гнотик. — А тепер? — Тепер годі, — сказав машиніст Гнотик. — А то ми ще станцію розвалимо. Коли поїзд прогуркотів повз Румцайса і Манку, машиніст Гнотик визирнув із своєї будки й закричав; — Я хочу тобі віддячити, Румцайсе, за допомогу. Слухай же: по всьому Їчину гомонять, що пан князь і княгиня Майолена наскаржились на тебе імператорові. Сам імператор готується піти на тебе війною! Та половини його слів не було чути через гуркіт колес, а половини — через сичання пари. Так воно й сталося, що Румцайс проґавив і третє попередження. 23. Як Румцайс зустрівся з Його Імператорською Величністю Імператор вирішив, що спершу сам гляне на Румцайса. А щоб люди не дивувалися, чого це він зібрався до Їчина, оголосив, що мусить особисто перевірити, чи добре офіцери муштрують солдатів у цьому місті. Сів він у Відні на коня та й поїхав. На той час доля не була ласкава до Румцайса і привела його просто на ту дорогу, якою їхав імператор. У цей нещасливий день зібралася Манка нарвати на просіці полину і віднести його в Їчин на базар. Ще й Румцайса схотіла взяти з собою. От вони і пішли. В Їчині на майдані розклала Манка полин навколо себе, ніби павич — пера, і почала закликати їчинських господинь: — Молодиці та дівчата! Купуйте полин! Нема кращих ліків од живота! Мій полинець гіркіший за перець! Послухав Румцайс це та й каже: — Ой, Манко, мені аж пече у роті од твоїх слів. Піду-бо я погуляю містом. На вулиці поблизу майдану помітив він у вікні сумну дівчину, яка поливала сльозами квітку в горщику. — Хто тебе, дівчино, зобидив? — спитав Румцайс. — Проїздив по цій вулиці на кобилі капітан Карлічек і забрав до війська мого Кубу, — мовила зажурена дівчина. — Карлічек, кажеш? — Румцайс легким розбійницьким кроком повернувся на майдан і схопив в оберемок Манку разом із її полином: — Сталася несправедливість! Треба негайно поспішати під Чержовський косогір, на плац, де муштруються солдати. На плацу вони побачили капітана Карлічека. Чоботи з високими халявами були в нього вузенькі, як стеблини, галіфе — широке, а кашкет — як димар. Сидів він на кобильчині, в оці тримав монокль і командував воякам по-німецькому: — Маршірен марш! Айн-цвай! Солдати марширували то в один, то в другий бік. — Нідр![10 - Лягай! (нім.)] — крикнув капітан Карлічек, і вмить усі солдати гепнули на землю. Тільки один лишився стояти. Це й був Куба. — Ти не уміль робити екзерціс «лягай»? — крикнув Карлічек. Куба вперто хитнув підборіддям і не промовив ані словечка. Румцайсові ота муштра зовсім не сподобалася. А капітан Карлічек знову напався на Кубу: — Тоді я тебе цей «лягай» буду допре научіль! Та в цей час Румцайс підійшов до капітанової кобили і висмикнув у неї з хвоста волосину. Кобила заіржала: — І-го-го! А капітан Карлічек злетів на землю. Румцайс, ніби він тут ні при чому, сказав Кубі: — От бачиш! Пан капітан тобі самі показують, як треба робити «лягай». Та у Карлічека розвіявся туман у голові, і він збагнув, що все це сталося не саме по собі. Він поволеньки встав, подивився в монокль на Румцайса і замекав: — Я відчуваль тут дофкола себе сраду. А тому Румцайс і Куба підуть шнель-шнель до буцегарня і будуть там замкнений! І повів їх до в'язниці — сам попереду на кобилі, а Румцайс та Куба пішки. — Я тебе, Румцайсику, не покину! — сказала Манка і подалась слідом за Румцайсом. Пройшли вони трохи, коли раптом їде назустріч на вороному коні офіцер у гаптованому золотом мундирі. — Хто це? — запитав Румцайс у Куби. — Та це наш полковник, — сумно відповів той. Румцайс схаменувся. — Ну що ж, треба буде з його допомогою підняти честь військового імені капітана Карлічека. Сказавши це, він зробив Манці таємний знак. Та швиденько підійшла і тицьнула Карлічековій кобилі у рот жменю полину. Кобильчина була голодна і, не жуючи, проковтнула полин. У цю мить їх уже минав полковник на вороному коні. Капітан Карлічек виструнчився в сідлі й приклав пальці до кашкета. Та кобила, яка проковтнула гіркий полин, вишкірилася на полковника так жалісно, аж кашкет у того з'їхав на вухо. Полковник не промовив і слова та й поїхав далі. — Що не вийшло в перший раз, те вийде у другий, — сказав Румцайс. Тільки вони зробили кілька кроків, як зустріли ще одного офіцера. Їхав він на гнідому коні, а золото в нього було не тільки на мундирі, а й на кашкеті та штанях. Це був генерал. Манка знову підскочила до Карлічекової кобили і тицьнула їй жменю полину. Капітан оддав честь генералові ще краще, а кобила вишкірилася на нього ще жалісніше. Генерал послав Карлічека під три чорти так люто, аж з-під неба впала перепелиця. Але на цьому не скінчилося. — Якщо двічі не пощастило, то вже на третій раз напевне вийде, — сказав Румцайс. А далі зустрівся їм сам імператор. Їхав він на білому коні й роздивлявся на всі боки, чи не видно де Румцайса. Кінь під ним так і вигравав з пихи, а імператорський мундир увесь був усипаний діамантами. Румцайс підштовхнув Манку втретє, і Манка втретє почастувала капітанську кобилу жменею полину. Капітан Карлічек оддав честь імператорові так, що мало не відрубав собі долонею вуха, але кобила вишкірилася на його величність, як сам диявол. Імператор був прикро вражений і гукнув до кобили: — Гаптауф![11 - Струнко! (нім.)] Ану скажи мені, що говорить інструкція!? Кобила клацнула копитами і відповіла: — Цу бефель![12 - Слухаюсь! (нім.)] Коли військова кобила зустріне свого імператора, вона має натхненно подивитися йому в очі і вигукнути: «І-го-го»! — Ріхтік[13 - Правильно! (нім.)], — похвалив імператор. — А що його величність робить, коли військова кобила вишкіриться на нього, як диявол? — Наказує посадовити на гауптвахту капітана, котрий їде на ній! — відповіла згідно з інструкцією кобила. — Теж ріхтік, — мовив імператор і наказав кинути капітана Карлічека на сім років у в'язницю. Поки імператор і капітан отак любенько проводили час, Румцайс із Манкою привели Кубу з військової служби додому, щоб він розвеселив свою засмучену дівчину. Імператор повернувся з плацу до казарми. А там уже чекали на нього шпигуни і доповіли: — Чоловік, що розгнівав вашу величність кривою кінською посмішкою і послав Кубу додому з імператорської військової служби, — і був Румцайс! — Клятий Румцайс! — тупнув імператор каблуком. І записав собі до блокнотика, що тепер він візьметься за Румцайса в інший спосіб. 24. Як Румцайс виграв війну з імператором Коли імператор повертався з Їчина у Відень, щоб приготувати новий похід проти Румцайса, здавалося йому, що на нього шкіриться кожна кобила, яку він зустрічав по дорозі. Спинився він під першою горою, поклав собі на коліно блокнотик і олівцем записав, що для покари пошле на Румцайса ескадрон уланів. Не встиг він ще доїхати до Дунаю, як був уже з ескадроне цілий полк. А в'їхавши в двір свого палацу, звелів імператор негайно викликати головного маршала. Затупотів він ногами, аж од його мундира відскочив діамантовий ґудзик, і закричав: — Годі вже з мене цього розбійника! Повеліваю всьому війську піти походом проти Румцайса за те, що він вигнав з Їчина пана князя та княгиню Майолену і забрав у мене солдата Кубу, який мусив захищати свого імператора! По всьому Відню одразу ж порозліплювали папірці, на яких чорним по білому було написано, що військо виступає проти Румцайса. А Румцайс нічого не знав про королівський наказ. Сойка, що носила новини у Ржаголецький ліс, не розуміла по-німецькому. В Їчині о тій порі вже зацвіли липи. Коли любо стало на них дивитися, сказав Румцайс до Манки: — Взувай черевики та підемо до міста понюхати липового цвіту. Вирушили, як сонце вже світило їм у дорогу. Щоб дістатися до липової алеї, треба було обійти крамничку мотузяра Йокла. Йокл ніби чекав на них. Стояв він перед своєю крамничкою, схвильовано похитував головою і показував Румцайсові конопляний зашморг. — Що ти цим хочеш сказати, Йокле? — запитав Румцайс. — Я цим хочу сказати, — повільно відповів Йокл, — що вже скоро доведеться тобі опинитися у такому зашморгу, Румцайсе. Пишуть у газетах, що згори на тебе суне піше військо, знизу — артилерія, а посередині йде сам імператор. — Ой боже ж мій! — жахнулася Манка. Румцайс на хвилину замислився. — Отже, пан імператор не подарував мені того плацу. Якщо так, треба приготуватися до зустрічі з його величністю. І він позичив у Йокла моток тонкої конопляної мотузки. — І оце все, з чим ти думаєш іти проти імператорського війська? — здивувався Йокл. — Атож, — кивнув Румцайс. Перекинув він мотузку через плече, взяв Манку за руку, і вони подалися до липової алеї. Дійшовши туди, висадив Румцайс Манку на високу липу, сам зручно вмостився поряд з нею поміж двома гілками, а моток мотузки поклав собі на коліна. Манка притягла до себе гілку, всипану липовим цвітом, і вони по черзі передавали її одне одному, вдихаючи липові пахощі. А бджоли так і бриніли навколо них. Раптом Манка відштовхнула гілку й промовила: — Щось мовби димом тягне. — Це десь топиться до обіду піч, — відказав Румцайс і з насолодою вдихнув липові пахощі. — Ой Румцайсе, це не дим! — вигукнула Манка. Румцайс потяг своїм розбійницьким носом — в один бік, у другий, у третій. — Це йдуть сюди три війська, як казав Йокл. З одного боку я чую, як тліють ґноти біля гармат, з другого — як смердить клоччя від солдатських рушниць, а посередині тхне потом імераторського коня. — Що ж нам тепер робити, Румцайсику? — злякано спитала Манка. — Побачимо, — відповів Румцайс. За кілька хвилин усе військо прийшло туди і з усіх боків оточило липу, на якій сидів Румцайс. Піхота й артилеристи, мінери і сапери, улани і драгуни — і хто зна ще. Зарядили рушниці та гармати і навели їх на липу. У Манки душа втекла в п'яти. Тут під'їхав на коні під липу сам імператор. На голові в нього височів генеральський ківер, а під сідлом була попона, виткана золотом. А лихий такий, аж золоті китиці на мундирі в нього трусяться. Закричав імператор: — Слісай унис, Румцайсе! Шнель![14 - Швидше! (нім.)] Та Румцайс наче й не чув, — нюхав собі липовий цвіт. А потім спритно спіймав у повітрі ластівку і пошепки запитав у неї: — Кудою звідси ближче до Відня? Скажи! Ти це повинна знати… Розтулив він долоню, ластівка полетіла, і Румцайс з того боку зробив на дереві риску. — Прокляття! Ти злізеш із липи, Румцайсе, чи ні?! — лютував імператор. — Та вже злізу, — відповів Румцайс. І поволеньки, гілка за гілкою, поліз із дерева. А коли був зовсім низько й імператор та солдати вже простягали до нього руки, зробив Румцайс хвацький розбійницький рух і зірвав з голови у імператора генеральський ківер. Потім висмикнув з-під сідла золоту попону і мерщій подерся нагору, до Манки. Його величність допекло до живого. Витяг імператор із кишені роговий сюрчок і засвистів до війська: — Гвинтівки і карабіни! Гармати і гаубиці! Бомби і гранати! Фаєр![15 - Вогонь! (нім.)] Прямо у Румцайса! Але за мить до того, як військо вистрелило, насадив собі Румцайс на голову генеральський ківер, а Манці накинув на плечі злототкану попону. На одному кінці мотузки, яку позичив у Йокла, зробив він зашморг і закинув його на вершечок їчинської надбрамної башти. Тільки-но зашморг зачепився там, схопив Румцайс другий кінець мотузки зубами, обняв Манку, відштовхнувся з усієї румцайсівської сили і стрибнув з дерева. Усе військо внизу стало «вільно» і тільки роти пороззявляло, коли в них над головами полетів Румцайс із Манкою над дахами далі і далі, у бік Відня. А в імператорському палаці у Відні о цій порі троє камердинерів прибирали парадну залу. Провітрювали її, відчинивши вікна, і витирали порох з двох тронів — більшого для імператора й меншого для його жінки. Раптом перший камердинер згадав: — А як там у Їчині війна з Румцайсом? Тільки він промовив це, як у вікно щось влетіло до зали. Мить — і на більшому троні вже сидів сам імператор в генеральському ківері, а на меншому — загорнена у золоту парчу імператриця. Другий камердинер упав на коліно і шанобливо промовив: — Вітаю вас, ваша імператорська величність! Чи можемо ми поздоровити вашу величність із славною перемогою у війні з Румцайсом? — Атож, — милостиво промовив Румцайс з-під генеральського ківера. І Манка пропищала із своєї парчі: — Атож. — Гурра! — вигукнув третій камердинер. Махнув рукою музикам, які були напоготові, і ті заграли пісеньку на честь перемоги. Румцайс трохи послухав, але та пісенька йому не дуже сподобалась. Він спохмурнів і промовив: — Годі. Камердинери перезирнулися. Ще ніколи такого не бувало, щоб імператор зупиняв музику, яка прославляла його. Та в цей час Румцайс наказав, як справжній імператор: — Оголошую всім підданим нову пісеньку на честь перемоги. Ось цю: «В Їчині музики грають, аж дерева гнуться». Імператорський оркестр заграв цю пісню. Камердинери стали струнко. Коли оркестр дограв, троє камердинерів запитали, які будуть далі накази його імператорської величності. — Зараз ми підемо до своїх світлиць, — промовив поважно Румцайс. Він узяв Манку за руку, і вони подалися в рідну Чехію, до печери в Ржаголецькому лісі. Частина друга Про Румцайса та розбійницького сина Ціпісека 1. Як Румцайс замовив три танці Одного разу сиділа їчинська княгиня у садочку за стіною замку, поглядала на моріжок і зітхала по-французьки: — Яка нудьга дивитися весь час на зелену траву! Прийшов пан князь у нових атласних штанях і промовив: — Алябонер[16 - Сю ж мить (фр.)], я до ваших послуг. Покликав він лакея Фріцека і звелів, щоб той розпорядився викопати на місці зеленого газона ставок. Коли ставок викопали, князь показав його княгині, але та тільки зітхнула, обмахуючись хусточкою: — А де біля ставка очерет? Князь кивнув Фріцекові: — Щоб сю ж мить усе було готово! Фріцек гукнув на садівників, і за хвилину навколо ставка зазеленів очерет. Та княгиня промовила примхливо: — А де русалка? Я хочу, щоб вона танцювала на ставку переді мною. Тут уже ні князь, ані лакей Фріцек не могли дати ради. Спробували заманювати русалок срібним дзеркальцем, але жодна не прийшла. У княгині зіпсувався настрій, і вона подалася до свого сповідника. — Але ж це простіше простого! — вигукнув сповідник. — Русалки найкраще ловляться на свячену нитку. І тут-таки освятив їй п'ятнадцять метрів тонкої нитки. Княгиня змотала свячену нитку і гукнула Фріцека: — Негайно спіймай нам русалку. Та швидко! Фріцек вирушив до лісу. А в цей час усі русалки Ржаголецького лісу поралися біля четвертого джерела. Шість русалочок сиділи довкола і ніжними пальчиками вибирали з води ялинову глицю. А сьома стояла на горбочку і стерегла вітер. Але вітрець віяв од Садської, а Фріцек підкрадався з боку Їчина. Від куща до куща, від дуба до бука, щоб його не помітила русалка, яка стояла на сторожі. Коли Фріцек підійшов уже на три кроки, зробив він на свяченій нитці зашморг і накинув крайній русалці на плечі. Шість русалочок втекло, а сьома залишилася — нитка обплела її так, що вона ледве-ледве могла переступати ногами. — Відпусти мене! — заблагала русалочка. Фріцек прикинувся добрим: — А може, й справді відпустити? — Ну, то пускай вже! — просилась русалочка. — Добре, прийдемо в замок, там і відпущу, — збрехав Фріцек, роздивляючись, як краще вибратися із Ржаголецького лісу, бо вже сім років тут порядкував розбійник Румцайс. А в цей час Румцайсові вже переказали, що трапилось. Манка саме купала в струмку їхнього синочка Ціпісека і почула новину. Схопивши мокрого Ціпісека, прибігла вона до печери і вигукнула: — Ой, Румцайсе, щось сталося вгорі, біля джерел! Хтось перебив русалкам роботу, і струмок несе глицю! Румцайс накинув на плечі куртку з червоної іспанської шкіри, зарядив пістоль зеленим жолудем і сказав: — Витри, Манко, Ціпісека, і ми подивимось разом, що там трапилося. Манка розкрутила Ціпісека, наче дзигу, бо так розбійники сушать своїх дітей після купелі, а коли хлоп'я висохло, швиденько натягла на нього сорочечку. Батько й син побігли до четвертого джерела. Прибігли й бачать — нікого немає, тільки сполохані бабки сновигають. А від джерела ведуть сліди, і кожний слід інакший. — Тут пройшов лакей Фріцек, — сказав Румцайс. — Це він так ставить ноги, бо ніколи не знає, у який бік йому краще вклонитися. І Румцайс показав пальцем на доріжку слідів, які вели прямо до Їчина. О тій порі пан князь і княгиня Майолена сиділи на золотих кріселках біля ставка. Перед ними стояла русалочка, спіймана на свячену нитку, і вони кричали на неї по-французьки: — Дансе![17 - Танцювати! (фр.)] І русалочка танцювала. Дріботіла ноженятами до ставка і назад, бо її тримала свячена нитка, кінець якої стискав у руці Фріцек. А по той бік ставка, за верболозом, уже стояли Румцайс і Ціпісек. — Якщо я зараз вискочу і наведу там лад, хтозна, чи не налякаю я бідну русалочку, — сказав Румцайс. — Він простяг руку, вирвав листочок осоки і подав Ціпісекові. — А ти маленький і знаєш, що робити. Адже за плечима у тебе вже пів-розбійницької науки. Ціпісек узяв осоку тупим кінцем у долоню і підкрався до русалочки так тихо, що навіть трава не сколихнулась. Чотири рази провів він листком по свяченій нитці, і русалочка знову мала ніжки вільні, як вітер. Тут Румцайс підвівся з-за верболозу. — Кому кортіло танців — той хай їх і має! — крикнув він могутнім голосом. — Панові князю оголошую русальський менует! Русалочка взяла пана князя за рукав та й пішла з ним у танок, витинаючи дрібушечки. Добряче довелося пострибати панові князю. Аж до вечора потім виливали йому піт із черевиків. — Фріцекові наказую станцювати млинка! — знову вигукнув Румцайс. На них словах учепився Ціпісек лакею Фріцекові за поли і так розкрутив, що спинився той аж по коліна у рясці. — Сам собі замовляю танець рейдовак по-розбійницькому! — знову крикнув Румцайс. Схопив він княгиню за стан і ушкварив навколо ставка дванадцять разів. Після цього понесли княгиню до замку разом із її золотим кріселком. Коли танці скінчилися, послав Румцайс русалочку назад у ліс, щоб біля четвертого джерела знову було їх сім. А як підходив із Ціпісеком до Ржаголецького лісу, закричав на весь голос: — Ми вже йдемо! Це щоб Манка не боялася за свого сина. 2. Як Румцайс і Ціпісек порядкували з водою Якось русалки переказали Манці, щоб та прийшла попрати їм сорочечки. Дощу довго не було, вода була тверда, і русалки могли б понамулювати собі пальчики. Коли Манка пішла, посадив Румцайс Ціпісека на коліно і сказав: — Ану заплющ очі й скажи, чим пахтить он звідти, від Зебінського горба? Ціпісек заплющив очі й різко, по-розбійницькому, втягнув носом повітря. — Від Зебіна пахтить гарячим камінням. — А тепер скажи мені, чим пахтить од річки Цідлини? — запитав Румцайс. Ціпісек ту ж мить відповів: — Холодною водою. Румцайс пересадив Ціпісека на друге коліно. — То були дуже легкі загадки. Тепер скажи, чим пахне од міста Їчина? Ціпісек довго втягував повітря, але ніяк не міг розібрати. — І не золотом, і не залізом, — зрештою мовив він. — Аби тільки не свинцем! — злякався Румцайс і сам понюхав повітря. — Авжеж, свинець. Це їчинський князь знову виливає дріб — на біду якійсь лісовій звірині! І, посадивши Ціпісека верхи собі на шию, Румцайс поспішив до Їчина — навпростець через поле, а тоді рівною імператорською дорогою. Але пан князь у цей час уже наказав запрягти коляску і погнав коня з чорного ходу до ставка. Кінь летів, а за ним підстрибувала коляска з князем на передку. Одягнений він був у костюм із зеленого сукна, на голові мав капелюх з тетеруковим пір'ям, а між колін затис рушницю. Біля озера зупинився, тихенько вискочив з коляски і сховався за вербу, промовивши: — Тут мені буде зручненько чекати! І почав водити своєю мисливською рушницею туди й сюди, чи не блисне синє качине крильце. Аж тут над самою головою в нього обізвався чийсь голос: — А чи не розрядив би пан князь айн-цвай свою рушницю? І чи не закинув би пан князь шнель-шнель патрони у ставок, бо качки ще не відсиділи свій час на яєчках!? Це був водяник Чесилко, який сидів поміж вербовим гіллям. Та хоч це й було сказано майже по-німецькому, князь удав, що не розуміє Чесилка. — Які дурниці! — мовив він. — Хай водяник залишить свої повчання для верховодок. У цей час пролетіла качка, і князь мерщій націлив на неї рушницю. Дробинки посипалися з дула, як із решета, і синє дзеркальце, що їх носять качки на крилах, згасло. Князь кинув застрелену качку під передок коляски і чвалом погнав коня назад до Їчина. Водяник Чесилко тільки й сказав сумно: — Шкода-а-а, що ти не замочив в озері бодай пальця. Я б тобі показав, задавако пихатий! Коли Румцайс із Ціпісеком прийшли до озера, Чесилко все ще сидів біля води і так тужив над застреленою качкою, що аж хвилі ходили від берега до берега. Румцайс озирнувся на всі боки. Побачив качині пір'їнки і відчув, що в повітрі тхне порохом. Він опустив Ціпісека на траву і промовив до Чесилка: — Ну що ти за водяник? Отак пошитися в дурні біля власного озера!? Чесилко відповів, що зарадити лихові не можна було. Адже князь не вмочив у воду навіть каблука своїх чобіт. А Румцайс на те: — Якщо князь не зайшов у воду, чом ти сам не погнав її на князя? — Та в мене наче розум одібрало, коли я побачив, як у качки згасло на крилі синє дзеркальце, — виправдовувався водяник. І відразу ж додав, що все виправить. Устав він, поклав собі під п'яти дві черепашки і наказав воді: — По моїй зеленій команді хай ця вода в ту ж мить вийде з берегів і покаже панові князю, що з нею жарти кепські! Від краю до краю озера пробігла хвиля, але виходити з берегів воді не дуже хотілося. Сльози, що їх накапав Чесилко, коли плакав над качечкою, навіяли їй лінощі. Подивився на це Румцайс і промовив: — Е, тут треба інакше господарювати. — Він зарядив пістоль, стрельнув через озеро зеленим жолудем і наказав: — За моєю румцайсівською командою хай ця вода побіжить, куди я їй покажу! Озеро відразу вийшло з берегів, вода перехлюпнула через греблю, і Румцайс показав їй пальцем прямо на їчинський замок. Чесилко і Ціпісек пішли по обидва боки, щоб вода не залила ниви. Так вони і вели ту воду. І коли вода трошки збивалася з дороги, вони показували їй, куди і як бігти далі. Пан князь у цей час сидів у своїй парадній світлиці. На золотому столі перед ним стояла золота сковорода, а на ній — засмажена качка. І вже взяв він у руки золотий ніж та золоту виделку. А у цей час Румцайс, Чесилко і Ціпісек уже вели воду нагору по замкових сходах. Пан князь бенкетував наодинці і, щоб краще смакувало, побажав сам собі спершу по-німецьки: — Гутенапетит! Але в цю хвилину ті троє вже переводили воду через поріг у світлицю. — Бон апті! — побажав сам собі смачного князь ще й по-французьки. Та вода вже була в світлиці! Змила вона з-під носа у князя золоту сковороду, і смажена качка попливла із замку геть. Потім Чесилко скерував воду назад до озера, і сам поплив на ній, погойдуючись на хвильках. Румцайс із Ціпісеком повернулися додому, до Ржаголецького лісу. А за хвилинку після них прийшла Манка і сказала: — Ну, я вже всім русалкам сорочечки перепрала. Але хтось увесь час не давав воді спокою. То вона зовсім була пропала, а оце знову піднялася. 3. Як Румцайс ходив до Їчина по одежу для русалки Якось знову прибігла до розбійницької печери джерельна русалка і промовила стурбованим голосочком: — Люди, оце недавно віяв сильний вітер і розірвав мені сорочечку! Манка і каже їй від огню: — А хіба ти сама не тямиш справити? — Тямлю, — зітхнула русалка. — Тільки якби я і взяла у руки залізну голку, була б вона мені понад силу. Випала б у мене з рук. Тоді Манка засилила в голку тонесеньку павутинку, бо звичайна нитка русалчину одежу не шиє. Покрутила в руках сорочечку та й каже: — Гай-гай, та її вже й не полагодиш. І додала, що могла б віддати русалці якусь свою сорочину, тільки вони всі у неї полотняні. Русалка знизала плічками: — Ну, що ви! Носити полотняну сорочку — це все одно, якби мене обклали колючим терном. Почув те Румцайс і покликав Ціпісека. — Біжи у Їчин до Шпанігеля, котрий тримає крамничку під галереєю. Хай дасть якусь пристойну сорочку для русалки. За це я йому посилаю коштовний самоцвіт, який знайшов під Козачою горою. Русалка сіла в куточку на купці надраного пір'я, а Ціпісек подався до міста. В Їчині Ціпісек пішов просто до крамниці Шпанігеля. Там став він п'ятою на носок другої ноги, щоб здаватися вищим, і сказав через прилавок: — Румцайс звелів дати сорочку для русалки. А за це він посилає самоцвіт. Шпанігель перекинув коштовний камінь з руки на руку і порився у якійсь одежі на нижній полиці. — Ось тут у мене є одна сорочечка, якраз на неї. — Загорнув він щось у папір, перев'язав шпагатиком і подав через прилавок Ціпісеку. Коли Ціпісек приніс пакунок додому, заплескала русалка в долоні: — Зараз, зараз я свою сорочечку надіну. І знову на сто років не буде мені клопоту! Та тільки коли розгорнули папір, не було в ньому м'якенької сорочечки, а була баб'яча кацавейка. — Грім і блискавка! — промовив Румцайс. — І чого я, дурний, послав малого Ціпісека!? Піди, Манко, сама туди. А Шпанігель тим часом перекидав самоцвіт з руки на руку, перекочував його по прилавку і ніяк не міг надивитись, як той камінь виблискує. Аж тут він помітив Манку, що поспішала від надбрамної башти до його крамниці. Шпанігель швиденько тицьнув самоцвіт під прилавок і став помахувати порожніми долонями, наче янгол крильцями. — Послухай, Шпанігелю, ти щось наплутав, — промовила Манка ще на порозі. — Ми посилали Ціпісека по м'якеньку сорочечку, а він приніс баб'ячу кацавейку. Шпанігель розгорнув папір, подивився на кацавейку, вивернув її і склав губи дудочкою. — Сталася помилочка, — сказав він. — Але ваш Ціпісек так мені і не пояснив до пуття, що воно й до чого. Коли ти, Манко, все поясниш, я тобі дам одежу, як для княгині. — Треба, щоб одежка була іще м'якша, — всміхнулася Манка. — Одежу ніби зіткану з туману. Адже це для русалочки. Шпанігель поліз на саму верхню полицю. — Єсть тут у мене одна річ, якої не може одягти навіть княгиня, бо подере. І то справді була сорочина, яку могла б носити хіба що русалка. Тільки коли Манка хотіла здмухнути її собі на долоню, Шпанігель запитав: — А що заплатите? — І притиснувся черевом до прилавка, щоб Манка не побачила самоцвіта. — Так Ціпісек же заплатив, — сказала Манка. Але Шпанігель сказав, що він нічого не знає, і поклав сорочечку назад на полицю. Так Манка і пішла собі. Та коли дома розповіла все Румцайсові, він вигукнув: — Грім, блискавка і сто чортів!!! Ну, доведеться мені самому іти! Шпанігель тим часом вийшов з крамниці під галерею і визирнув на ринковий майдан, щоб помилуватися самоцвітом на сонечку. Став він там і почав повертати його. Самоцвіт блискав йому в очі всіма барвами райдуги, і він навіть не помітив, як од надбрамної башти тихим розбійницьким кроком підійшов Румцайс. Ще один крок — і він став за стовпом галереї, щоб Шпанігель не побачив його; ще крок — і він уже в крамниці. В крамниці Румцайс одразу ж виклав на прилавок геть увесь крам, який знайшов на полицях. А були там і тонкі англійські сукна, і тонесенькі японські шовки, і найніжніші голландські мережива, і різні оксамити. Все це лежало купами на прилавку, і Румцайс говорив людям: — Вибирайте, що хочете! Беріть за один крейцер лікоть будь-якого краму! Так дешево в Їчині потім уже ніколи не торгували! Коли хто-небудь заходив до крамниці і просив чогось, Румцайс одмірював йому вдвічі більше. А коли люди виходили з крамниці, він кожному стиха казав: — Іди краще понад стіною, а не повз стовп, бо там Шпанігель. А Шпанігель так і стояв там, втупившись очима в осяйний самоцвіт. Не помічав навіть людей, які спотикалися об кінчики його черевиків. Румцайс продав останній лікоть перкалю, умостив собі за пазуху м'якесеньку сорочечку для русалки і дбайливо причинив за собою двері в крамницю. Тоді зробив сім таємних кроків і тупнув могутньою румцайсівською п'ятою. Самоцвіт випав у Шпанігеля з руки, а Румцайс уже наставив під нього свою долоню. На прощання він сказав Шпанігелю: — Хай сьогоднішні збитки нагадують тобі про румцайсівську справедливість. І поніс сорочечку до Ржаголецького лісу, де Манка з Ціпісеком навпереміну втішали русалку: — Не плач, ось Румцайс прийде! Ось-ось він тут буде. 4. Як Румцайс вистрелив, щоб злякати карлика Катрножку Якось увечері сказала Манка Румцайсові: — Сьогодні ви з Ціпісеком засинайте міцніше. Мені треба вибілювати білизну і доведеться вночі трохи вас турбувати. Батько й син уклалися спати на постіль із смерекового гілля, а Манка сіла чекати, коли місяць зробиться зовсім круглий. Адже розбійники вибілюють свою білизну тільки серед ночі, проти місяця, щоб удень не муляти очей сільським старостам. На небо виплив повний місяць, і Манка розстелила на галявинці поміж деревами те, що випрала за день, а сама сіла поряд і задрімала. Коли вибілюється розбійницька білизна, її не треба збризкувати водою, годі для цього роси. Було ще далеченько до півночі, коли місячне сяйво наче почало блякнути. Манка глянула вгору і побачила, що на вершечку крайнього бука сидить мавка. Обламує місячні промені, кришить їх на маленькі шматочки і сипле вниз, під дерево. Під буком стоїть карлик Катрножка і набиває друзками місячних променів усі кишені. Катрножка — це такий чоловічок, що риється під землею і ховає по лісах скарби, котрих потім ніхто не може знайти. — Оце так! Гарні ви мені тут коники викидаєте! — крикнула Манка. — Викидаємо чи не викидаємо! — посміхнувся Катрножка, який завжди говорив двозначно. — Місяць світить для всіх. А хто ближче, той і має. — Хотілося б мені знати: добра чи зла ота мавка, що сидить на дереві? — спитала Манка. — Звісно, що зла, — відрізала їй мавка. — Ну й кумпанія із вас двох! — мовила Манка. — Треба йти по Румцайса. Забігла вона до печери, тихенько обійшла Ціпісека і прошепотіла Румцайсові на вухо: — Га-ла-ла! Це таке таємне розбійницьке слово, щоб будити. В ту ж мить Румцайс сів на своїй смерековій постелі. Манка йому і сказала, що якась мавка краде місячні промені, а Катрножка чекає під буком, щоб кудись заховати це срібло. — Не вийде! — промовив Румцайс, протер очі й поспішив туди. Мавка і карлик помітили його аж тоді, коли Румцайс гукнув до них: — Ану ж бо поскладай, Катрножко, увесь отой срібний дріб'язок на купу! А місяць витягне його до себе назад. — І не подумай цього робити, Катрножко! — крикнула мавка з бука. — А ти навіть не ржаголецька, хтозна-яким вітром тебе сюди занесло! — сказав Румцайс. — Чи не пора тобі додому? У цей час він побачив: Катрножка з повними кишенями срібла закопується у землю, щоб десь там у глибині закласти новий таємний скарб. Румцайс нахилився, виколупав Катрножку пальцем із моху, забрав у нього срібло і здмухнув з долоні нагору, до місяця. А коли упорався з цим, дмухнув ще й убік. Мавку підхопило вітром і віднесло аж на третю лісову ділянку. — Піду собі досинати, — промовив Румцайс. Місяць порозправляв свої промені й засяяв іще дужче, а Манка знову заходилася вибілювати розбійницьку білизну. Наступного дня Ціпісек пішов пострибати по оленячих слідах. Це була його найулюбленіша гра: стрибати слід у слід по оленячій стежці. На просіці у заростях малини помітив він метелика і схотів його впіймати. Та метелик пурхав од куща до куща глибше й глибше в ліс. Ціпісек зійшов з оленячої стежки і незабаром побачив, що заблукав. Коли опинився він у найбільшій гущавині, стала перед ним раптом мавка. Пальчиками тримала вона кінчик свого шлейфа і гралася ним, ніби метелик крильцями. — От я тебе, Ціпісеку, й обдурила, — промовила мавка і посміхнулася лихо, наче блимнула воронячим оком. — А навіщо? — запитав Ціпісек, але більше сказати нічого не зміг. Під п'ятами в нього забігали мурашки, і земля там паче закипіла. Кипіла, кипіла, аж поки зовсім розм'якла, і Ціпісек провалився вниз, як у проточну воду. Це влаштував йому карлик Катрножка. Мавка тоненько засміялася, нарвала повну пелену гіркої трави і посипала нею те місце, так що нічого не можна було помітити. Коли Манка гукнула Ціпісека обідати, хлопця ніде не було. Манка затурбувалася. — Щось тут не те, Румцайсе, — промовила вона. — Іншим разом біжить Ціпісек на самий тільки дух юшки, а сьогодні не йде, навіть коли я його гукаю. — Мабуть, лущить десь шишки з білками, — відповів Румцайс. Але в білок Ціпісека не було, і на оленячій стежці Румцайс теж його не знайшов. Аж коли вийшов на просіку, щось наче привиділося йому, і повіяло духом гіркої трави, розкиданої навколо. Дійшов Румцайс крок за кроком аж до узлісся, де стояв його найулюбленіший дуб, вищий за всі дерева в окрузі. Сперся Румцайс об той дуб спиною — і раптом щось помітив. Нижній листок на дубі зненацька почав жовкнути від самого кінчика. — Хто зрозуміє дубовий розум? — мовив Румцайс. — Мабуть, це дерево вже готується до осені. Та в цю мить він побачив — жовкне другий листок. Тоді третій, за ним четвертий. Потім листочки посипалися з дерева. У Румцайса наче блискавка в голові сяйнула. — Он воно що! — вигукнув він. — Ну ж і тюхтій з мене! Ну й розтелепа! І, міцно обхопивши дуб руками й допомагаючи собі ліктями, він великою румцайсівською силою вмить вирвав дерево з землі. Так і є! Поміж корінням сидів, як у норі, карлик Катрножка. Це він прорив сюди підземний хід завдовжки аж у милю. А поряд із карликом сидів Ціпісек. — Я і хотів цього, і не хотів, — промовив двозначно Катрножка. Румцайс схопився за пістоль і вистрелив, щоб налякати карлика. І Катрножка злякався так, що вмить зарився глибоко в землю, а потім і не знав, куди рити вгору, а куди — вниз. А тієї мавки в Ржаголецькому лісі більше не бачили. Таких злий вітер приносить, а добрий — заносить. Куди — ніхто в світі не знає. 5. Як Румцайс добував русалкам музику Якось сиділи джерельні русалки на зелених листочках, мов на ослінчиках, дивились на місяць і лічили на пальцях. Вираховували, що за сім днів місяць стане, як млинове коло, і тоді всі русалки підуть у великий танок. Всі русалки — це значить, що на верхній просіці зійдуться ржаголецькі русалки і ще русалки з двох сусідніх лісових ділянок. Стануть у три кола, одне маленьке, друге — більше, третє — ще більше, і чекатимуть, поки війне вечірній вітер. Дмухне він поміж осикові листочки, і листочки забринять дивною музикою, нечутною для звичайного вуха. А русалки танцюватимуть під ту музику. В цю саму пору просікою йшов Румцайс. Прямував він до Їчина — подивитись, чи не коїться там, проти ночі, якоїсь несправедливості. Того самого вечора їчинські дівчата справляли бал. Вийшовши на імператорську дорогу, Румцайс здалеку почув, як у корчмі «Місто Гамбург» виграють сурми, гудуть баси і підбори крешуть об підлогу. Коли був Румцайс уже біля самих дверей, в корчмі раптом усе стихло. Румцайс хвильку постояв біля порога — прислухався. Потім Румцайс натиснув на клямку і зайшов. У корчмі «Місто Гамбург» не було помосту, і музиканти стояли просто в кутку. Через це і сталася та пригода. Коли міський радник Фольпрехт витанцьовував зі своєю жінкою близенько від музик, Калвас, який грав на контрабасі, натиснув дужче на смичок — з великої пошани до пана міського радника. Але контрабас ковзнув по натертій воском підлозі і вдарив огрядного Фольпрехта по закаблуку. Той спіткнувся і гепнув так, що аж загублений колись крейцер вискочив із щілини між дошками. От і стояли вони зараз один проти одного — член магістрату Фольпрехт, червоний від гніву, мов гиндича сережка, і бідолаха Калвас із своїм завинилим контрабасом. Потім Фольпрехт зарепетував, ніби хотів, щоб його почули аж у сусідньому місті: — Якщо не маєш для свого баса порядної підставки, чого ж сіпаєш його на всі боки, так що він лізе людям під ноги? І жінка його, пані радникова, додала жару: мовляв, іще трохи — і вона теж би впала. А Калвас лагідно відповів: — Та ж мій контрабас не залізом підбитий. І підлога тут гладенька, мов ковзанка. Фольпрехт озирнувся навкруги, чи всі погоджуються з ним як із міським радником, і знову напався на музику: — Треба було занести до коваля, щоб підбив! За те, що ти не заніс контрабаса до коваля, матимеш одного радницького ляпаса. І він підняв здорову, мов лопата, долоню. — А от і ні! — промовив з порога Румцайс. Фольпрехт знову озирнувся на всіх і вигукнув: — Відколи це в Їчині розбійник наказує міському радникові? А Румцайс спокійнісінько повів далі: — Ти, Фольпрехте, хочеш сваритись, а люди прийшли сюди танцювати. Мовивши це, притупнув Румцайс підбором, щоб музика заграла, і розкрутив пані радникову так, що вона влетіла простісінько в обійми своєму Фольпрехтові. Музика грала, і всі танцювали. Коли для контрабаса випала хвилина перепочинку, Калвас гукнув: — Спасибі тобі, Румцайсе, що захистив мене від радницького ляпаса. Я тобі віддячу. Румцайс помахав усім рукою, торкнувся пальцями капелюха із соснової кори і вийшов з корчми. Треба було глянути, що робиться в інших кінцях Їчина. Минуло сім днів, і настав той вечір, коли русалки з усіх трьох лісових угідь мали завести великий танок. Ціпісек уже заснув на ліжку, вистеленому смерековим гіллям. Манка вже двічі позіхнула у краєчок сорочки. Тільки Румцайс сидів і наче й не думав роззуватись. — А чого ти не лягаєш? — спитала Манка. — Та якось дивно в носі у мене свербить; мабуть, у нашому лісі щось має приключитися, — мовив Румцайс. Манка позіхнула втретє і збила свою подушку з фазанячого пір'я. — А що б воно могло приключитися, Румцайсе? — От почекаю, поки зійде повний місяць, та й ляжу, — вирішив Румцайс. Вийшов він із печери і глянув на всі боки. Місяць іще спочивав поміж горами, мов у колисці, і Румцайс чекав, поки він стане круглий, як млинове коло. У цю мить і почув він голоси русалок. Долинали вони від верхньої просіки. — На що сподівався, того й дочекався, — сказав Румцайс сам собі і швидко рушив у той бік. На просіці зібралися русалки з усіх трьох лісових ділянок; жодна з них навіть оком не блимнула на Румцайса. Всі вони стояли навколо молодого дубка і вигукували: — Вставай! Вставай! Під дубком лежав вечірній вітер. Був він стомлений і нетвердий в ногах, бо занадто довго кружляв серед маку, ромену та інших солодких квітів. — Вставай і грай нам! — кричали русалки. А вітер лежав собі і всміхався, ніби не тямив, що йому кажуть. Ніби не розумів, що нема більш нікого, хто б заграв русалкам на кінчиках осикових листків музику до великого танку. Подивився Румцайс на це і подумав: «Кепські справи». Адже коли тихі джерельні русалки не натанцюються досхочу, буває біда з водою. Русалки можуть навмисне розгнівати воду в джерелах, і та потече таємними стежками в річки. І тоді буде повідь. — Кепські справи, — промовив Румцайс і притьмом побіг до Їчина, і не дорогою, а навпростець. У ту пору Калвас відсипався після трьох балів, де грав три дні. Румцайс затарабанив йому кулаком у вікно: — Вставай, Калвасе! — Що? Що таке?! — кинувся музика. — Настав час віддячити мені за службу. Бери контрабас і гайда на бал. Сонний Калвас спершу ледве дибуляв зі своїм контрабасом. Але потім пішов швидше. Коли ж були вони біля першого потоку, Калвас спинився й запитав: — А куди ми йдемо? Адже по той бік нема жодної корчми. — Заграєш русалкам, — сказав Румцайс. Калвас поклав свій інструмент на берег. — Ні, ні! Русалки мене зачарують! Місяць плив у небі круглий, як млинове коло. А вода у потоці тільки ледь-ледь не вибігала з берегів на луг. — Якщо пообіцяв, то мусиш зробити, — відповів Румцайс. Він легенько підштовхнув плечем контрабас, а потім — Калваса. І поплив музика водою на своєму інструменті, наче на пароплаві, до русалок. Коли Румцайс прийшов туди на хвильку пізніше за контрабаса, Калвас уже грав русалкам. Русалки витанцьовували у колі, такому ж круглому, як і місяць. І під гучну, як грім, музику контрабаса так завзято притупували ніжками, що було чутно аж у Їчині. 6. Як Румцайс вирвав у замку троянду Якось порався Румцайс на узліссі. Коли раптом почув: Манка зітхнула в печері. Румцайс швиденько подався додому і, прийшовши, спитав: — Чого це ти, Манічко? — Згадалися мені троянди, — промовила Манка. — Вже, мабуть, три роки, як я не бачила жодної троянди. Почув те Ціпісек і побіг прожогом на межу під Ржаголецький ліс. Там ріс кущ шипшини, увесь всипаний квітами. Ціпісек зламав одну квіточку і помчав назад до печери. Манка тішилася запашною квіткою, а Румцайс радів, що має розумного сина. Після обіду проходив Румцайс тією межею, де ріс кущ шипшини, і раптом почув — хтось плаче так, що аж за серце бере. Глянув Румцайс і бачить: сидить під кущем гарнесенька шипшинова мавка, і слізки в неї сиплються рясно-рясно, як роса. Румцайс затамував свій могутній подих, щоб не здмухнути мавочку, і тихенько спитав: — Чого ти плачеш? Мавка вчепилась за гілочку, бо від Румцайса все ж таки добре дмухнуло. — Як же мені не плакати? — промовила вона. — Я віяла золотий пилок за кущем, а хтось взяв і забрав у мене одну квітку! — Це наш Ціпісек, — сказав Румцайс. — Він брав на добро — все одно, що я сам узяв би. Я тобі за ту квіточку чимось віддячу. Мавка перестала плакати тільки на хвилину, щоб сказати: — Навіть якщо ти мені віддаси іншу квітку, це буде не та, яку забрав Ціпісек. Румцайс подумав і погодився з нею. Потім ляснув долонею об штани: — А що, як я принесу тобі замість шипшини троянду? — Я навіть не знаю, яка вона є, — знизала плічками шипшинова мавка. — Із садка пана князя, — сказав Румцайс. — Я принесу тобі троянду, яку нюхає сама їчинська княгиня. Мавка лишилася чекати біля куща, а Румцайс мерщій подався до Їчина. По дорозі зупинився біля печери і сказав: — Ти, Манко, втішайся собі квіткою. А ти, Ціпісеку, допоможеш мені в одному ділі. На той час звеліла їчинська княгиня двом покоївкам одчинити вікно в парадній світлиці. До вікна княгиня приставила два золотих кріселка і сказала панові князю: — Сідаймо і будемо нюхати, як у садку пахтить моя найдорогоцінніша троянда. Князь сів поряд з княгинею і зітхнув по-французькому: — Сільвупле…[18 - Будь ласка! (фр.)] Трояндовий кущ ріс на зеленому моріжку. Квіти всипали його рясно-рясно. І був той кущ родом з Іспанії. — Ах, ці троянди — із самої Іспанії! — захоплено сказала княгиня і нюхнула так, що в носі у неї наче засвистіла дудочка. — Аж з Іспанії! — промовив князь і потяг носом повітря, аж захурчало. Отак сиділи вони й насолоджувалися пахощами. А Румцайс і Ціпісек уже були за замковою огорожею. Румцайс мізинцем вибив із муру камінь, перебігли вони по газону і сховалися за трояндовим кущем. Троянди пахли так, що аж голова йшла обертом. Румцайс зірвав одну квітку і сховав її за пазухою куртки. Але в цю мить княгиня підштовхнула ліктем пана князя. — Мон шер, троянди стали слабше пахнути. Пан князь притулив до очей лорнет. — Це й не диво, — мовив він, — адже внизу стоїть отой Румцайс. Тут і Румцайс помітив, що пан князь спіймав його у скельце. Узяв він Ціпісека за руку і намірився назад, до пробитого муру, але зачепився своєю курткою із кордовської шкіри за трояндові колючки. Почав випручуватися — то й зовсім застряг. А нагорі знявся лемент. Княгиня кричала: — Пане князь, негайно стрельніть у цього розбійника з вашого пістоля! Князь кинувся по пістоль. А Румцайс, схоплений трояндовим кущем, стояв спиною до вікна і не міг навіть поворухнутися! Ото досада, ото халепа! — Ти хоч кажи мені, що там угорі діється! — промовив він до Ціпісека. — Пан князь набиває пістоль залізною кулею, — відповів Ціпісек. — Треба й собі зарядити, — спокійно промовив Румцайс і, не поворухнувши й ліктем, самими пальцями зарядив пістоль зеленим жолудем. — Пан князь дивиться сюди через мушку, — правив далі Ціпісек. — Цілиться, батьку, на тебе! — А я через кляті колючки не можу в нього стрельнути! — збліднувши, вигукнув Румцайс. — Тільки-но я скажу по-французькому «три», стріляйте, пане князь, в цього Румцайса! — вигукнула у вікні княгиня. Та від хвилювання вона забула, як по-французьки «три». Тим Румцайс і скористався. — Якщо я не можу вистрелити просто у князя, — сказав вій Ціпісеку, — то ти хоч покажи мені, з якого боку їчинська брама. Брама була прямо перед Румцайсом, і він вистрелив у неї зеленим жолудем. Жолудь брязнув об браму, відскочив від неї і влетів прямо у вікно. — Ой, щось мене дзизнуло просто в око, яким я цілився у Румцайса! — вигукнув князь і кинув пістоль. — Труа! — згадала княгиня, як по-французьки «три». Та було вже пізно. Румцайс випручався з колючок, озирнувся, де та дірка в мурі, і взяв однією рукою Ціпісека за лікоть, а другою помацав у себе за пазухою троянду. І вони пішли додому, а по дорозі занесли троянду мавці, яка чекала на них біля куща шипшини. 7. Як Румцайс допоміг вогневику звільнитися від служби в імператорському війську Одного разу Ціпісек грався біля струмка, завів воду до печери, і у Манки відволожився гніт од кресала. — Як же я тепер буду розпалювати вогнище? — забідкалась Манка. Почув це Румцайс і каже: — Чого ти побиваєшся? Кресону нігтем об ніготь і матимеш вогню, скільки забажаєш. Та Манка не могла заспокоїтись. — А де це, Румцайсе, написано, що ти будеш удома саме в ту хвилину, як у мене згасне вогонь? На третій день після того варила Манка семикратну розбійницьку юшку. Під такою юшкою вогонь має бути весь час на три пальці заввишки. Інакше юшка загусне, пригорить, і її доведеться вибивати з горщика дрючком. Юшка вже мала закипіти в третій раз, коли Манка раптом промовила: — Оце так! Вогонь під горщиком почав гаснути, полум'я ліниво пробігало над попелом. А Румцайса ніде не видно, і нікому кресонути нігтем об ніготь. Коли вогнище вже зовсім згасало, зазирнув до печери вогневик ржаголецького лісу: — Чогось у мене ноги терпнуть. Видно, з вогнем десь негаразд. — Та це у нас, — відповіла Манка. — Юшку доварити не можу. Вогневик не промовив більш ані словечка, зібрав під язиком слину і плюнув у вогнище. Полум'я вибухнуло, і юшка вмить закипіла. — Спасибі, — промовила Манка. — Я скажу Румцайсові, щоб не забув тобі віддячити. На четвертий день ішов Румцайс Ржаголецьким лісом, коли чує раптом — хтось кричить на просіці. Рушив він туди через молодняк і побачив таке: Сидить на пеньку капрал із їчинського полку з папером у руці. Перед ним стоїть вогневик і переступає з ноги на ногу, щоб не присмалити трави і мурашок. — Ти у мене постоїш струнко! І що в цій бамазі написано, так все воно й буде! — вигукував капрал, аж жолуді на дубах тремтіли. — А що ж воно написано у тій бамазі? — запитав Румцайс, підійшовши ближче. — А тобі до цього діла зась! — відрубав капрал. — Тебе це не обходить, а от вогневикові сам найсвітліший імператор пише, щоб ішов служити до їчинського полку. — Тру-ту-ту! — весело засурмив Румцайс у долоню на славу його імператорській величності. — А ким же він там служитиме? — Феєрверкером! — нетерпляче притупнув ногою капрал. — Буде підпалювати у гарматах ґноти, щоб добре стрілялось! Коли вогневика привели у казарми і поставили серед двору, наказав капрал засурмити сигнал і викликати кухаря. Той прибіг і полив вогневика водою. Шугнула пара, але вогневик зайнявся знову. Тільки після сьомого казана води згас вогневик. Капрал одразу сердито закричав на нього: — Лінкцум і рехцум![19 - Ліворуч! Праворуч! (нім.)] І вогневик почав повертатися то вліво, то вправо. — А ти казав, що не послухається команди! — гукнув капрал у бік Ржаголецького лісу, щоб почув це Румцайс. Капрал наказав одягти вогневика у мундир. Принесли старенький мундир — на той випадок, якби з вогневика часом посипалися іскри. Нарешті одержав він здоровенну рушницю, вже обпалену у трьох битвах. Потім капрал вивів його на задній двір і звелів суворо: — Щоб ти звик до військової служби, ходи отут взад і вперед і вартуй! І, сказавши це, пішов писати листа імператорові, що все уже в порядку. А вогневик у цей час ходив і ходив навколо склепу, складеного із важкого каміння, з ґратами на дверях. Раптом у вогневика почала терпнути нога. «Наче знову на вогонь», — подумав він і озирнувся, звідкіля б то могло тягти. Підійшов вогневик до дверей склепу і зазирнув за грати. А там — мурована кімнатка, повна бочок з порохом та кулями, повна гранат і мін, бомб і ракет. Подивився, подивився вогневик на все те вогняне начиння, і напав на нього великий жаль, що сам він зовсім згас після семи казанів води. Спалахнули в ньому образа і злість. Під язик йому набігла слина, і він сердито плюнув через вічко у ґратах прямо в пороховий льох. А слина в нього була вогняна. Та й якою ж вона могла бути у вогневика? І вона розтікалася вогнем — ближче і ближче до бочок з порохом. Побачивши це, вогневик подався до капрала: — Доповідаю, що скоро все тут злетить у повітря! — Бачиш, як ти добре навчився вартувати! — промовив із захватом капрал, і тільки тоді, власне, зрозумів, про що це вогневик говорить. І в ту ж мить наказав сурмити всім сурмачам. — Тра-та-та-та! — заграли сурми. — А що ж робити далі? — знову озвався капрал. Адже разом із казармами мав злетіти у повітря і весь Їчин. А Румцайс сидів край Ржаголецького лісу і міркував, як повернути вогневика з військової служби. Почув він, що в Їчині сурмлять, подивився туди пильно, по-розбійницькому, і побачив, як горить у пороховому льоху і як кожен боїться підступитися до нього. І в самому Їчині переполох. На дзвіниці святого Якуба бемкали всі дзвони. — Оце вже не жарти, — мовив Румцайс і гукнув: — Манко, а подай мерщій отой горщик із юшкою! Розстебнув він куртку із кордовської шкіри, щоб вільніше було у плечах, і з усієї румцайсівської сили пожбурив горщик аж у Їчин. Горщик влучив у заґратоване віконце, вогонь згас, і в церкві святого Якуба замовкли дзвони. І чутно було аж до лісу, як зарепетував капрал на вогневика по-німецькому: — Раус!!! Тобто, щоб забирався він звідти геть. Вогневик і пішов. Перед ворітьми казарми він пропалився з казенного мундира, рушницю поклав на землю і глянув довкола — якою дорогою ближче дістатися до Ржаголецького лісу. 8. Як Румцайс допомагав кувати холодне залізо Одного разу Румцайс надумав перевірити курок у свого пістоля, чи добре він б'є. І побачив, що там ослабла заклепочка. А заклепочка та була з тричі загартованого заліза, і справити її міг би тільки коваль. Румцайс послав уперед Ціпісека, щоб коваль усе, що треба, приготував, а сам прийшов трохи згодом. — Для такої заклепки треба трьох робітників, — сказав коваль Жегула. — Ціпісек буде роздувати міх, ти, Румцайсе, триматимеш пістоль на ковадлі, а я розігрію заклепочку і вдарю по ній молотом з обох рук. Жегула підгріб вугілля у горн, щоб було більше жару, а Ціпісек почав дмухати міхом. Коли заклепочка розжарилась до червоного, і треба було тільки вставити її на місце та приклепати, потяг Ціпісек ненароком міх навскоси, і той фуркнув убік — у димар. Вилетів з димаря віночок сажі, і понесло його вітром до ринкового майдану. Того ранку сиділа їчинська княгиня на дзиґлику, а навколо неї поралися три покоївки. Вмивали її голубиним молоком і мазали маззю із жайворонячого сала. І примовляли при цьому по-німецькому: — Шон, шон![20 - Красиво (нім.)] Потім накрутили княгині високу зачіску, ще й потрусили порошком з алебастру, щоб було личко біленьке всім на диво. Коли все було готово, покалатала княгиня срібним дзвіночком, щоб прийшов пан князь. — Оля-ля, княгине, ви сьогодні прекрасні, як, як… — промовив князь, але затнувся і ніяк не міг пригадати, як же сказати далі. Спинився він на півслові і покивав княгині пальчиком, щоб почекала, поки він згадає. Та вже й згадувати не треба було. У розчинене вікно влетів віночок сажі, вдарився княгині об зачіску, і сажа посипалася вниз. Враз минулась і вся княгинина краса. Княгиня сиділа, ніби посипапа маком. Пан князь уже був сердитий через свою забудькуватість, а тепер розлютився ще дужче. Визирнув він із вікна і закричав: — Сажа прилетіла із кузні. Ну, я цього так не залишу! Коваль Жегула саме приладнав заклепочку і вдарив по ній молотом, коли раптом прибіг пан князь. Пішки! Навіть карети не чекав. — Чим можу служити панові князю? — запитав коваль Жегула. Але вже бачив, що при такій нагоді нічим не послужиш. Князь сіконув очима по кузні і помітив, що там стоять Румцайс та Ціпісек. Це ще підсипало йому жару. Став він посеред кузні, розставив ноги, мов цілу годину промовляти зібрався, і почав вимахувати рукою, аж мереживо на рукаві залопотіло. — Якщо ти, Жегуло, думаєш, що будеш мені й далі кидатись сажею у княгиню… Злість відібрала у пана князя мову, і він далі не міг видушити з себе ані словечка — тільки сичав. Жегула підсунув князю ковадло, щоб той міг присісти, і сказав: — Це не я. Це димар. І коваль хотів уже вдарити по заклепці вдруге, та всередині у пана князя щось відпустило, і він промовив до Жегули роздільно, по складах: — Ди-мар, ка-жеш? Як-що ви-нен ди-мар, я на-ка-зую ро-зіб-ра-ти йо-го по цег-ли-ні! — Тоді горн не потягне, — злякався Жегула. — Без димаря кузня нанівець зведеться. — І не буде сажі, — відрубав пан князь, як сокирою, — і я не турбуватимусь про біле личко княгині. Крутнувся він на золотому підборі і подріботів із кузні. На порозі спинився і милостиво кинув через плече: — А щоб ти, Жегуло, не скаржився, що у вас в Їчині лихий володар, то ось тобі моя воля. Скуєш ти в кузні без димаря підкову — я дозволю тобі поставити новий димар на дах. — Підкову з холодного заліза?! — вигукнув услід князю Жегула і третім ударом спересердя трішки скривив заклепочку у Румцайсовому розбійницькому пістолі. Як пан князь наказав, так і сталося. Димар розвалили, і кузня стала ні до чого. У Жегули від того аж голова пішла обертом. Він ходив навколо порожнього ковадла і розводив руками: — Ну, як його нагріти залізо без вогню?! Та через день прийшов туди Румцайс знову і привів із собою якогось чоловічка, наче з випаленої глини. Дивний чоловічок не мовив ані слова і шаснув у темний куток за горном. — Що це за дивак? — спитав Жегула. Румцаііс ніби й не почув його запитання і повів таку мову: — Оце я допіру проходив попід замком і передав через лакеїв, щоб погукали пана князя, бо ти йому нині скуєш підкову. — Я? — здивувався Жегула. Та від замку вже сурмили сурми, деренчали колеса, і пан князь уже став на порозі. — Цікафо, цікафо, як воно куватиметься без вогню, — промовив він і пихато подивився на небо через дірку, що залишилась від димаря. Жегула засновигав по кузні, не знаючи, за що взятись, мов приблуда з іншого міста, який опинився на чужому базарі. Румцаііс накинув на нього шкіряний фартух, дав у руки молоток і підштовхнув до ковадла. А пан князь товче своє: — Це мені туше цікафо, як мошна тут кувати. Румцайс ніби й не чує. Узяв він у кліщі шмат заліза і нишком підійшов з ним до кутка за горном. А там стояв якийсь чоловічок, що був ніби з випаленої глини. Румцайс одразу сунув йому холодне залізо в долоню і — ні слова. Дав йому трохи потримати залізо, і тоді кинувся до ковадла. — Бий! — гукнув він ковалеві. Жегула вдарив молотом і здивувався: — Дивне залізо! Воно ж у мене під молотом м'яке, наче віск! — Ударив ще, потім ще. — Ось вам підкова, пане князь! Беріть! Князь крутив над тією підковою головою до самого замку. Але мулярів послав, щоб знову поставили димар на кузню. Коли пан князь розповів про все княгині, та теж хитала з подиву головою, аж алебастровий порошок летів на всі боки. А Румцайс у ту пору прощався на узліссі з ржаголецьким вогневиком. А на прощання сказав йому: — Ну, за добру службу тепер я знову в боргу перед тобою. 9. Як Румцайс вигнав у війта вогонь із печі Одного разу йшов Румцайс дорогою, а було саме по дощу, і земля була мокра. Біля великої калюжі побачив він помічника вчителя з Їчина Вочічка. Вочічко витягав з кишені один аркуш паперу за другим і щось писав на них олівцем. — Що це ти все пишеш? — запитав Румцайс. Вочічко спершу зробив заміточку, щоб не збитися, і тільки після цього сказав: — Я вираховую, чи висохне ця калюжа до того, як у неї знову наллє дощ. — Я в такі вчені справи не втручаюся, — мовив Румцайс. — Скажи мені краще, що нового в Їчині? Вочічко замислився і відповів: — Серед їчинських учених людей точаться чутки, що війт будує цегельню, але не має чим топити в ній. — А чому про це балакають учені люди? — здивовано покрутив головою Румцайс. Вочічко вже знову заглибився у свої розрахунки, але кинув: — Вони думають, чи не можна було б поставити туди якусь фізичну штуку. — Хіба що надумають топити у війтовій цегельні блискавкою! — засміявся Румцайс і пішов далі своєю дорогою. Дома, в печері, він поміркував над новиною і сказав Манці: — Якщо війт щось надумає, це може скінчитися зле. Погукав він Ціпісека від гребельки на струмку, і вони вдвох пішли до Їчииа. Коли прийшли у місто, підняв Румцайс сина до вікон у ратуші. Ціпісек зазирнув у кожне і нарешті сказав: — Ось вони сидять! За столом у секретній кімнаті сиділи їчинський війт і якийсь чужий чоловік у чорному каптані. Був то найтаємніший радник з питань опалення імператорського палацу у Відні. А що був він і великим ученим, то відразу напався на війта: — Перш за все я повинен знати, який рівень наук у місті Їчині. Війт забринькав собі пальцем по губі. — Науку в нас спольняють вчені люди. А особливо пустельник у Любосаді, в якого є навіть якісь книжки. Найтаємніший радник суворо промовив: — Цього мало. — А ще помічник учителя Вочічко, — пригадав війт. — Цей увесь час мудрує в кабінеті над якоюсь машиною, а вона потріскує і сипле іскрами. — Іскрою цеглу не випалиш, — засміявся по-вченому найтаємніший радник. Війт зітхнув, наче з ковальського міха: — А що ж робити з цегельнею, коли вона вже майже збудована? Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив: — А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани? Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман — це все одно, що вогневик. — Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, — процідив через губу війт. — А жару в ньому, як у розпеченому залізі. Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату: — Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить. — Це діло не пройде! — сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику. Та тільки тут Румцайс зробив помилку. На ту пору вогневик був аж на третій ділянці, допомагав вуглярам випалювати деревне вугілля. І поки Румцайе шукав вогневика по Ржаголцю, їчинський війт виявився спритніший. Він вирядив на третю ділянку пожежну діжку з водою, а до неї сім пожежників. Коли пожежники приїхали туди, вогневик якраз дмухав жаром у вугільні ями. Схилився він над ямами і не почув пожежної сурми. Діжку з водою тихенько підвезли до самої ями і всю враз вилили на вогневика. Бідолаха в ту ж мить зчорнів на гніт, і тепла в ньому лишилося не більше, як у горщику з юшкою. Тоді пожежники кинулися на нього, зв'язали вимоченими вірьовками та й повели до цегельні пана війта. Румцайс про все те довідався від поштової сойки. Сердито ходив він із кутка в куток по печері й нещадно сварив сам себе: — Ну й утнув ти, Румцайсе! Ну й пошився ти в дурні! Манка на те ані словечка. Тільки Румцайсові підсунула три жмені налусканих горішків. Коли доїдав третю жменю, наче щось шпигнуло його, і в голові у Румцайса майнула думка, що треба зробити. — Чуєш, Ціпісеку? — промовив Румцайс. — Я вже знаю, що і як! Подякував вій Манці за горіхи і вирушив з Ціпісеком просто до цегельні. Там війт уже замурував вогневика у піч. — Сто чортів! — вигукнув Румцайс. — Це не діло! І почав дивитися, що буде далі. Біля печі на високому камені стояв найтаємніший радник. На нижчому камені стояв війт, готовий теж в усе стромляти свій ніс. А на голій землі — усі дванадцять засідателів магістрату, щоб злим словом розгнівати вогневика, а той щоб випалив цеглу. На самому вершечку димаря сидів служник із ратуші Котрч, щоб переказувати вогневику через димар, як його лаятимуть засідателі. Румцайс гострим розбійницьким поглядом окинув піч. У цю мить найтаємніший радник кивнув пальцем війтові, а війт мізинчиком дав знак засідателям магістрату. Ну, а ті й почали за чином: — Ах ти, вогневик-загаслик! — Ах ти, вогневик-дурневик! — Ах ти, вогневик-холодник! — Ах ти, вогневик-цеглопік! А Котрч усе це переказував униз, у піч. Бракувало хіба що якогось одного словечка, щоб вогневик остаточно розлютився і почав випалювати війтову цеглу. Та в цей час Румцайс помітив маленькі дверцята для повітря, які має кожна піч у цегельні. — Гайда в ті дверцята, — прошепотів вій Ціпісеку на вухо. — І добрим словом утіш там вогневика, щоб від злості не взявся вогнем. Ціпісек подався прямо туди і так спритно, що ніхто й не помітив його. Умостився в печі поряд з вогневиком, і, коли того сварили, щоразу говорив щось навпаки. — Кричіть, кричіть, все одно мене не розпалите, — бурчав собі під ніс вогневик, спокійно сидячи в печі. Зрештою найтаємніший радник почав дивуватися, що піч все ще холодна, мов лящ у річці. — Відчиніть мені отут, — мовив він, — я зазирну туди по-вченому. Вибили киркою камінь у стіні, і найтаємніший радник притулив до дірки голову. Тут і побачив його зсередини вогневик. Розіскрився він, розпалився і вилетів з нього такий язик полум'я, що погнав найтаємнішого радника по імператорській дорозі прямо до Відня. Старості той вогонь обсмалив носа, а засідателям — поли. Наче вітром здмухнуло їх усіх до самої ратуші. Тоді Румцайс і каже Ціпісеку: — Ну, біжи додому. А вогневику: — Коли трохи прохолонеш, приходь і ти до нас. 10. Як Румцайс допомагав мисливцю Робатку заряджати рушницю Одного дня збирала Манка ягоди на просіці, коли раптом бачить — жене від Їчина якась бабця. Край спідниці підхопила у жменю, з щиколоток тільки порох сиплеться. Жене як навіжена. — Ой людоньки, що ж це діється!? Це ж вони проти самого боженьки йдуть! — вигукувала вона біжучи. Манка вкинула жменьку ягід у дзбанок із кори та й питає: — А що ж такого сталось у Їчині? Баба спішилася на хвильку: — Лечу мерщій до Кбелніце, щоб і вони взнали про новину. Пан князь покликав у гості графа із Шпаєра, а той привіз із собою залізного зайця! А той заєць і справді бігав, морщив ніс і взагалі поводився, як живий, тільки ж увесь він був із заліза. Незадовго перед тим узяв їчинський князь до себе на службу молодого мисливця. Звався він Робатко, і був то чоловік лісові на втіху. Кулю мав тверду, постріл вірний, а серце добре. На цього мисливця Робатка і натрапив Румцайс, коли той сидів на пеньку і зажурено дивився собі в капелюх. — Що з тобою, Робатку? — запитав Румцайс. — Турбує мене, Румцайсе, залізний заєць, — відповів Робатко. — Щось цей граф із Шпаєра замислив лихе. — Коли в тебе тільки цей клопіт, то я піду послухаю, що про це балакають, а потім усе тобі розповім. Коли Румцайс прийшов до Їчина, князь і княгиня разом із шпаєрським графом сиділи в альтанці. Румцайс став за кущами малини і почав дивитися, що і як. Граф саме показував залізного зайця. Як той стриже вухами, як спить із розплющеними очима і як зривається з місця від найменшого шелесту. Князь і княгиня вигукували весь час по-німецькому: — Ніхт гезеен! Мовляв, такої речі ніхто ще ніколи не бачив. Але князь заздрив графові за залізного зайця і тому сказав: — Якби ваш заєць та потрапив на очі моєму мисливцю Робатку, той би підстрелив його з першого пострілу. Княгиня помахала носовичком, що це саме так. Граф із Шпаєра засміявся у рукавичку: — Ну що ж, хай ваш Робатко спробує. Даю йому три постріли. Пан князь розгнівався, що граф стільки собі дозволяє. — Коли заєць не впаде навіть з третього пострілу, — вигукнув він, — хай пан граф забирає мого Робатка у свій Шпаєр! А княгиня гордо поглянула на гостя. Далі Румцайс уже не чекав. Тихим розбійницьким кроком повернувся він з малинника в ліс і там усе розповів Робатку. Мисливець зблід, наче місяць на небі. — Я знав, що до цього йдеться, — сказав він. — Тільки біда, що жодному мисливцю не під силу встрелити залізного зайця. — Авжеж, дробом, як простого зайця, його не візьмеш, — кивнув головою Румцайс. Робатко сумно вдарив рукою по рушниці. — І свинцевою кулею теж ні. Нею залізного зайця не проб'єш. — Заряди залізною, — порадив Румцайс. — Залізної я навіть у Градці не дістану, — безнадійно зітхнув мисливець Робатко. У той день, коли мали стріляти в залізного зайця, князь і княгиня посідали в шкіряні крісла край просіки, а граф із Шпаєра схилився осторонь на коліно біля клітки з зайцем. Мисливець Робатко тим часом заряджав свою велику рушницю дробом для диких кіз. Румцайс із Манкою на ту пору вже стояли там нишком за деревами. І Ціпісек з ними на той випадок, якби треба було раптом кудись швидко дати знак. Пан князь потер два пальці об коліно і сказав: — Ти, мисливцю, добре знаєш, що робити. Тільки-но княгиня махне хусточкою, пан граф випустить зайця з клітки, і ти влучно вистрелиш у нього. Граф із Шпаєра відкинув гачок на клітці, пружини в залізному зайці запрацювали, і він пострибав через просіку, петляючи на всі боки. Робатко водив за ним дулом рушниці, наче чорним оком. Але коли рушниця плюнула вогнем і пролунав постріл, бідного Робатка мало не посікло дробом, який відскочив од залізного зайця. Граф і каже князю та княгині: — Для мого зайця вам було б підшукати іншого мисливця. — Завів він зайця назад у клітку і засміявся в рукавичку: — Коли цей Робатко переведе дух, може спробувати ще раз. Пан князь погрозив Робатку пальцем і гукнув: — Подумай добре, перш ніж вистрелити вдруге. Поки Робатко міркував собі, Румцайс за деревами тихенько сказав Ціпісеку: — Діла не буде, поки ти не приведеш сюди вогневика. Ціпісек повернув личко в один бік, у другий, відчув, де найтепліше, і побіг туди. За хвилину повернувся разом із вогневиком. — Свинець тут не бере, витопи мені залізну кулю, — сказав йому Румцайс. — На це мені треба червоний камінь, — заяскрів вогневик. Румцайс нахилився і подав йому шматок залізної руди. Вогневик здушив руду в кулаці, і за мить поміж пальців у нього потекло залізо. Він злив його в ямку у землі і подмухав туди холодним зворотним подихом. От і вийшла з цього залізна куля. Румцайс нишком перекинув її Робатку і гукнув: — Заряджай! Коли з клітки знову вибіг залізний заєць, Робатко стрельнув по ньому вдруге. Залізо брязнуло об залізо, але графове виявилося міцнішим. Куля відскочила від зайця, наче її відбили. Граф підняв кулю, покрутив на долоні і кинув на землю. — Залізною стріляєш? — сказав він Робатку. — Все одно це тобі допоможе, як коропу дишло. — І додав, звертаючись до князя: — Панові князю доведеться розпрощатися з мисливцем. Князя обсипало люттю, мов жаром, і Робатко поблід, як весняний листочок. — Ти бач, і залізна куля не допомогла, — зітхнув Румцайс. — Що ж тепер? — А ось це, — тихенько промовила Манка і всунула вогневику в кулак такий самий червоний камінь і ще стебельце розрив-трави. Вогневик розтопив руду своїм великим жаром, зліпив з неї кулю і обдмухав зворотним подихом. А Румцайс знову крадькома перекинув її Робатку. Вибіг із клітки залізний заєць, і Робатко стрельнув по ньому в третій раз. — Прокляття! — закричав граф із Шпаєра. Розрив-трава пробила зайцю залізну шкуру, і куля прошила його наскрізь. Заєць перекотився через голову і зостався лежати на землі. Рештки залізного зайця шпаєрський граф одніс до годинникаря Семерада. Та тільки марно він носив, бо нічого вже тому зайцю не пособило. 11. Як Румцайс урятував Маркетку від жениха Одного ранку почувся від їчниської дороги гуркіт і брязкіт карети. Румцайс якраз сушив над вогнем вологу від роси бороду. — Ану ж бо, Манко, поглянь на ту карету, щоб я знав, яке панство їде до Їчина, — промовив він. Манка побігла стежкою і, коли карета під'їхала, помахала коням перед очима стеблом осоки й вигукнула: — Тут Румцайсова застава, і кожен має сказати, хто він і куди прямує! Кучери це знали і зупинили коней. У віконечку карети відгорнулася завіса, і визирнула панночка, гарненька, як із цукру. — Хто ти така? — спитала Манка. Панночка чемно вклонилася. — Я графиня Маркетка і їду до їчинського пана князя на запрошення. — А чого? — знову спитала Манка. Графиня вихилилась аж по пояс і прошепотіла: — Бо мене там чекає жених. — То це той шпаєрський граф, який гостює у нашого князя! — сказала Манка і торкнула коней стеблом осоки, щоб їхали далі. А Румцайсові потім розповіла про ту панночку. Коли графиня Маркетка приїхала до їчинського замку, варта біля брами тільки абияк привітала її, бо разом з нею не їхала торба з золотими дукатами. Із вікна другого поверху визирнула одним оком княгиня і гукнула: — Ну, йди вже швидше нагору, граф тебе чекає. Граф із Шпаєра вже сидів гам, і вуса в нього були так гостро закручені, що він міг би забивати їх замість гвіздків. Уклонився граф рвучко, аж стільчик, на якому він сидів, відлетів убік. Маркетка, вже налякана трохи Румцайсовою заставою, злякалася ще дужче. Були там також князь та княгиня, і вигляд у них був такий, ніби вони про все вже домовилися. Княгині Маркетка видалася такою простою, що вона до неї навіть не заговорила по-французькому. — Це граф із Шпаєра, — промовила вона, — який хоче на тобі женитись. — І я це схвалюю, — освятив пан князь повішу своїм словом і повів княгиню у сусідні покої. Графові Маркетка дуже сподобалась. Він одважував їй поклони і так притупував каблуком, що луна гриміла аж під стелею. А що він при цьому повертався на всі боки, то зачіпав кінчиками вусів Маркетчині мережива. Коли граф уже досить натупався і навклонявся, сів він і почав чекати, що Маркетка йому відповість. Дівчина всміхнулася і промовила: — Я боюсь, коли тупають ногами. І розірване вічко на мереживі сама підтягти не вмію, а покоївки в мене немає. Тому я не можу вийти за вас заміж. Тут до зали зайшли із сусіднього покою князь та княгиня і сказали: — Ми вже наказали готувати весілля. А раз наказали — так воно й буде. Нікого ні про що не питали, тільки пальцем показували, яке хто діло має робити: — Щоб усе діялося по-благородному, Маркетка залишиться тут, у замку, а граф із Шпаєра вирушить зараз до заїзду біля корчми «Місто Гамбург». Завтра, у ту хвилину, коли зійде сонце, граф прийде просити Маркетчиної руки і повезе молоду в кареті до Шпаєра. Надвечір ішов собі Румцайс повз їчинський замок. Раптом щось закапотіло згори на його капелюх. Це з верхнього вікна вихилилася графиня Маркетка; з її очей падали сльози. — Хто тебе зобидив, Маркетко? — гукнув знизу Румцайс. — Я за нього не хочу виходити, — прошепотіла Маркетка. — Коли не хочеш, то й не підеш! — крикнув Румцайс. Повернувшись до печери, Румцайс звелів Ціпісеку не пустувати, а Манці сказав: — Ох і мудру штуку треба мені придумати! І як я це зроблю — сам не знаю! Уже зовсім смеркло, коли йому трохи розвиднилось. Погукав Румцайс Ціпісека і звелів: — Біжи на суху просіку і передай мій наказ вогневику! Хай біжить прямо на вершечок гори Зебін, стане там і прислухається. Як почує, що я вистрелив з пістоля, хай на хвилину загориться червоно, як мак. І навіть іще червоніше — як сонце. Графові із Шпаєра не терпілося, звісно, повезти до себе наречену. Тому він виліз у заїзді на горище і всю ніч визирав у слухове віконце, коли небо на сході зачервоніє. Раптом з боку Ржаголецького лісу щось бухнуло, ніби хто вистрелив із пістоля, і над Зебінською горою заяскріло червоне сяйво. — Ага! — мовив сам собі граф, поспішив до замку і кинувся по сходах угору, просто в покої. Увірвався в один і закричав: — Гут морген![21 - Доброго ранку! (нім.)] Вже світає, і я прийшов по наречену! Роздивившись краще, побачив граф, що в покої стоять два ліжка. На одному — княгиня в нічній сорочці, а на другому — пан князь у ковпаку. — Звольте вставати, — почав будити їх шпаєрський граф. — Уже сонечко зійшло. — Та де воно, те сонце? — позіхнув у подушку пан князь. Граф підштовхнув його до вікна. — Ондечки, над тією горою. — Нічого я там не бачу, і княгиня теж! — вигукнув пан князь, і на очі йому набігли сльози від того, що він марно вдивлявся у той бік. Над горою справді нічого не було, і граф із Шпаєра почухав собі потилицю під перукою. А княгиня почала кричати, що її даремно збудили серед глухої ночі. — От він і не дістане нічого! — нарешті відрубав пан князь і заліз під перину. — Хіба що взнає, якою дорогою їхати із замку. Сторожа біля брами показала графові, де найближча дорога назад до Шпаєра. Графиню Маркетку вирядили туди, звідки вона приїхала, їхала вона назад весела й по дорозі сама спинилась на Румцайсовій заставі. Був там Румцайс і ще якийсь чоловічок — увесь із перепеченої глини. — Ось кому, Маркетко, ти мусиш гарненько подякувати, — сказав Румцайс. — Хай краще мене не торкається, — добродушно промовив вогневик. — А то ще попече собі пальчики. 12. Як Румцайс наказав, а Ціпісек вистрелив трьома жолудями Якось сидів Румцайс перед печерою і вчив Ціпісека, як заряджати пістоль трьома жолудями. У цей час повіяв од Відня дужий вітер. Румцайс і каже: — Не знаю чого, але цей вітер мені не подобається. А вітер той віяв з імператорських покоїв — камердинери забули зачинити двері проти вікна. Сам імператор замислено сидів на троні. Наказав він принести собі жменю горіхів, полускав їх усі і промовив: — Пунктліх[22 - Точно! (нім.)] за три тижні в мене будуть імператорські іменини. В ту ж мить підскочив перший маршал і сипнув, мов із рукава: — Найкраще буде, коли на день народження перед вашою імператорською величністю проїде військо на конях! Але імператор помахав рукою в рукавичці з діамантовим перснем: — Це вже було позаторік. Тут підскочив другий маршал: — Хай вистрелять із дев'яноста гармат! Імператор промовив «Пуф!» і більше не хотів того й чути. Третій маршал не міг нічого придумати. Нарешті озвався слуга, що мастив петельки на дверях: — Хай ваша імператорська величність звелить спіймати вогневика. Як пустять його поночі в сад, ото буде дивовижа! Проти неї ракети й фейєрверки все одно що пшик. — О, це може бути, — мовив імператор, стяг рукавичку з діамантом, і кивнув мізинцем третьому маршалові, щоб той не байдикував. Маршал написав цілу купу листів, де розпитував про вогневиків, і скоро дізнався, що в Ржаголецькому лісі живе вогневик, з якого могла б вийти гарна забавка для імператора. У Румцайса в носі довго ще лоскотало від віденського вітру. Через це і бродив він лісом і не встеріг вогневика. А сталося це ось як. Незабаром приїхав з Їчина залізний віз, на якому возять гранати. На передку поряд з їздовим сидів капрал, тримаючи на колінах мішечок із сирового полотна. За возом пригинці йшло шестеро солдатів, і кожен ніс мішок, вимочений у свяченій воді. На узліссі капрал наказав спинитись і витрусив із свого мішечка на пеньок шмат сірки. Потім усі вони поховалися. Сірка манить вогневиків, хоч би до неї треба гору перейти. Прибіг вогневик, ухопив грудку сірки і почав смоктати, наче цукерку. Аж тут капрал засурмив, як в атаку. Солдати повискакували із своїх схованок і кинулися на вогневика. Навалились на нього і хрест-навхрест хльоскали мішками, змоченими свяченою водою, аж поки його перемогли. Поклали вогневика у залізний віз, капрал показав на себе та шістьох солдатів і промовив: — Оце буде від його імператорської величності сім медалей! Їздовий хльоснув коней, але слабенько, щоб вони не гнали, і щоб вогневик по дорозі до Відня не висох на вітрі та не спалахнув. За хвилину прийшов на просіку Румцайс, побачив сірку, якої не доїв вогневик, і сумно промовив: — Ось що надмухав отой віденський вітер! Прудкою розбійницькою ходою повернувся Румцайс до печери. — Збери мені, що треба, в дорогу, — сказав він Манці. — А ти, як захочеш там їсти, кажи не «хліб», а «брот», — промовив до Ціпісека. Узяв Румцайс сина за руку, кинув за пазуху шмат розбійницького коржа, якого спекла Манка, і вони вдвох рушили в дорогу, тримаючись весь час проти віденського вітру. Рано-вранці заграли у Відні музики пробудку, аж черепиця посипалася з дахів. До обіду імператор святкував день народження тихо й спокійно. Тільки вистромлював з вікна руку в рукавичці з діамантом, коли люди гукали йому «слава». Опівдні імператорові вже не терпілося. Ледве проковтнув вій жайворонкову ніжку і облизав пальці, як закричав: — Слуги, ану швидше вдягайте мене. Піду дивитися на вогневика! Прибігло троє камердинерів і троє зброярів. Камердинери убрали імператора в м'якеньку одежу, а зброярі нагвинтили на нього залізні штани і залізну кірасу[23 - Металічний панцир, який захищає груди від удару холодною зброєю.]. Поверх неї імператор одяг іще золотий панцир. Капелюх у нього теж був залізний, як до бою. Це на той випадок, якби вогневик розпалився дужче, ніж для параду. І коня імператор узяв закутого в залізо. Виліз на нього й виїхав із палацу точно в ту хвилину, щоб прибути в парк, коли настане вечір. У парку вже все було приготоване. Товсті й худі графи та князі, тендітні графині та княгині вже стояли там, щоб подивитися, як імператор буде тішитися вогневиком. І троє маршалів на конях, щоб усьому давати лад. І три ескадрони драгунів із бочками, повними води, щоб загородити дорогу вогневику, якби він раптом шаснув, куди не треба. Бідолаха вогневик щулився з холоду на залізному возі. Імператор крикнув: — Ну, я вже милостиво дивлюся! Перший маршал відкинув засувку, і вогневик скочив із залізного воза. А саме в цю хвилину підійшов і Румцайс із Ціпісеком. Поставали вони осторонь за троном, і Румцайс промовив: — Оце тобі, Ціпісеку, пістоль. Гарненько заряди його трьома жолудями, як я тебе навчив. Тим часом троє маршалів махнули туди-сюди шаблями — і драгуни почали ганяти вогневика на моріжку перед імператором. Спершу він розгнівався тільки до рожевого кольору. Але потім заіскрився дужче й дужче і нарешті запалахкотів, як венеціанська ракета. Сипав іскрами, вистрелював петардами і вибухав так голосно, що луна йшла по всьому Відню. Імператор сидів на троні, ляпав залізними рукавицями і кричав по-німецьки: — Ах! Ах! Коли вогневик став фіолетовий, драгуни полили його водою із бочок, щоб трохи заспокоївся. — Оце вже мені не подобається. Наш вогневик може застудитись, — промовив Румцайс. — Та й взагалі нічого мені тут не любе. Мабуть, настав тепер мій час. Допоміг він Ціпісекові навести заряджений трьома жолудями пістоль і сказав: — Стріляй, Ціпісеку, наче троє розбійників одразу! Ціпісек і вистрелив, наче троє розбійників одразу. Всім трьом маршалам жолуді відбили каблуки зі шпорами. А коні їхні застрибали, захвицали — і дванадцятьма копитами розігнали увесь той парад. Лишився тільки імператор на троні, бо не міг устати в залізних штанях, кірасі та золотому панцирі. Сидів і дивився, як Румцайс із Ціпісеком повели вогневика назад до Ржаголецького лісу. І син, і батько обмахувалися капелюхами, бо від вогневика пашіло жаром. 13. Як Румцайс вистукував п'ятою розбійницькі сигнали Одного дня зламалася ложка, що її Манка принесла у посаг до розбійницької печери. Румцайс гукнув Ціпісека і звелів йому: — Біжи-но до водяника Волшовечека, попроси в нього півчерепашки. Я прилаштую до неї сосновий держачок, і буде в мене нова ложка. Ціпісек побіг до озера і, прибігши, злегка збурив воду. На цей знак Волшовечек завжди виходив. Але сьогодні озеро лежало мертве, самі тільки водомірки ганяли по воді. Ціпісек глянув ще на шлюз край озера й повернувся додому. — Волшовечека там немає, заставка піднята на чотири кілочки, і вода біжить куди там! — доповів він Румцайсові. — Волшовечек обачливий водяник і не дав би воді марно бігти, — стурбовано сказав Румцайс. А Манка порадила: — Краще тобі, Румцайсе, самому глянути, що там діється. Коли Румцайс добрався до озера, води з-під заставки вибігло ще більше. Румцайс опустив заставку, озирнувся навколо і побачив у траві сліди. Поміж ними стрибали горобчики і клювали грудочки борошна. Румцайс подивився, в який бік ведуть сліди, і сказав: — Тут видно пальці мельника з долини. І пішов до нижнього млина. Вже за півмилі, хоч вікна у млині були зачинені, почув Румцайс, як свариться мельник. — І яка це вража личина мені спинила воду? Румцайс зайшов і питає: — Яку воду? Мельник вдарив об землю ковпаком так, що з нього витрусилося борошна на півпаляниці. — Яку? Та звісно, що з лісового озера! Румцайс хвилинку подивився, як ходять млинові жорна, і спокійно промовив: — Це я. — Ну, то ти ж мені ту заставку і назад піднімеш, — пихато сказав мельник. Румцайс ніби й не до нього: — Спершу мені треба знати, хто підняв був заставку на чотири кілочки. Мельник ударив себе кулаками в груди, і з його куртки знову вилетіло борошна на цілий пиріг. — Я! На млинове колесо вилилася з лотоків остання вода, і млин зупинився. Настала гнітюча тиша. Потім Румцайс промовив: — А ти хіба не знаєш, що в цю пору вода мусить мати спокій? А хто її надто термосить, той усім шкодить. — Шкодить чи не шкодить — мені байдуже! — відрубав мельник, як сокирою, і мерщій побіг до озера, щоб знову підняти заставку на чотири кілочки. — А ти питався Волшовечека? — крикнув навздогін йому Румцайс. Мельник не відповів. Тільки показав рукою, щоб Румцайс облишив оті свої лісові повчання. Тим часом, як мельник біг до лісового озера, Румцайс розглянувся у млині і побачив, що підлогу хтось ніби покропив водою. Мокра доріжка вела сходами вниз, до борошняних засіків під жорнами. — Є там хто внизу? — крикнув Румцайс. Ніхто не відповів. Румцайс опустився сходами і почав простукувати засіки. Перший озвався глухо: був повний намеленого борошна. Та коли Румцайс підняв ляду на другому, він побачив: на голому дні щось лежить. То був шматок тіста, але воно дихало, немов бродило. — Дуже мені дивно, щоб отут тримали тісто! — промовив Румцайс. Він устромив у тісто мізинець, і за нього враз щось ухопилося. — Пусти, Волшовечеку, це я, — спокійно сказав Румцайс і зробив у тісті маленьке віконечко, щоб водяник міг визирнути. Питати нічого не треба було. Волшовечек одразу розповів: — Це все мельник! Заманулося йому більше води на колесо, а я не дав. Тоді виманив він мене на сухе місце, упіймав личаною мотузкою і взяв води, скільки схотів. А потім кинув мене сюди, у засік. Тепер має собі на млинці, а я тут пропадаю! Та на цих словах ляда над головами в них бухнула, і на неї впав важкий засув. Це зробив мельник, який повернувся від лісового озера. — Тепер ви у мене там обидва. І води в мене завжди буде стільки, скільки я схочу! Румцайс подивився вгору, подивився вниз і спокійно промовив: — Було б шкода, мельнику, якби я тобі розвалив млина силою. Краще я у тебе посиджу. Мельник приладнав іще замок на ляду і, заспокоєний, пішов собі. Та тільки-но прорипіли його кроки по сходах нагору, кивнув Румцайс Волшовечеку і сказав: — Спершу я, а потім ти. І він постукав п'ятою, але не міцно, як трамбовкою, а так, ніби вистукав якийсь знак. Коли минуло вже шість хвилин, а Румцайс не повертався, мовила Манка Ціпісекові: — Ану біжи та поглянь обережненько на заставки біля озера. Біля заставок нікого не було, але по озеру пробігали хвилі. Ціпісек придивився і прочитав на воді розбійницьке повідомлення: «Ціпісеку, витягни заставку на десять кілочків. Але гляди мені — тільки на хвилинку!» Ціпісек так і зробив. З озера в ту ж мить ринула хвиля — здорова, наче хата. І побігла просто до нижнього млина. Ціпісеку оббризкало п'яти водою, і він ледве встиг одскочити. Добігши до млина, хвиля розбилася об ґанок, облизала все навкруги своїм язиком, і трішки води увірвалося вниз, до комірки з борошняними засіками. — Ну, тепер твоя черга, — мовив Румцайс водяникові Волшовечеку. Для водяника тепер усе було просто. Він умочив пальці в воду і зробив ними кілька дивних рухів. Замок сам відімкнувся, засув спав, і вони опинились надворі. Тут уже Волшовечек міг порядкувати водою, як хотів. Пустив він усю її на млинове колесо. І колесо закрутилось так стрімко, що аж вигоріло у втулках. — Хотів ти багацько води, от і дістав, — сказав Волшовечек мельникові. А мельник стояв там і бив шапкою об землю, бідкаючись, що його млин мало не згорів од води. Відніс Румцайс Волшовечека до лісового озера й кинув у воду. Водяник скликав до себе коропів, ті пооб'їдали з нього тісто, і він знову став такий, як і був. Потім Румцайс витер долоні об штани, узяв Ціпісека за руку і п'ятою вистукав Манці сигнал, що вони вже йдуть додому. 14. Як Румцайс рятував Волшовечека Ішов Румцайс понад лісовим озером. На мілинці під берегом сидів водяник Волшовечек і позирав, як вітер ворушить кущі лепехи. — Це мені, Румцайсе, не подобається, — мовив він. — Коли лепеха ріже листям воду, завжди трапляється якась неприємність. Румцайс, тримаючись за кущі, одразу ж спустився до прибережної трави. — Якщо хочеш, я тобі тут посторожую. Але Волшовечек відповів, що водяникам не годиться доручати комусь свої справи. Румцайс підвівся з трави і пішов собі далі лісом. Був він уже десь на півдорозі, коли зустрів трьох знайомих їчинців. Попереду сунув їчинський пивовар Куле. Гладкий був, як казан, і куди ступав, там аж земля двигтіла. В руці Куле ніс вершу з гострим плетеним кінцем. За пивоваром вистрибував Шпанігель, що тримав на ринковому майдані крамницю з сукнами та іншим крамом. Через плече він ніс дерев'яну лопату. Останнім дибуляв Коритко — пономар із церкви святого Якуба. Він не ніс нічого, але весь пропах ладаном після недавньої служби в церкві. — Куди це ви? — запитав у них Румцайс. Вони сполошилися, але потім пивовар Куле видушив із себе: — Та хочу повернути вершу поромникові, який живе за горою. Шпанігель іде віддати мельнику лопату. А Коритко просто так причепився, щоб подихати лісовим повітрям після свого кадила. Чом би Румцайсові їм не повірити? Пропустив він їх дорогою повз себе, а сам подався додому. В печері було тихо, тільки вогонь на кострищі позирнув на Румцайса, коли той сів за стіл. Манка на ту пору пішла в Їчин попитати на юшку корінців, які не ростуть у лісі. Ціпісек грався з кремінцями над потічком. Румцайс посидів якусь хвилину, коли раптом прибігла задихана Манка. — Ой, Румцайсе! — кричала вона вже від десятого дерева. — Йшла я повз бондаря Фейфера, а він там збиває діжку, як хижу. Я в нього: «Нащо така здорова?» А він: «На рибу, яку Куле принесе з лісу!» — Куле варить пиво рідке, а збрехав мені густо, — хитнув головою Румцайс. А тут уже й Ціпісек біжить. Із долонь склав ставочок і несе в ньому рибку. Рибка тріпочеться, як на тривогу. Румцайс тільки зиркнув на неї, так уже й знав усе. — Це рибка-посланець, яку Волшовечек випускає, коли озеру загрожує біда, — мовив він. — Це щоб ви йшли, — сказала Манка. Подала вона Румцайсові пістоль, і вій разом із Ціпісеком вирушив до лісового озера. А ті троє біля ставка вже почали своє нечесне діло. Пивовар Куле все заздалегідь обміркував. — Ти ставай так, ти отак, а я отут, — звелів він. І на цих словах поставив вершу під струмінь води, що лилася з-під заставок. Шпанігель пішов вздовж берега, б'ючи дерев'яною лопатою по воді. Рибу це полохало, вона тікала подалі від такого гармидеру і прямісінько потрапляла у вершу. А пономар Коритко стояв над заставками, побожно склавши руки, як на молитві, і благав на це зле діло благословіння. Наловили вже дві повні верші риби і повисипали її у чоботи, що стояли на березі. Коли почали третю вершу, з глибини виплив водяник Волшовечек. — Я вас утоплю! — закричав він. Але ті троє відступили на три кроки від води. — На сухому не втопиш! — вигукнув пивовар Куле. І через те, що з-під його важких ніг хлюпнула вода, відійшов іще на крок. Потім махнув рукою Шпанігелю, немов подаючи якийсь знак. Крамар Шпанігель знав тридцять дев'ять хитрощів, якими користувався, коли продавав свої сукна. Та чом би йому не приберегти ще одненьку для водяника? Потяг він лопатою воду — і Волшовечек опинився на лопаті. Шпанігель швиденько витяг лопату з води, і Волшовечек виїхав на сухе. Там на нього чекав пономар Коритко. Він став хрестити Волшовечека з усіх боків. А що пономар після останньої служби в церкві був свіжовисвячений, бідолаха Волшовечек за тією невидимою загорожею із хрестів зовсім застряг. — Ну, тепер ми виловимо геть усю рибу в озері! — вигукнув пивовар Куле. І вони знову взялися до роботи. І лопатою, і вершею. Риба так і текла у вершу. Чобіт уже не вистачало, і вони пхали її в кишені. Водяник Волшовечек сумно позирав на все це, сидячи за невидимою огорожею із хрестів. Тільки й того, що витяг рибку-посланця, яку водяники носять у жилетній кишені. Він кинув її в озеро і прошепотів услід: — Прошмигни повз вершу, і мерщій потічком до Румцайса! Коли Румцайс із Ціпісеком крадькома прийшли до озера, воно було майже порожнє. Румцайс швидко зміркував, що й до чого, і тихенько мовив до Ціпісека. — Спершу ти, а я за тобою! Ціпісек пробіг по траві і на другому кінці плеснув каменем в озеро, ніби хтось скочив у воду. Троє злодіїв глянули в той бік. А Румцайс потягся через хрести, що їх нагородив Коритко, узяв Волшовечека в руку та й випустив у кущі лепехи. Волшовечек якусь хвилину набирався води, а тоді спритно взявся до діла. Першою хвилею він змив в озеро чоботи, повні риби. — Що це ти виробляєш? — зарепетував пивовар Куле. — Це тільки початок, — відповів Волшовечек. Послав він другу хвилю, і вона повимивала всю рибу їм із кишень. На третій хвилі приплив сам водяник Волшовечек. — Хто хотів риби, хай її й має! — закричав він. І помчав спершу до пивовара. Хлюпнув навколо водою і вкинув йому за пазуху вугра. Рибини тієї не можна було спіймати, і вона танцювала у пивовара по животу, та ще й по голому. Покаравши пивовара, скерував Волшовечек хвилю на Шпанігеля і вкинув йому в жилетну кишеню пліточку. Мусив Шпанігель носити цю рибку замість годинника і весь час плутався в часі. Пономареві Коритку водяник запхнув коропа за комір. І відтоді щоразу, коли Коритко забував під час служби в церкві якусь молитву, вистромляв короп хвоста і ляскав його по вуху. Отак усе й скінчилося, а Волшовечек пішов наводити лад у лісовому озері. Румцайс і Ціпісек попрямували додому, до Манки. На узліссі Румцайс зупинився і гукнув у бік Їчина: — Фейфере, а нащо тобі та діжка? Гукнув так голосно, що діжка розвалилася у Фейфера під руками на клепки. 15. Як Румцайс бажав князю і княгині доброго ранку Якось корчмар із липової алеї в Їчині їхав з чотирма барильцями вина через Ржаголецький ліс. На роздоріжжі одне колесо пішло не в ту колію, віз перекинувся, і корчмар став над ним ні в сих ні в тих. Аж тут густі кущі розсунулись, і з них вийшов Румцайс. Поставив він віз назад на дорогу, поскладав докупи барильця і мовив: — Можеш їхати. Корчмар зняв з воза одне барильце і поставив на обніжок. — Це тобі, Румцайсе, за допомогу. Румцайс відкотив барильце до печери і вмостив у кутку: може, колись знадобиться. Через сім днів після того заманулося їчинській княгині зазирнути, до замкової кухні. Покликала вона покоївку і сказала: — Проведи мене до кухні, але нікому — ні мур-мур. Коли княгиня з'явилася на порозі кухні й гостро зиркнула в лорнет — як там господарюють, кухар злякався і з переполоху налетів на посудомийну. Та впустила тарілку, тарілка розбилася на скалки, а посудомийна сказала: — Нічого — це на щастя! Раптом вона побачила на дверях княгиню. Княгиня повела підборіддячком і вигукнула: — Раус![24 - Геть! (нім.)] Вигнавши посудомийну, вона насипалася на кухаря: — Невже ти не можеш знайти кращої посудомийки? Адже в цієї діряві руки! А кухар на те: — Якби я й знайшов моторнішу, все одно вона з більшою охотою піде слугувати у сусіднє місто Градець. — Ну, тоді я сама знайду! — сказала княгиня і склала лорнет. Наступного дня купала Манка Ціпісека в струмку. Терла йому спину піском, змивала і знову шарувала віхтиком трави. Це справжнє розбійницьке купання. Зненацька до струмка під'їхала карета. З віконця ніхто не визирав, і дверцята не відчинялися. — Кого це ти везеш? — крикнула Манка візникові. — Мені так цікаво! Але той сидів мовчки, ніби вуха в нього були заткнуті дубовими кілочками. — Ми тут не всяких гостей любимо, — пояснила Манка. — То кого ти везеш? Візник знову ані мур-мур. Манка посадила Ціпісека на мілкому, щоб його не змило водою, і пішла до карети. Узялася вона за ручку і прочинила дверцята. А в кареті сидів лакей Фріцек. Він схопив Манку за руку і смикнув так, що вона влетіла у карету, як ластівка. — Чого тобі треба? — крикнула Манка. — Мені нічого, — видихнув, як із повітряної кулі, лакей Фріцек. — А от їчинська княгиня хоче мати тебе за посудомийну. Фріцек постукав у віконце, візник заграв батогом, і карета покотилася. Якби хтось і схотів із неї вистрибнути, то вже напевне поламав би собі кістки. Коли Румцайс повернувся з лісу до печери, курточка в Ціпісека була застебнута не на той ґудзик. Румцайс спитав: — А що з Манкою? І враз все зрозумів. — Сто чортів! — мовив він так голосно, аж печера здригнулася. — Гіршого вони не могли придумати, як забрати Манку. Коли ж він трохи прочах і прийшов до тями, то сказав Ціпісеку: — Я піду туди сам. Ти ж сядь у кутку на барильце з вином і прислухайся, що робиться в їчинському замку. Може, ти мені знадобишся, а може, й ні. І він побіг навпростець до Їчина, не розбираючи шляху. Біжачи, кричав: — Дорогу! Дайте мені вільну румцайсівську дорогу, бо я біжу по Манку! І що де було на шляху — те йому не заважало: камінці самі відкочувалися, а гілки відхилялися вбік. Коли Румцайс прибіг до замку, пан князь визирав із вікна і пальцем визначав, звідки дме вітер. Румцайс зупинився перед замковою брамою і крикнув угору: — Нам з вами нічого ділити. Віддайте Манку! Князь озирнувся через плече, бо від страху забув, що і як. За спиною в нього стояла княгиня. Вуха в неї були закриті кучерями, і, мабуть, тому вона не розчула Румцайсового голосу. Приставила вона до вуха долоню і солоденько так затуркотіла по-французьки: — Коман? Коман?[25 - Як? (фр.)] — Я прийшов по свою Манку! Я її все одно добуду, хоч би й з-за мурів! — промовив Румцайс і розглянувся довкола — як би проникнути в замок. Але пан князь уже проковтнув цілющу таблетку, і переляк у нього минув. Сказав князь: — Щоб Манка була тут за посудомийну — це воля княгині й моя. А схоче хто чогось іншого — хай спершу розвалить замок і повбиває сторожу, яка стоїть перед брамою. Сказавши це, князь підштовхнув княгиню ліктем у бік, і обоє вони хитро всміхнулися. Вони добре знали: Румцайс ніколи не розвалить замку, щоб не зашкодити Манці. Та й убити когось — це теж не було в Румцайсовому звичаї. — Ну, ми ще побачимо! — сказав Румцайс і повернувся спиною до князя й княгині. Замислившись, дійшов він аж до басейну на ринковому майдані. А там якраз стояв водяник Волшовечек. Приходив він у Їчин по бантики і оце придибав до басейну намочити собі полу каптана. — Ти мені трапився, як дукат із неба, — сказав Румцайс. І попросив Волшовечека іще постояти тут, бо він буде потрібен. Потім повернувся у бік Ржаголецького лісу і гукнув: — Агов, Ціпісеку, чекаю тебе разом із барильцем! За хвилину загриміло-застуготіло — і ген од брами Ціпісек уже котив барильце вина. — Ну, тепер усе в нас піде, як по шнурочку, — мовив Румцайс. Вибив він у барильця дно і вилив вино у басейн. — Ну ж бо, Волшовечеку, проведи це вино потайними джерелами до колодязя, з якого п'є замкова сторожа. Водяник Волшовечек хутенько вмочив у басейні з вином обидва мізинці і тричі склав їх хрестиком у себе за плечима. Румцайс сперся на басейн і став чекати. Трохи згодом у вартівні замку залунав спів. Це співали сп'янілі стражники. А потім, зовсім знетямившись, розчинили вони навстіж браму, ще й хвіртку поруч з брамою. Румцайсові тільки того було й треба. Зайшов він у замок. Насамперед попрямував у кухню. Погладив Манку по щоці і сказав: — На майдані біля басейну стоїть Ціпісек. Приглянь, щоб не намочив він собі рукавчат. І рушив далі — у князівські покої. Нарешті дійшов до спальні. Там Румцайс звівся навшпиньки і прямо над ліжками з силою придушив до стелі великого пальця. Відтоді слід того пальця щодня ніби говорив панові князю і княгині «Доброго ранку». І хоч як отой румцайсів слід намагалися забілити або зішкрябати — все було надаремне. 16. Як Румцайс розстріляв моряцькі штани Одного разу княгиня сказала князю: — Мон шер, чи хочеш ти зробити щось мені на радість, а тому розбійникові Румцайсові на зло? Князь підсмикнув атласні штани, став перед княгинею на коліна і поцілував їй руку. — Залюбки, ма шер! Княгиня схилилася до князя і прошепотіла йому на вухо: — Я б хотіла покататися на човні по лісовому озері. Але щоб це було з прапорцями і з музикою. Князь у ту ж мить звелів послати по човен аж у Голландію. Прапорці шили їчинські швачки. Незабаром про це почало теревенити жіноцтво, а після базару почула про це і Манка. Прийшовши з Їчина, погладила вона Румцайса по плечу і сказала: — Принесла я трохи ранньої черешні для Ціпісека, але більше хороших новин у мене немає. — Дай я спершу сяду, а тоді тебе послухаю, — засміявся Румцайс і вмостився за столом. Поки Манка розповідала, Румцайс замислено стукав кісточками пальців по столу, і спершу це звучало так, ніби сиплеться горох, а далі вже гриміло, ніби котиться каміння. Манка аж вуха заткнула. — Ця княгинина забавка особливо потішить водяника Волшовечека, — нарешті мовив Румцайс. — Адже від музики у риб запаморочаться голови. — Може, ти туди підеш? — сказала Манка. Румцайс пішов і розповів Волшовечеку, що готує княгиня. Водяник послухав, послухав і скривив свою жаб'ячу губку. Від гніву в нього аж висохла завжди мокра пола. — Я сам володар і суддя лісового озера! Тож повинен сам і дбати за нього! — вигукнув він. Румцайс повернувся додому і на сухій сосні зробив нігтем дванадцять зарубок. Щодня потім він одну зарубку зішкрябував; коли зішкрябав дванадцяту, сказав Манці й Ціпісеку: — Ну що ж, гайда подивимося на ту князівську водяну потіху. Біля озера вже вигравала музика — сурми й барабани, їчинських людей найшло туди стільки, що голці ніде було впасти. Всі гукали: — Віват! Віват! Так їм звелів лакей Фріцек. Голландський човен стояв при березі, прив'язаний шовковим шнуром. На ньому майорів потрійний ряд прапорців. На панові князю були нові атласні штани, пошиті по-моряцькому, швом хрест-навхрест. Княгиня була в малому криноліні, щоб не зачіпати пеленою воду, а на шиї мала білий, мов із цукру, дорогоцінний хрестик проти морської бурі. І хоч ніхто його не бачив, був там також водяник Волшовечек. Він перекинувся в жабку, лежав собі на мілині і аж сопів від злості, бо вся риба в озері була сколошкана. Під лівим боком у Волшовечека лежала купа таємних прутиків і травинок для водяницького чаклування. Волшовечек вигукував, як велів йому обов'язок водяника: — Я вас утоплю! Я вас утоплю! Та тільки ніхто його не розумів, бо від хвилювання кричав він по-жаб'ячому. Румцайс, Манка і Ціпісек стали віддалік за деревами. — Казна-що придумав пан князь, — мовив Румцайс. — Ну, що буде, те й буде. — Зараз я з княгинею буду сідати у човен! — оголосив князь. — А музика тричі заграє нам: «Слава! Слава! Слава!», — і ми тричі обпливемо це озеро. Княгиня попереду, а потім пан князь — попереду кринолін, а позаду атласні штани, — полізли в човен. Коли князю подали весло, запитав він, яким кінцем треба опускати те весло у воду, і крикнув: — Еге-гей! І човен поплив по озеру поміж лататтям. Музика здіймала хвилі, рибам паморочилось у головах, і вони не знали, куди подітись. — Якщо Волшовечек так це і залишить, — сказав Румцайс Манці, — вони йому потоплять усю рибу в озері. Але Волшовечек уже чаклував із таємними прутиками і травинками. Перекидав їх через себе, зав'язував на них вузлики, робив на них зарубки. Нарешті тихенько промовив: — Ундуалапермагнахоп! Від цих чар мала піднятися хвиля і віднести голландського човна разом із високим панством у рів під замком. Та тільки зробити цього хвиля не змогла. Вона вдарила і застигла, мов з каменю. І човен на ній застиг. На човні й на березі кричали «Слава!», але Волшовечек на мілинці плакав дрібними водяницькими сльозами, що падають на дно, як кремінці. У цю мить Румцайс промовив: — Доки буде на шиї у княгині той білий хрестик, а на штанях у пана князя отой шов хрест-навхрест, не подужає Волшовечек човна. І послав Ціпісека: — Біжи до дуба і принеси мені зелений жолудь! А Манку попросив: — Потримай наді мною хустинку, щоб у порох не бризнула вода. Набив він пістоль і вистрелив. Трісь! Штани на панові князю так і луснули по шву вздовж і впоперек. А сам князь беркицьнув і на льоту схопився за нитку від княгининого дорогоцінного хрестика. Хрестик полетів у воду. А хвиля помчала далі і понесла голландського човна з паном князем та княгинею. Переносила їх через кущі та алеї, через грудки і високі горби — аж поки домчала до рову і залишила човен. За кілька хвилин приплив туди лакей Фріцек. — Фідонк,[26 - Вигук несхвалення (фр.)] — промовив по-французьки пан князь. — Фідонк, — вторувала йому княгиня. І відразу ж послали лакея Фріцека, щоб він оголосив з надбрамної башти всьому Їчину, що хвиля донесла голландського човна аж до самого синього моря, як це, мовляв, і було задумано. Чотирнадцять днів пан князь і княгиня сиділи у своїх покоях. На п'ятнадцятий день показалися вони людям, наче допіру приїхали із Тулона. Та тільки люди в Їчині говорили своє: — Гай-гай… 17. Як Румцайс розплів кошик із червоної лози Одного разу йшов Румцайс повз будинок війта на ринковому майдані, коли чує — хтось кричить. Румцайс зазирнув у вікно, просто до кухні. Там сиділа війтиха; на колінах вона тримала розірваний кошик і на всю горлянку лаяла свого чоловіка: — Ну, ти вже як станеш ногою, так станеш! Війт Крейцар на це відповів: — Що той кошик? Це не біда! Скажу, щоб тобі зробили інший. — І він узяв свій капелюх та ціпок. Війтиха крикнула йому вслід: — Та щоб був із червоної лози! Адже в мене на черевичках червоні бантики! Коли Крейцар вийшов з дому, Румцайса під вікном уже не було, пішов він у своїх справах. А війт чирк, та чирк ціпком по бруківці; повернув за один ріг, тоді за другий і прямісінько до Корби, який плете кошики. Корба саме плів якісь дрібнички для знайомих. Крейцар грюкнув ціпком об підлогу і наказав: — Зробиш, Корбо, такого кошика, щоб годився моїй жінці ходити на базар. — Атож, із круглою ручкою, — кивнув головою Корба. — І щоб був із червоної лози. — Оце вже гірше, — почухав потилицю Корба. — Де ж його взяти о цю пору червоної лози? — Щоб із червоної лози! — суворо повторив війт. Кошикар Корба вирушив з дому — шукати отієї червоної лози. Та у всіх верб пагони були ще зелені, і він не міг знайти жодного червоного прутика. «Бодай би дідько вхопив оті війтівські витребеньки», — подумав Корба. Нарешті він дійшов Ржаголецьким лісом до озера. Там стояла верба — баба усіх верб у лісі. Але пагони мала червоні, як молодиця. — Тут стане на кошик! — зрадів Корба і підступився з ножем до лозинок. Та ледве нарізав із жменю, як з глибини виринув водяник Волшовечек і закричав: — Облиш! На цій вербі я люблю сидіти! Він так розгнівався, що голос в нього зривався на жаб'ячий. Корба спершу склав ножа, але потім усе-таки розкрив його знову. — То й що? Сідай собі хоч на тополю. А мені з начальством у мирі жити треба. Чи, може, хочеш, щоб через тебе я із війтом посварився? І ріже собі лозу далі. Волшовечек почав перебирати зеленими лапками і благати: — Ну, війте, будь ласка, склади ножаку! — Не можу ж я із війтом сваритися! — вів своє Корба. Нарізавши червоної лози, скільки потрібно на кошик, узяв він її під пахву та й подався додому. За якусь хвилинку прийшла туди Манка з Ціпісеком. Хотіла попросити для нього у Волшовечека жменьку черепашок погратися. Але побалакати як слід так і не змогла, бо водяник ходив навколо обрізаної верби і бідкався. — Що ж це буде! Я поколю собі спину, коли сяду тут! Манка розгладила собі фартух на боках і сказала: — Якщо я тебе тільки жалітиму, верба від того назад не виросте. Краще я пошлю зараз Ціпісека по Румцайса. Ціпісек був уже за греблею, коли водяник пригадав: — Постривай, ось я насиплю тобі в кишені піску. Як будеш у Корби в майстерні, розкидай йому пісок по долівці. Це плата від мене. А от що із війтом робити, цього я вже не знаю. Хай тут Румцайс допоможе. Ціпісек розшукав батька і все йому розповів. Румцайс обережно посадив Ціпісека на плече, щоб у нього не висипався пісок із кишень, переступив з п'ят на пальці, і вони враз опинилися під вікном Корбиної майстерні. Корба сидів на ослінчику і плів кошик. Між пальцями в нього миготіли й звивалися червоні лозинки. Румцайс зачекав, поки Корба обкрутить дужку кошика розщепленим уздовж прутиком і вийде з готовою роботою до війта. Потім промовив: — Тепер настав наш час. Завів він Ціпісека до майстерні і сказав: — Розкидай пісок: жменю сюди, жменю туди. Тільки-но пісок торкнувся долівки, вилупилася з кожної піщинки жабка. Роїлося їх там, як комашні, не було від них куди ногою ступити, і кумкали вони на всі голоси, як заведені. — Ну, Корба дістав, що заробив, — усміхнувся собі в бороду Румцайс. — Дістав своє дрібною монетою. А війт і його жінка дістануть своє крупнішою. Настав вечір, і Румцайс з Ціпісеком на плечі зупинилися під вікнами війтового будинку. — Приплющи, Ціпісеку, очі! І вони почали вдвох дивитися. За вікном у світлиці сиділи при трьох свічках війт Крейцар та його жінка. Війтиха крутила у руках червоний кошик, притупувала червоними підборами і милувалася: — Із кошичком усе вийшло, як у казці! — За моїм молодецьким повелінням кошикареві Корбі, — кивнув головою війт. — Ох і кошичок, ну, як намальований! — вигукнула війтиха. А війт знову: — Це за моїм молодецьким повелінням! Війтиха поклала кошик у куток і сказала, що тепер, мовляв, у неї буде хороший настрій і їм буде добре. Та посиділи вони спокійно тільки якусь хвилинку. Раптом війтиха смикнула ногами. — Ой, чогось мені морозить п'яти! Глянули — в хаті води по щиколотки! І вона прибувала далі. — Ой, лишенько! — сполошився війт. — Та з того кошика вода ллється! А води прибувало більше й більше. Коли у війта намокли кишені, а у війтихи фартух, мусили обидва вилізти на вулицю через вікно. Там стояв Румцайс. — Нічого не поробиш, це така верба, що з неї вода сама ллється, — промовив він. — Особливо коли над тою вербою водяник сльози пролив. Простяг Румцайс руку у вікно, дістав кошик, і вода перестала бігти. Ціпісек свиснув по-розбійницькому, і від майстерні кошикаря Корби прискакали жабки. Румцайс набрав їх повний кошик, а решту Ціпісек повів за собою, наче довжелезний зелений хвіст. Коли дійшли до озера, пострибали жабки у воду, а Румцайс розплів червоний кошик лозинка за лозинкою. Лозинки повстромляв кружком на греблі. Сім років буде тепер Волшовечек господарювати у вінку з молодих вербичок. А стара верба відросте вже в наступному році. 18. Як Румцайс підпирав греблю Одного разу пішла Манка з Ціпісеком до Їчина, щоб хлопець вчився ходити і по бруківці, а не тільки лісом. З греблі князівського ставу на неї хтось махав рукою. Це був сторож; він гукав: — Наш князь дістав листа від пана імператора. І той пише, що приїде в Ржаголецький ліс по рибу. Перекажи це Румцайсові. — І ото панові імператору треба до нашого лісового озера? — не повірила Манка. — Авжеж треба, — тупнув ногою ставовий, немов трамбуючи греблю. — Бо у Волшовечека чисто, а в князівському ставку по верху сама слинота плаває, а по низу — самі водорості. Коли Манка розповіла про це вдома, вирушив Румцайс до князя. Погукав його у замкове вікно і каже: — А що це собі пан імператор вигадав? Адже о цій порі грає риба весілля. — Це його імператорська воля, — відповів князь. — І люди, і риба повинні їй коритися. — А раки? Раки теж повинні їй коритися? — вигукнув Румцайс. — Ну, це ми ще побачимо! Та князя вже не було у вікні. Румцайс повернувся до Ржаголецького лісу, але не в печеру, а до потоку. Опустив руки у воду і збурив її вгору по течії аж до лісового озера. Вмить на зворотній хвилі примчав водяник Волшовечек. — Спершу трохи підсохни, — мовив Румцайс, бо знав, що підсохлий водяник не такий злий. — А тепер послухай. Пан імператор їде сюди по рибу. Волшовечек крутонувся, наче в'юн: — Я не дозволю, щоб будь-хто зіпсував рибам весілля! Хоч би й сам імператор! — затупотів він ніжками. — Не дозволю! — Якщо я тобі знадоблюся, перекажи через рибку, — сказав Румцайс і пішов до печери. — Я сам подбаю про своє озеро! — гукнув йому вслід Волшовечек і відплив на плесо, щоб там спокійно розміркувати, що й до чого. На третій день три години підряд сунула валка по імператорській дорозі. Попереду форейтори на баских конях, за ними — імператорська карета у вигляді човна, щоб було видно: його імператорська величність їде по рибу. Далі везли неводи й підсаки, верші й хватки, різні вудки з волосінню, плетеною і з кінського хвоста, і з шовкової нитки. На всьому стояв імператорський герб, щоб риба це бачила і була слухняна. Перед замком у Їчині валка спинилася. Сторожа засурмила в сурми, і з дверей викотився червоний килимок. — Гальт! — суворо промовив імператор, бо подумав, як би в тому килимку не було чогось проти його імператорської величності. Князь і княгиня вийшли із замку і ступали тільки по бруківці, а не по килиму. Князь хотів привітатися по-французьки, але щось у нього всередині заскочило, і він лише повторював: — Вотр, вотр, вотр…[27 - Ваша, ваша, ваша (фр.)] — Повотркайте ще трохи, князю, а тоді й мені скажете, — мовив імператор і показав позад себе: — Отамечки обоє сідайте. Та й гайда прямцем до озера. І помчали вони, як вітер. Майорів на вітрі зелений княгинин кринолін, а у князя тричі зривало з голови перуку. На озері тим часом було спокійно. Волшовечек сидів на глибині біля затички і, коли риби парами пропливали повз нього, говорив їм: — Целеброовумтуум! Це така водяницька приказка для риб'ячих весіль. Але тут наче вітром принесло високе панство. Карета з імператором трохи не влетіла в озеро. Конюхи і форейтори скакали довкола, як крупа на камені. Із карети вискочили спершу князь із княгинею. За ними виліз і сам імператор. А далі понесли неводи, підсаки, верші, хватки й вудки. Імператор наказав засурмити в морську мушлю, що він починає ловити рибу в озері, і підступився до рибальського начиння. Невода він швидко кинув, бо тягти його сам не подужав; з вершею або хваткою треба було лізти у воду; а коли взявся за сачок, накапало йому за вуха. Князь і княгиня метушилися навколо імператора, але за що хапались, те відразу мусили й облишити. Бо імператор весь час говорив: — Я сам! Словом, закинули вони разом аж тридцять вудок в озеро. А імператор ходив від вудки до вудки і смикав за кожну. Волшовечекові гидко було дивитися, як ці троє псують рибам весілля. Взяв він трьох чорних раків і послав їх у дорогу, наказавши: — Найбільший — на пана імператора, середульший — на князя, а менший — на княгиню. Полізли раки, а Волшовечек сидить на дні й прислухається. Раки попрацювали на совість і на славу. — Фі! Це скрикнула княгиня. — Прокляття! Це вигукнув князь. — Крайцбенедек! А бодай вам! Це вилаявся сам імператор. Бо кожного боляче вщипнув рак. За мить Волшовечек почув, як військові сурми засурмили тривогу, й імператор закричав: — Мене зрадили! І далі: — Я покараю зрадників на місці! На чотирьох верхніх ставках наказую шнель-шнель зірвати шлюзи, щоб уся вода ринула на зрадницьке озеро і вщент рознесла цю греблю! Увесь імператорський почет кинувся до верхніх ставків. А сам пан імператор поїхав до Відня — показати лікарям, у яке місце вщипнув його рак. На ту пору Румцайс саме студив собі п'яти у струмку. Раптом біля ноги в нього майнула рибка і закричала: — І все це несеться до нашого озера! Була вона ще маленька і не запам'ятала всього, що сказав їй Волшовечек. Румцайс мерщій застромив ноги в чоботи, вхопив Манку та Ціпісека, і вони побігли до озера. На озері справи були вже кепські. Гребля сунулась, ще мить — і розвалиться. — Підіпріть мені ноги! — крикнув Румцайс Манці й Ціпісекові. Вони підперли йому ноги, і Румцайс великою своєю румцайсівською силою почав тримати греблю. Коли вода пробилася поряд, затулила те місце долонею Манка. А коли забризкало ще далі, Ціпісек заткнув щілину мізинцем. Отак Румцайс урятував греблю. Князю й княгині довелось заплатити господарям за чотири спущені ставки, а панові імператору дати дев'ять дукатів лікарям. 19. Як Румцайс дмухав назустріч завірюсі Одного разу прихилив Румцайс вухо до землі та й каже: — Чую я, як од Відня поспішає гонець. Але часу досить. Йому сюди їхати ще сім австрійських миль. Вирушив Румцайс з дому і зустрів гінця на роздоріжжі. Був то чолов'яга в білому каптані, а саме такі посланці носять таємні доручення його імператорської величності. — Із чим їдеш? — гукнув йому Румцайс. А що вигукнув він по-румцайсівському, із гінця таємні доручення так і посипалися. — Його імператорська величність наказує панові князю, щоб не лаявся тільки по-французьки й по-німецьки. А хай трішки лається і чеською мовою, щоб його за це в Їчині дужче любили. — І чого тільки немає в голові у його величності! — промовив сам собі Румцайс і відпустив гінця їхати далі. І от уже третій день ходять по Їчину князівські слуги — скликають людей на ринковий майдан, де пан князь буде лаятися по-чеськи. Румцайс сказав: — Аби тільки з цього діла не стало знову якоїсь біди для міста. Узяв він Манку та Ціпісека, і всі троє теж пішли на ринок. На високому помості посеред майдану сидів пан князь, а під помостом сиділа княгиня в золотому кріслі. Князь був одягнений в артилерійську куртку — щоб його прокльони гриміли, мов постріли з гармати. Людей зійшлося, ніби в базарний день. Усі хотіли почути, як пан князь лаятиметься чеською мовою. Розпоряджався всім лакей Фріцек. Він заткнув княгині вуха шовковими ганчірочками, виліз на поміст і крикнув до людей: — Ану, тихше! А то пан князь буде лаятися тільки по-німецьки! Запала тиша. На церкві святого Якуба бемкнув дзвін, і пан князь почав готуватися до першого прокльону. Набрав у груди повітря, наче ковальський міх, щоб вистачило дихання. Та на перший раз у нього нічого не вийшло. Вдруге з рота в нього вирвався свист, як із морського свистка. Тільки на третій раз усе вийшло як слід, аж занадто. Пан князь затупотів ногами і хотів був вигукнути: — А бий тебе грім, бісова забрьохо! Та язик у нього якось дивно повернувся, і з князівського рота вилетіло: — А бий тебе грім, бісова завірюхо! У цю ж мить поряд з ним стала якась дивна жінка. Не стара й не молода, в лляній хустині й довгій сорочці з товстого полотна. — Хто тобі дозволив стати поряд зі мною на помості? — закричав князь. Та жінка в хустині не дуже дала на себе кричати. Голоском гострим, наче вітер, що віє через осоку, вона відрізала: — Хіба пан князь мене сам не покликав?! — Щоб я тебе кликав?! — і пан князь узяв цілий ринок за свідка, що такого не було. Та жінка в хустині й сорочці з товстого полотна повернула до нього лице, гостре, паче сокирка. Очі в неї блищали люто-прелюто. — А хіба пан князь не сказав «завірюха»? На це слово я й прийшла. Я і є завірюха, а звуть мене Мелузина! — Вона війнула лляною хустиною, і з пана князя злетів артилерійський капелюх. Князь на очах у всього Їчина не схотів так просто здатися. Кивнув він Фріцекові, той підняв капелюх і подав ще князю срібний сюрчок. — Зараз побачиш, що це значить — скинути з мене капелюх! — промовив пан князь і засюрчав. В ту ж мить од ратуші затупали чобітьми семеро стражників. Попереду біг бурмистер і кричав: — Де це видано — скидати з пана князя капелюх! — І показав обома руками, звідки який стражник має хапати Мелузину. Тільки ж Мелузина на стражників та бурмистра навіть не глянула, мовби то були сім купок бурякової гички. Вперлася вона міцніше ногами у землю і потрусила хусткою перед княгинею. Княгиню наче щось ухопило в обійми і відірвало від землі, роздимаючи кринолін. Закрутило її в повітрі і вже мало не понесло через ринок. Добре, що покоївки встигли схопитися за дротяний каркас криноліна і затримати княгиню. Тут уже чаша терпіння пана князя перелилась через вінця. Простяг він руку, вхопив сурму, яку подав йому лакей Фріцек, і засурмив тривогу. — Я тобі покажу крутити моєю княгинею, наче дзигою! І засурмив знову. Полинув гучний, пронизливий звук аж до казарм у липовій алеї. Там відповіла князю інша військова сурма, почуло її військо і зразу ж вишикувалося. А їчинський генерал узяв театральний бінокль і подивився на ринковий майдан. — Оце так, гнати проти однієї баби усе військо! Я сам скручу її в баранячий ріг на очах у пана князя. Наказав він засурмити собі, щоб веселіше було на серці, і вирушив. Доїхав до ринку, вклонився княгині, а панові князю відрапортував: — Для більшої слави війська я сам один скручу її в баранячий ріг! Генерал зробив крок до Мелузини — і враз усе золото, яким він був обвішаний і обшитий, затрусилося на ньому від вітру. Тоді він гукнув до Мелузини: — Ану маршірен марш з міста Їчина! Та Мелузина вже почала свою вітровійну роботу. Віяла хустиною, віяла сорочкою з товстого полотна. Як фуркнуло, як повіяло на генерала! — Рятуйте мене, ясний імператоре та всі його родичі! — вигукнув генерал і став, як укопаний. Мелузина вимахувала хустиною, а збоку підвівала сорочкою. Але генерал був важкенький від золота, тож і стояв непорушно. Але на ринку діялось таке, що аж страх. Вітер повалив годинникаря Семерада і кравця Вейделечека. Бабів перемішало, і кошики літали в повітрі, як бомби. Вивіяло всю воду з басейну. Димар на ратуші розсипався, мов його громом рознесло. — Що занадто, того досить, — промовив, нарешті, Румцайс, який стояв разом з Манкою та Ціпісеком під галереєю і дивився, що витворяє Мелузина. Підійшов він і сказав Ціпісеку: — Говори весь час, куди вона повертатиметься. На цих словах він ухопив Мелузину та й поніс. І куди Ціпісек показує, туди він і повертається, щоб віяло йому не в обличчя. А коли Мелузина дмухала просто в очі, Румцайс теж дмухав проти неї. Манка бігла попереду і відчиняла всі двері аж на самий вершечок надбрамної башти. Притягнувши туди Мелузину, висадив її Румцайс на галерею і сказав: — От звідси і вій собі та дмухай. Втекти в інше місце з такої висоти Мелузина не могла, отож сиділа та дмухала. В Їчині все було спокійно, зате в Ржаголецькому лісі цілу ніч буки билися об дуби. Багато дерев поламало. Румцайс слухав, слухав це та й каже: — Грім і блискавка! Гарну штуку встругнули нам його величність разом із паном князем! 20. Як Румцайс підстрелив крижану пташку Якось хотів Румцайс зарядити пістоль і бачить: в нього лишилося пороху ледве на один заряд. Набив він пістоль і сказав Ціпісеку: — Піди-но, синку, до зброяра Галіржа по порох. Хай дасть тобі тричі пересіяного, той горить найкраще. Манка дала Ціпісеку шкіряну торбинку, і він вирушив до Їчина. А по дорозі рвав малину і кидав ягоди собі в капелюх. У крамниці зброяр насипав йому в торбину пороху, а Ціпісек зброяреві — малини в миску. Потім Ціпісек заквапився додому, бо Манка того дня варила на обід розбійницьку юшку, а він її дуже любив. Раптом помітив він пташку, якої в Ржаголецькому лісі досі не бачив. Здавалося, пташка була із криги — і колір такий, і пір'ячко. Крильцями вона не ворушила, а все ж таки літала. Ціпісек гукнув до пташки: — Гей, хто ти така? Але пташка мовчки пурхала від куща до куща. І підлітала ближче й ближче до скель. Ціпісек навіть не помітив, як на нього війнуло свіжим вітром, і біг далі й далі за тією пташкою. Раптом Ціпісека стьобнуло по очах ожиновою гілкою, і перед ним стала дивна жінка. Не стара й не молода, на голові — лляна хустина, на плечах — сорочка з грубого полотна. В руці вона тримала пташку і гостреньким, мов осока, голосом промовляла: — Я Мелузина-завірюха, а це моя крижана пташечка. Вона показує мені, куди дмухати — вліво чи вправо. — Авжеж, — відповів Ціпісек, не знаючи, що казати далі. — Де живу, того не скажу! Але я тебе все одно туди відведу, — правила далі Мелузина. — А я не піду, — відповів Ціпісек. Мелузина дмухнула, і хлопця ніби штовхнула в спину чиясь дужа рука та й погнала до скель, де людська нога не лишає по собі й сліду. Хапався він за гілки, але Мелузина ламала їх у нього під руками. Хотів запам'ятати дорогу, але Мелузина засльозила йому очі. Кричав, але Мелузина свистом заглушила його голос. Зрештою Ціпісек сказав: — Ну, я вже взявся за розум. Піду, куди хочеш. Мелузина сховала крижану пташку в кишеню і пішла на крок попереду Ціпісека. А Ціпісек нишком надірвав шов на шкіряній торбинці, і звідти почала трусити тонесенька доріжка пороху аж до скель. Нарешті Мелузина сказала: — Сідай ось у цій печерці. Постережу я тебе, а далі видно буде. Ціпісек простелив порожню торбинку з-під пороху та й сів собі. А Мелузина вмостилася надворі. На долоні тримала крижану пташку, щоб та дала знак, коли треба буде дмухнути на Ціпісека. Дома тим часом чекали Ціпісека на розбійницьку юшку. Нарешті Манка сказала: — Дивно, що Ціпісека й досі немає з Їчина. Може, з ним сталося якесь лихо. — Піду пошукаю його, — мовив Румцайс і перевірив пістоль — чи заряджений він зеленим жолудем. Пішов Румцайс і бачить — Ціпісека немає. Пошукав на імператорській дорозі, що веде до Їчина, на путівці через Ржаголецький ліс, а тоді подався навпростець поміж деревами. Але навколо — ні душі. Раптом щось захрумтіло в Румцайса під чоботом. Він нахилився і побачив: щось розсипано. Понюхав і каже: — То це ж тричі просіяний Галіржів порох! Кресонув Румцайс нігтем об ніготь, вискочила іскра, і він пустив її на порохову доріжку. Порох ураз загорівся, вогник побіг поміж соснами, і Румцайс поспішив за ним. Вогняна доріжка вивела його до скель. Аж до печерки — невеличкої, мов з того місця викотився валун. У печерці сидів Ціпісек на порожній шкіряній торбинці. А навпроти, не спускаючи з нього очей, ніжилася на сонечку Мелузина. — Недобре ти зробила, що завела мого сина Ціпісека, — мовив Румцайс. — Якщо перше зробила недобре, то друге зроблю краще, — відповіла осоковим посвистом Мелузина, звелася на ноги і злегка дмухнула крижаній пташці під крила. Пташка злетіла в неї з долоні і почала шугати поміж скелями, а Румцайс так і прикипів до неї очима. Аж тут Ціпісек закричав: — Батьку, вона на тебе заміряється! А Мелузина вже вимахує своєю лляною хустиною, і вітер так і свистить у Румцайса в вухах. Насунув він на вуха капелюх і гукнув до Мелузини: — Мерщій поклич свою пташку назад, а то стрельну в неї! — Не стрельнеш! — засвистіла Мелузина і затрусила сорочкою. Румцайсові ніби хто гострим гребінцем розчесав бороду. Хотів він націлитися на крижану пташку, але пістоль затремтів у нього в руці. — А тепер я зроблю ще краще! — дмухнула Мелузина. Крижана пташка показувала їй напрям, і вона хукала на Румцайса то зліва, то справа. Румцайса наче кригою обкидали. Рука в нього задубіла, і пістоль повис на одному пальці. — А тепер зроблю зовсім добре! — пронизливо свиснула Мелузина, вхопила Ціпісека на руки і понесла. Але хлопець був важкенький, і вона крутилася з ним поміж скель, хоч і хотіла здійнятися вище, куди показувала дорогу крижана пташка. — Грім і блискавка! — вилаявся Румцайс, щоб хоч цим нагрітися. Мелузина дмухнула щосили, злетіла з Ціпісеком понад скелями, і крижана пташка повела її під саме небо. Та в цей час наспіла Манка з горщечком розбійницької юшки. Подала вона горщечок Румцайсові і каже: — Я знала, що це тобі знадобиться. Румцайс сьорбнув семикратної розбійницької юшки, і вона враз вигнала з нього холод. Навів він пістоль, загриміло від скелі до скелі, і зелений жолудь розітнув повітря під крижаною пташкою. Пташка шугнула вбік, неправильно показала Мелузині дорогу, і та впала вниз, на скелі. А Ціпісека Манка спіймала у фартух. Румцайс дмухнув у дуло пістоля, щоб там не лишилося диму, і сказав: — Дай-но, Манко, юшки Ціпісеку. А я піду в Їчин діставати пороху. 21. Як Румцайс садив дубок для Манки Одного разу каже Румцайс Манці: — Посадив я для тебе на узліссі дубок, щоб сиділа ти в холодку, коли дивитимешся в сонячний день на Їчин. Манка відповіла, що порозкошує в холодку сьогодні ж по обіді. Якраз у ту пору їчинська княгиня позирала з вікна на ринковий майдан і зітхала: — На цьому майдані саме лиш каміння! Я вже не можу на нього дивитися. Пан князь швиденько взув черевики з гострими підборами і тупнув ногою. Коли прибігли слуги, наказав: — Негайно посадити посеред майдану дерево! І кинув лакею Фріцеку два крейцери. — Ти, Фріцеку, будеш усім командувати. Лакей Фріцек звелів чотирьом поденникам узяти мотики і повів їх просто до дубочка, що його Румцайс посадив для Манки. Заходилися поденники викопувати дубок, та ба! Адже цей дубок садив Румцайс, і кожен корінь його сидів у землі, мов залізо в залізі. — Перепаде нам од пана князя! — злякався лакей Фріцек. Раптом перед ними з'явилася якась дивна жінка. На голові мала лляну хустину, на плечах — сорочку з грубого полотна. — Я вам підсоблю! — просичала вона, немов вітер просвистів у заростях осоки. Та у Фріцека був поганий настрій, і він сказав жінці, що вона нездатна навіть горіхи з дерева збивати. Тоді жінка сягнула в кишеню, витягла крижану пташку і посадила її на долоню. Пташка пурхнула до Румцайсового дубка, і жінка потрусила сорочкою в той бік. Ту ж мить знявся шалений вітер, і Фріцеків капелюх залетів на дві версти. Дубок спершу стояв міцно і не віддавав жодного листочка. Та незабаром почав він слабнути, і потім повалився, вивернувши коріння. Тоді дивна жінка крикнула поденникам: — Скажіть тому телепню, котрий женеться за капелюхом, що я — Мелузина! Фріцек упіймав капелюх і повернувся, коли все вже було зроблено. Поденники поклали дубок на два вози і вирушили назад до Їчина. На ринковому майдані кайлами вибили шмат бруківки і посадили дубок. Княгиня підсунула до вікна золоте крісло і замішувалася деревцем, приказуючи: — Ах, як любо мені дивитися на цей дубок! А Манці на ту пору теж закортіло посидіти під дубком і подивитись на Їчин. Але дубка не було, тільки ямка зяяла в сирій землі. — Румцайсе, хтось викопав дубок, який ти для мене посадив! — загукала Манка. — Та невже?! — крикнув Румцайс і вмить опинився біля Манки. Оглянув він ямку і гукнув із ліщини Ціпісека. Мовив йому: — Біжи-но в Їчин, глянь, чи не росте там де-небудь дуб, якого раніше не було! За хвилину подав Ціпісек з надбрамної башти знак, що на ринковому майдані росте дубок, якого раніше не було там. — Я йду в Їчин, — мовив Румцайс до Манки. — А ти поливай ямку, щоб не пересохла, поки я повернуся. Манка поливала ямку водою з потоку, а Румцайс швидкою ходою подався через поле до Їчина. А тим часом підсунув до вікна золоте крісло і сам князь. Дивився на дубок він, дивилася княгиня. Спершу милувалися, але незабаром це їм надокучило. — Цей дубок занадто натюрель![28 - Природний (фр.)] Росте собі, як хоче, — зітхнула у шовкову хусточку княгиня. Князь зміряв дерево очима і щось накреслив пальцем у повітрі. — Я накажу підстригти його по-французькому. Він стане круглий і чудово пасуватиме до вашої перуки, — промовив князь. Княгиня заплескала в долоні й покликала покоївку — передати Фріцеку, щоб узяв ножиці й обстриг дуб а ля франсе[29 - На французький манер.]. Але під надбрамну башту вже прибіг Румцайс. На бігу кричав: — Не бувати тому, щоб славний дуб був панству за цяцьку! Він добіг до ринкового майдану і вже простяг був руку до дубка. Раптом із-за басейну вихопилась якась дивна жіноча постать. — От я тебе і спіймала, Румцайсе, на цьому майдані! Тут я тебе і роздмухаю на кострицю! І пустила з долоні крижану пташку, а потім сіконула лляною хустиною, як ножем, ще й свою груботкану сорочку розкрутила, наче дзвін. Тоді помчала слідом за крижаною пташкою просто на Румцайса. А в Румцайса навіть пістоль не був заряджений. Тільки й зміг він стиха промовити: — Грім і блискавка! І коли Мелузина була на якийсь крок від нього, виставив назустріч їй пальці, поворушив ними і сказав: — Ту-ру-ру! Тоді скрутився, як пружина, і Мелузина перелетіла через нього. Обернулася завірюха легко, наче на осі. Хустиною сіконула, як ножем, і знову сорочку розкрутила дзвоном. Пригнулася до землі і помчала на Румцайса. Румцайс знову: — Ту-ру-ру! І перестрибнув її. І зразу ж притулився спиною до дубка. А Мелузина січе хустиною, наче блискавкою, й сорочку розкручує, як громову хмару. І знову кинулася на Румцайса. Румцайс цим разом не встиг поворушити пальцями. Ледве зумів ухилитися від Мелузини правим боком. Дубок не витримав — упав. А Мелузина не могла вже спинитись і з розгону налетіла на замок. Замкова брама розскочилася, наче два крила. Вікно хряпнуло панові князю й княгині перед самими очима; княгиня злякалася так, що три тижні після того все повторювала одне чудернацьке слово: — Жожоло! А пан князь белькотав: — Ложожо! Румцайс завдав повалений дубок собі на плече, Ціпісек ззаду притримував молоді пагінці, і вони вдвох понесли його до Ржаголецького лісу. Посадовили дубок у ямку, і Манка нарешті змогла всістися в холодку і дивитись на Їчин. 22. Як Румцайс схопив нежить Одного дня мельник із нижнього млина вирішив обшкрябати жорно, щоб краще мололо, щоб навіть висівки перемелювало на борошно. Сів він за млином і взявся до діла. Зненацька за плечима в нього стала якась дивна жінка: на голові в неї була лляна хустина, на плечах теліпалася сорочка із грубого полотна. Пелену сорочки жінка підтримувала рукою, і в тій пелені було повно сухого бур'яну. Хвилину вона дивилась, як мельник креше скребачкою по каменю, а потім сказала: — Я Мелузина-завірюха. — А що мені до того? — відрізав мельник. — Мій млин вода жене. Мелузина розламала в пальцях суху бур'янину й повела далі: — Ти знаєш Румцайса? Мельник спересердя відбив од каменя велику скалку. — Того розбійника? Тож він зіпсував мені млина! Бодай не знати! — Якби ти змолов мені оцей бур'янець, — тихенько засвистіла Мелузина, — можна було б Румцайсові добре дошкулити. Мельник завів Мелузину до млина і сказав: — Кидай це у засип. Направив він жорна на м'яке борошно, пустив млин і почав молоти бур'ян на порох. А Мелузина брала його по жмені і дмухала в бік Ржаголецького лісу. Румцайс із Манкою та Ціпісеком сиділи за столом у своїй печері. Румцайс учив Ціпісека, як жити по-розбійницькому. Він говорив синові: — Є три важливі речі, яких розбійник не сміє робити. Про дві я тобі скажу колись пізніше, а про одну зараз. Розбійник не повинен галасувати, і навколо нього мусить бути так тихо, щоб, коли впаде гілочка, це звучало, наче впала колода. В цю ж мить війнуло якимось чудним запахом. Румцайс вдихнув, і з грудей у нього вилетіло могутнє: — Апчхи! На всіх трьох напав дивний нежить. Румцайс чхав, мовби грім гримів, Манка чхала дискантом, наче зяблик, а Ціпісек тоненько, ніби комарик. — А бодай йому! Це не просто так, — мовив Румцайс, коли йому на хвилинку полегшало. — Це хтось на нас наслав. Вибіг він із печери, скрутив з долоні розбійницький бінокль і враз побачив — од млина чимось дмухає на них Мелузина. Румцайс, не думаючи довго, кинувся був до млина, та де там: так його й хитало від бука до дуба, а клята чхачка зупиняла на кожнім кроці. Коли вже стало Румцайсові зовсім зле, побачив він: лісом суне їчинський пивовар Куле. Той пивовар був такий череватий, що не міг пропхатися поміж деревами і мусив іти просікою. — Куле! — гукнув Румцайс. — У тебе все одно в бродильні води по коліно, ще трохи мокрого тобі не завадить. Вхопив Румцайс пивовара за поперек, посадив посеред потоку і перегородив ним воду. Млин ураз спинився, перестав молоти бур'ян, і Мелузині не було більше чого дмухати. Румцайс і каже Манці: — Тепер я піду до млина і порахуюся з мельником. Коли млин спинився, мельник стурбувався й розгнівався. Вдарив він ковпаком по коліну і вигукнув: — Піду-но гляну на колесо! — А я тим часом назбираю вітру, — засичала Мелузина і затрусила лляною хустиною та сорочкою з грубого полотна. Мельник поліз униз і оглянув млинове колесо. На нього не лилося й крапельки води. — Мабуть, десь дірка у жолобі! — крикнув мельник. — Я тим часом підсушу бур'ян, — засвистіла Мелузина й задмухала собі в пелену. За хвилину мельник знову закричав: — Тут усе гаразд! Треба йти до лотоків. — А я гляну на крижану пташку, може, вона нам знадобиться, — свиснула Мелузина. Витягла вона з кишені крижану пташку і одразу ж її знову туди заховала. Мельник пройшов трохи вздовж сухого лотока і подивився вгору по потоку. Побачив: у потоці сидить пивовар Куле; вся вода, розбиваючись об його спину, тече на луг. А по стежці вздовж потоку біжить Румцайс. Мельник помчав назад до Мелузини, аж борошно з нього трусилося. — Що робити? — Що-небудь придумаємо, — просичала Мелузина. Коли Румцайс дійшов до млина, там був тільки мельник. — Я прийшов розплатитися з тобою за мливо, — промовив Румцайс. Мельник примружив одне око, другим гостро глянув на Румцайса і сказав: — Тоді я спершу заскочу до млина, візьму дрібних, щоб було чим дати решту. Тільки ступив він через поріг, як млин задвигтів і запрацював. Хоч вода через жолоб не текла, колесо крутилося з усієї сили. — Що воно за чудасія? — здивувався Румцайс. Підійшов він ближче і зазирнув униз. А там Мелузина вимахує своєю хустиною і трусить сорочкою. Віє на млинове колесо, наче на крила вітряка. Засміялася вона до Румцайса гостренько, мов сокирка: — Ну що, допоміг тобі пивовар у потоці? А тут і мельник підступив до них. І повна в нього жменя свіжого чхального бур'яну. — Оце зараз ти, Румцайсе, зачхаєш! Мельник підніс долоню Румцайсові під ніс, а Мелузина випустила з кишені крижану пташку, щоб та показала, куди треба дмухати. Але Румцайс мізинцем одбив пташку вбік. — Ой, я більше не втримаю подиху! — засвистіла Мелузина. І весь чхальний бур'ян полетів під ніс мельникові. Чхнув мельник так, що вдарило ним об підвалини, наче здоровенною довбнею. Розвалив собою каміння і вибив млинове колесо із втулок. Потім набрала в ніс чхального бур'яну сама Мелузина. А Мелузинине чхання — це все одно, що тисяча мельникових. Відкинуло її аж до Праховських скель. — Млина ти сам собі збавив, — сказав Румцайс мельникові. А до скель гукнув: — Якщо ти добряче забилася, то хоч осінь, може, буде цього року тиха… А сам пішов вздовж лотоків — витягти пивовара Куле із потоку. 23. Як Румцайс викрешував Манці намисто Якось сиділа Манка біля джерела і нишком зітхала. Румцайс почув її і спитав: — Чого це ти? — Та так, пригадалось мені, як за юних літ носила я на шиї коралі, — відповіла Манка. В розбійницькому господарстві швидше знайдеться куля для пістоля, аніж скляна намистинка. Тому пішов Румцайс до потоку і назбирав жменю кремінців та гірського кришталю. Потім обкресав ті кремінці нігтем, щоб були круглі, а Ціпісек на своєму водяному млинку обточив їх. Далі Румцайс голосно промовив: — Грім і блискавка! Ці слова враз пробили в кремінцях дірочки, і з них вийшло намисто. Намисто було блискуче, наче з льоду, і Манка сказала, що піде до Їчина по шворку, аби можна було його нанизати. А поки що висипала намистинки в кишеню фартуха. Прийшла вона на ринковий майдан і стала шукати крамниці, де торгують шворками. І раптом помітила, як у замковому вікні хтось трішки відхилив завісу і дивиться в щілину. — Видно, там знову щось лихе готується, — мовила сама до себе Манка, але її почув лакей Фріцек, який нишком ішов слідом за нею. Купила Манка шворку й попрямувала в затишну місцинку за церквою, щоб там нанизати своє намисто. Але коли проходила браму, штовхнув її Фріцек плечем, і Манка влетіла просто до приміщення замкової сторожі. Стражники схопили Манку і повели сходами нагору. — Куди ви мене ведете? — спитала Манка. А стражники їй: — Ти нас не питай. Провели її спершу по голому камінню, а потім по червоному килиму. Там у світлиці вже сиділи на золотих кріслах пан князь і княгиня. — Бон, — мовив до стражників князь. — Манку залиште тут, а самі можете йти і добре зачиніть за собою двері. Манка озирнулася по світлиці. Біля вікна стояла якась жінка. На плечі в неї було накинуто пишне покривало, але Манка її все одно пізнала. — Так це ж Мелузина! — Якщо знаєш — значить знаєш, — кисло всміхнулася княгиня і відчинила вікно на ринковий майдан, бо від Мелузини весь час трохи віяло вітром. Пан князь підвівся з крісла. — Ми наказали стражникам спіймати тебе, — сказав він, — аби ти не могла переказати Румцайсові, що тут щось готується. — А я й не цікава, — відповіла Манка. — Все одно мусиш вислухати! — тупнула золотим каблучком княгиня. — У п'ятницю я була на базарі. Хотіла взяти курку для міцного бульйону, а якась баба всунула мені худе курча! — Треба було вам, княгине, спершу помацати птицю, — сказала Манка. Княгиня глянула на неї в лорнет. — Мацати курку? Фі! Навіть у рукавичках! І показала Манці папір, де писалося, що Мелузина повинна для покари розвіяти вітром увесь базар. — Тепер ти все знаєш, але Румцайсові не перекажеш жодного слова, — закінчила княгиня і кивнула пальцем лакею Фріцеку. Фріцек повів Маяку в потайну кімнату, зачинив двері і двічі клацнув ключем у замку. Вікна у тій кімнаті не було, тільки малесенька кватирка аж під стелею. Навіть якби Манка на весь голос кликала Румцайса, все одно б не докликалася: базар на майдані її б перекричав. Тоді Манка полізла рукою в кишеню фартуха і дістала намистину. Кинула її у кватирку, і намистина брязнула внизу об каміння. Румцайс тим часом походжав печерою і рахував хвилини. Вже їх минуло стільки, що Манка встигла б купити сто шворок. — Як би там з Манкою не сталося біди, — промовив Румцайс і тут почув — у Їчині брязнула об камінь намистина. Саме в цю мить кивнула княгиня панові князю, а той лакею Фріцеку. Фріцек скинув з Мелузини покривало, і вона почала сікти хустиною і трусити сорочкою. Витягла з кишені на грудях крижану пташку і пустила її на ринковий майдан. А потім і сама кинулась за пташкою. Князь і княгиня звеліли подати їм театральний бінокль, передавали його одне одному і говорили: — Шон, шон![30 - Гарно, гарно! (нім.)] А Мелузина тим часом шугала поміж бабами й молодицями, які базарювали на майдані, з такою силою, що трохи всіх їх не покидала на землю. Дмухала їм у товар, мов нечиста сила. Кружляли над ятками гуси і кури — з пір'ям і обскубані. Вишні й чорниці свистіли в повітрі, мов дріб із мисливських рушниць. Грудки масла попадали в басейн, і вода від них зробилася масною. А крижана пташка налітала знову і знову. І Мелузина дмухала, як із морських міхів. Князь і княгиня на все це любенько позирали в театральний бінокль і говорили: — Зер шон![31 - Прекрасно (нім.)] Ці баби дістали, що хотіли за ту курку. Аж ось із брами вийшов Румцайс. Ступив на майдан і опинився посеред того гармидеру. — А хто це тут кривдить бабів? — гримнув він. — Я за князівським наказом! — крикнула Мелузина і повіялась ближче до Румцайса. Крижана пташка летіла поперед неї. Бачить Румцайс, що кепські в нього справи. Через те перелякане жіноцтво, поламані столи, розкидані кошики не може він і ступити як слід. Кінчики чобіт грузнуть у розсипаних чорницях, а п'яти ковзають по маслу. Закрутився Румцайс на одному місці, як та дзига, і вдарився коліном об брук. А Мелузина засвистіла йому в самі вуха: — Як ударить сьома — я тебе переможу! Манка, що сиділа в потайній кімнаті, почула все це через кватирочку під стелею. І коли дзиґарі на башті почали вибивати сім годин, полізла вона в кишеню на фартусі і заходилася кидати намистинки жменя за жменею на ринковий майдан. Падали намистини і блищали, мов шматочки льоду. Побачила їх крижана пташка і защебетала простудженим голоском: — О, це для мене пожива! Та й кинулася дзьобати намистини, забувши показувати Мелузині дорогу. З хвилину ще завірюха крутилася, мов сліпа, потім розбилась об шість рогів на сім вітрів і тихенько повіяла хтозна-куди. А крижаної пташки ніхто вже більше не бачив. Полетіла вона у безвість. Коли дзиґарі на башті скінчили вибивати сьому годину, Румцайс уже вів Манку з темної кімнати. Панові князю й княгині нічого іншого не лишалося, як мило помахати їм хусточкою. Надворі Румцайс сказав: — Намиста, Манко, не жалій. Ціпісек назбирає тобі гірського кришталю на краще — рожеве намисто. 24. Як Румцайс випустив залізного крота Одного дня наказав їчинський війт Румцайсові прийти і стати посеред ринкового майдану. — А чому б і не піти? — весело сказав Румцайс і взяв із собою Манку та Ціпісека, щоб трохи подихали їчинським повітрям. Війт уже чекав на нього. — Я покликав тебе, Румцайсе, — сказав він, — щоб ти тупнув по-розбійницькому посеред майдану, а я подивлюся, чи витримає галерея. Румцайс тупнув — у галереї навколо не здригнувся жоден камінь. Війт зрадів, що в Їчині так міцно будують, а Румцайс із Манкою та Ціпісеком подалися додому в Ржаголецький ліс. Та коли вийшли на узлісся, Румцайс промовив: — Чого це тут так тепло? У мене аж піт по спині котиться. Коли зайшли далі в ліс, Манка сказала: — О, вже й минулося. А коли майже дійшли до печери, зацокотів Ціпісек зубами, наче камінці гриз, бо його зненацька пройняло холодом. Аж як стали коло входу до печери, вдарив Румцайс кулаком по коліну. — Он воно що! У печері сидів змій і саме вистромив одну голову, якій припала черга вартувати. Одну хвилину від змія пашіло жаром, а другу — віяло холодом, як із льодовні. — Ти в чужій хаті, — сказав Румцайс. — Я завжди у своїй хаті, — відповіла змієва голова таким голосом, наче це вітер завив у димарі. З печери ту ж мить визирнуло ще шість голів. Румцайс швиденько заслонив собою Манку й Ціпісека. А змієва голова сказала шістьом своїм посестрам: — Тут прийшов якийсь і каже, щоб ми забиралися. Голови закричали в один голос, щоб Румцайс сказав їм це кожній на вухо. Але Румцайс був розумний чоловік. — Навіщо повторювати одне й те ж сім разів? — мовив він. — Я піду, а за годинку повернуся — і тоді побачимо. Узяв він Манку та Ціпісека за руку і відвів їх до потоку, щоб могли остудитися в воді, якщо змій пектиме вогнем, і погрітися на сонечку, коли він буде дихати холодом. — Із цим семиголовим змієм буде в сім разів тяжче впоратися… — Розкладу я вогнище, бо, мабуть, доведеться нам тут пожити якийсь час, — сказала Манка і зітхнула. Манка почала лаштувати вогнище, Ціпісек шукав сухого гілля на підпал, а Румцайс думав, як приступитися до змія. Нарешті додумався: — Піду на пораду в Їчин до помічника вчителя Вочічка. Він зміїв знає так, як я власну долоню. І вирушив у дорогу. Тільки зімкнулися гілки у Румцайса за спиною, з'явився семиголовий змій. Головами метляє перед Манкою, а кінчиком хвоста причепився до підківки на дверях печери. Однією головою змій заговорив з Манкою, п'ятьма дивився, щоб вона бува не втекла, а сьомою пильно стежив за Ціпісеком. Та Ціпісек миттю стрибнув у потік і, наче видра, поплив під водою. — Такий кучерявенький, нехай собі пливе, — мовила сьома голова. Шість голів, наче вартові, лягли навколо Манки, а сьома промовила: — Ось я тобі накажу, і ти будеш у мене в печері за хазяйку. — Ну, накажи, — відповіла Манка. Змій і наказав усіма сімома головами. Але Манка ніби й не чула. — Ось я вдарю тебе хвостом! — закричав змій і почав дихати то жаром, то холодом. — Не вдариш, бо загубиш дорогу до печери! — відповіла Манка. Змій озирнувся на хвіст — чи міцно тримається за підківку в дверях. А оскільки семиголові змії повинні думати сім разів, перш ніж щось надумають, будуть іще довгенько сидіти біля потоку і Манка, і змій. Румцайс тим часом прийшов до їчинського помічника вчителя Вочічка, котрий саме майстрував машинку проти бур, і спитав, чи немає в нього чогось проти змія. — А який той змій — холодний чи гарячий? — спитав Вочічко. — І холодний, і гарячий, — відповів Румцайс. — Є в мене дещо і на холодного, і на гарячого. Ось тобі солом'яний їжак, і ось тобі залізний кріт, — сказав Вочічко. — Бери. Румцайс узяв їжака та крота і пішов додому. Коли Румцайс підходив до потоку, він почув, як кричить змій на Манку з усіх семи горлянок і загрожує їй сімома страшними карами. А Манка на те: — Я тобі за хазяйку все одно не буду! Тоді змій промовив тонким голосом: — Сім разів по сім буде сорок дев'ять. Оце стільки ти від мене матимеш радості, якщо станеш мені за хазяйку. Манка сама собі каже, що все це вона вже чує шостий раз. А на сьомий раз змій на неї кинеться. Рахує Манка хвилинки і думає, що пора б уже Румцайсові повернутися з Їчина. — Ось і я! — голосно мовив у цю мить Румцайс. Обидві руки він тримав за спиною, ніби просто так собі прогулювався лісом. — А це я! — вигукнув змій сімома горлянками. — Як схочу — знову залізу в твою печеру і спробуй-но витягти мене звідти! Румцайс трішки подумав-поміркував, потім кресонув за спиною нігтем об ніготь, підпалив іскрою солом'яного їжака і випустив його. Змій зазирнув крайньою головою собі під черево. — А чи нема в тебе іще одного? Добре гріє. Він якраз був холодний. Румцайс випростав з-за спини другу руку і пустив залізного крота. Кріт умить вирив рівчак від потоку до змія, і під змія побігла вода. А змій якраз був гарячий, і вибухнула з нього пара, як із казана. Холодить його вода, холодить з усіх боків, відбирає силу. Коли почав змій чорніти, мов гніт, закричав він: — Хай спробує твій кріт провести воду по каменю! — та й посунув до печери. Аж тут із печери вибіг Ціпісек, в руці він тримав підківку, за яку змій учепився був кінчиком хвоста. Ціпісек висмикнув ту підківку з дверей. Румцайс підскочив і кулаком забив її в бук, що ріс біля печери. А змій сунув і сунув до печери — поки наскочив на бук. ГІо Ржаголецькому лісі аж луна пішла. Від удару всі сім змієвих голів пішли обертом. Закрутився семиголовець і назавжди забув дорогу до печери. А Румцайс пропустив Манку й Ціпісека в печеру, сам сів на порозі й сказав: — Хто хазяїн — того й хата. 25. Як Румцайс закинув змієве яйце Одного разу сидів Румцайс на узліссі і вирізував із букового оцупка нову щічку до руків'я пістоля. Раптом упала на нього тінь, але за мить майнула далі. Підвів Румцайс голову і глянув на сонце. Небо було чисте, але у бік Їчина летів змій. — Я тебе бачу і з очей не спущу! — закричав вслід йому Румцайс. Змій випустив із себе хмару диму. Мовляв, спробуй розібратися, Румцайсе, де зміяка, де хмаряка. Румцайс покликав сойку. — Перекажй Манці й Ціпісеку, щоб не чекали мене сьогодні на юшку, — сказав він. — Мені треба в одній справі до Їчина. Сойка полетіла, а Румцайс приладнав нову щічку до руків'я і зарядив пістоль подвійним зарядом пороху й зеленим жолудем. Та й пішов собі битим шляхом і тополиною алеєю до Їчина. На ринковий майдан прийшов Румцайс саме тоді, коли війт розмовляв із змієм. Змій сидів на вершечку надбрамної башти, вчепившись у нього пазурами, а крильми спираючись на дах. Війт стояв унизу, а навколо нього — дванадцять міських радників, серед них — писар Юклік, в голові у якого було більше олії, ніж у тих дванадцятьох разом узятих. — Зараз я вам скажу, що надумав своїми сімома голо вами! А що я вирішив, те й буде! — крикнув змій. — Зараз змій нам скаже, чого від нас хоче, — сказав війт для тих міських радників, які з першого разу не вловлювали, про що йдеться. Змій правив далі: — Навколо Їчина завжди вітряно, а на ринку у вас затишно, тож я сяду на майдан і тут сидітиму. Їсти буду м'ясо, питиму воду, а згори на мене світитиме сонечко. У міських радників затріщало в головах, як у маківках, так там пересипалися думки. Але зрештою як де нема чого, то вже нема. Ніхто не знав, як мудріше відповісти змію. Війт тицьнув пальцем у писаря Юкліка і прошепотів йому на вухо: — Ану ж бо, Юкліку, скажи за нас! Писар притьмом заходився перекидати в голові хитрощі, наче сторінки в кодексах законів. Та змій не чекав, поки він насиплеться на нього. З'їхав він на крилах, мов на пружинах, з башти, вперся пазурами в галерею і розлігся на майдані. Румцайс гукнув до писаря: — Гей, Юкліку, а що ж буде далі? Обізвався й війт: — Помізкуй добре, Юкліку! Що далі буде? — А далі буде те, що я звелю! — заревів змій і показав на пазурах: — Перш за все, я умну четвертину вола. Потім вип'ю бочку води. А тоді розляжуся, і на мене буде світити сонечко. — М'яса ми б тобі дали, — відповів семиголовцю Юклік. — Але як до нього доступитись, коли ти придушив пазуром двері різникової крамниці? Змій трішки відсунувся, але Юклік вів далі: — І як ми тобі дамо напитись, коли ти вмостився на самісінькому басейні? Змій трохи піднявся на чотирьох лапах. Юклік окинув оком майдан, щоб бачили, що оце зараз він скаже своє наймудріше слово. — Ну, а як на тебе світитиме сонечко, коли ти сам собі його застуєш? — знову спитав він. Змій зазирнув собі під черево. А там і справді затінок, наче під периною. — Ну, у вас в Їчині не порозкошуєш! — сердито крикнув змій, здійнявся з майдану і злетів під хмари. В Їчині всі раділи й танцювали. Скрізь тільки й мови було про те, як Юклік перехитрував змія. Та змій, політавши сім днів під хмарами, втямив, нарешті, що сонце гріє і тих, у кого під пупом тінь. — Ну, вдруге мене писар не обдурить! — лютував він. Сім тижнів змія не було видно, не було й чути. Тільки точилися балачки, що лежить він десь тихо серед скель біля Прахова. Восьмої неділі сидів собі Румцайс на ржаголецькому узліссі й вистругував із букового цурпалка другу щічку для пістоля. І знову було так, як першого разу. Сонце на мить затулило щось чорне. Глянув Румцайс на небо — а там змій. Але у хмари не ховається, а суне до Їчина, як по рейках. Придивився Румцайс і побачив — несе змій в пазурах яйце, здоровенне, наче війтова голова, а на колір чорне із ще чорнішими цятками. Румцайс оглянув заряд у пістолі і погладив халяви чобіт — щоб вони швидше несли його. На ринковий майдан у Їчин прибіг він одразу ж за змієм. В ратуші грюкнула брама за війтом і радцями. Вони так перелякалися змія, що ключ сам клацнув за ними в замку. На майдані залишився тільки Юклік. Та ще Румцайс стояв оддалік. Змій загукав: — Зараз я покладу вам оце яйце, куди захочу! За сім років із нього вилупиться змій. І ніхто його ніколи звідси не вижене, бо буде він родом з Їчина! У писаря Юкліка трохи не запаморочилась голова. Та він лизнув чорнильного горішка — полегшало йому, і от Юклік уже готує на змія пастку. — Авжеж, чекатиму я, поки ти мене знову обдуриш! — заревів змій і так визвірився на Юкліка своїми чотирнадцятьма очима, що писар сім років після того спотикався на кожному сьомому кроці. А змій літає і дивиться, де б йому вмостити під землею на сім сажнів своє чорне яйце, щоб воно визріло у нового змія. Аж тут вийшов наперед Румцайс. Подивився він на змія, що літав уздовж і впоперек над майданом, і зачекав, поки опиниться той у нього над головою. Тоді прицілився і торохнув з пістоля зеленим жолудем по змієвих пазурах. Влучив змієві в найменший пазурчик. Семиголовець навіть не скрикнув, але яйце випустив. А Румцайс підставив капелюх та й спіймав у нього яйце. А потім розмахнувся і закинув його аж до Прахова, поміж скелі. Ще й досі є там печерка, яку вибило в камені змієве яйце. А коли у змія пропаде яйце, стає той змій на сім тижнів зовсім безсилий. Тож мало не розбився семиголовець об Зебінську гору, коли падав з-під хмар на землю. А Румцайс дмухнув у пістоль і, не чекаючи, поки почнуться гулянки й танці, пішов додому їсти розбійницьку юшку. 26. Як Румцайс упорався з другим змієвим яйцем Якось після того знову дивно засвербіло Румцайсові в бороді, і він сказав Манці та Ціпісеку: — Посидьте-но хвилинку тихо, як мишки, хай я взнаю, звідкіля воно йде. А свербіло йому з боку Відня. Румцайс покликав поштову сойку і сказав їй: — Ану ж бо лети в той бік і послухай, що там робиться. Над Дунаєм-рікою бродили тоді чередою аж три бурі. Сойка повернулася на четвертий день і закричала: — Кепські справи, бо тарахне все це прямо біля Їчина! — А тепер кажи оту першу половину, що їй друга дорогу перебігла, — спокійно відповів Румцайс. Сойка почала все спочатку: — Пан імператор знову підпустив шпильку королю Фріцу. А розплачуватися за це будуть генерали на полі під Чержовкою. — Тільки їм і діла, що підпускати один одному шпильки! — пробурмотів Румцайс. Адже з плацу під Чержовкою може дострелити ядро до їчинського ринку і щербата гармата. А піхота своїми кулями може позбивати квіти в садочках біля крайніх будинків. А кіннота — потоптати капусту. — Я повинен зарадити цьому лихові, — сказав Румцайс. — Аж проти двох військ підеш? — злякалася Манка. Румцайс відповів, що йому треба побродити лісом: а раптом сяйне в голові думка, як подолати сімдесятип'ятитисячне військо. Ходить Румцайс по Ржаголецькому лісі й хрумкає горішки, щоб краще думалося. Коли раптом знову прилетіла сойка і крикнула: — У праховських скелях лежить змій і зносить друге яйце! Румцайс побіг до печери. — Маємо потрійний подарунок! — сказав він Манці.— На Їчин ідуть два війська, а змій-семиголовець зараз знесе яйце. — Ой лишенько! — злякалася Манка. — Що ж тепер робити? А Румцайс на те: — Хай Ціпісек нарве щавлю. Та мерщій! Трохи згодом вони гуртом подалися до праховських скель. — Ми підступимось до змія з хвоста, — сказав Румцайс. — Іди, Ціпісеку, на крок уперед, щоб я тебе добре бачив. За хвилину Ціпісек озвався: — Ондечки поміж камінням повзе вуж. — А придивись-но краще, — сказав Румцайс. То й справді був не вуж, а тоненький кінчик змієвого хвоста. Пішли вони туди, куди вився хвіст, і ступали тихесенько, як по пір'ю. Прийшли і бачать — там лежить змій. Лежить собі, простягся поміж скелями. Вже зніс своє чорне яйце. Затулив його пазурами і відпочиває. Навіть сьома голова, що повинна була б вартувати, і та куняє. Румцайс озирнувся по-розбійницькому: звідки і як краще до змія приступитися. Потім промовив: — Я залишаюся тут, а ти, Ціпісеку, зайдеш з тилу. Коли підійдеш близько, кинеш сім листочків щавлю так, щоб різонули змія по очах. Ціпісек крадькома пробрався поміж скелями до змія. Тоді витяг з кишені щавель і кинув сім листочків. Різонули вони змія по очах, змій прокинувся і одразу ж розлютився. Махнув сімома головами і проковтнув ті листочки сімома ротами. У ту ж мить у череві в змія стало так кисло, що він аж сльозами залився. Отут Румцайс і скочив уперед. Простяг руку, вхопив яйце, а замість нього вкотив між змієві пазури круглий камінь. Змій щось почув, але очі в нього були залиті сльозами, і він наосліп забив пазурами по скелях. Румцайс щасливо вислизнув з-під них, посадив Ціпісека собі на плече і мовив: — Сховаю я змієве яйце собі під капелюх. А ти притримуй криси, щоб воно не викотилося. І вони квапливо подалися додому. В печері їх чекала Манка. — Обклади це яйце заячим хутром, воно мені ще знадобиться, — сказав Румцайс. Ледве Манка встигла це зробити, як од скель залунало таке жахливе ревіння, що аж валуни вивертало з землі. Змій злетів угору й затулив собою четвертину неба. Крила несли його, мов вітрила, і ширяв змій то в один бік, то в інший. — Це він яйце шукає, — мовив Румцайс. А на той час уже і в Їчині всі говорили, що до міста з двох боків сунуть два війська. Попереду їхали імператор та король Фріц. На широкому полі під Чержовкою стали вони один проти одного. Імператор наказав подати собі сирий жовток, щоб голос у нього звучав краще, і вигукнув: — Посадити мене на коня! А коли його посадили, закричав іще голосніше: — Гей, Фріце, я недаремно вдягнув білу куртку! Хай усі бачать, хто з нас правий. Король Фріц вислухав це і сказав до своїх, що стояли навколо: — А я навіть на коня не сяду. Я з паном імператором, і пішака впораюсь. — І крикнув імператорові: — А я вдяг чорну куртку, щоб було видно, — йду на твій похорон! І королівським, і імператорським генералам не ставало вже терпцю, і вони кричали, що пора починати війну. Лише солдати стояли сердиті й невеселі. Обидва війська чекали, коли мине якесь дивне мелькання над полем, щоб можна було розпочати бій. Адже вояк повинен дивитися ворогові в очі й більше нікуди. От вони й дивилися. А це над ними шугав змій, шукаючи загублене яйце. Імператор виступив на тридцять кроків уперед і закричав: — Гей, Фріце, я — імператорська величність, а ти — простий король, решта — іще менші! Підійди і глянь мені в вічі! Фріц вийшов на тридцять кроків уперед і замислився, як би йому пана імператора передивитись. Зненацька із чержовського гаю легким розбійницьким кроком вибіг Румцайс і викотив із свого капелюха поміж королем та імператором чорне змієве яйце. Його імператорська величність подивився на яйце і спитав: — Вас іст дас?[32 - Що це таке? (нім.)] Король Фріцек подивився та й собі питає: — Васісдас? А змій згори як гримне: — От я вам покажу васісдас! Пан імператор, угледівши змія, мало не зомлів. Гукнув він мерщій карету, щоб його везли назад у Відень. Король Фріц навіть не чекав на коня і дав драла в інший бік. Генерали мало не вискочили із своїх чобіт. Солдати сказали: — Оце так диво! І теж подалися додому. А змій забрав своє яйце назад до праховських скель. Тільки змієня з того яйця так і не вилупилося, бо прохололо воно на полі під Чержовкою. 27. Як Румцайс мало не прогавив третє змієве яйце Якось сидів собі Румцайс перед печерою. — Манко, — промовив він раптом, — здається мені, що я чую тут чиєсь чуже залізо. — Вдихнув він повітря, випустив його по крапелиночці носом і додав: — Сюди йде хтось із рушницею, але йде по-доброму. Манка підмела перед порогом печери, щоб кожен бачив: тут живе порядна розбійницька господиня, і вони стали чекати. За три хвилини надійшов стежкою лісник Нивлтек. Рушницю він ніс так, щоб сонце світило на неї від дула до приклада. — Моя рушниця не заряджена, — сказав він замість привітання. Румцайс показав на круглий камінь: — Сідай, Нивлтеку. І якщо хочеш смачної води, Манка тобі піднесе. Лісник напився і сказав: — Ти знаєш, Румцайсе, що у мене серед праховських скель, на отій сухій ділянці, лежить змій. І оце підходить час, коли він має знести третє яйце. — А чого це тебе стурбувало тільки третє його яйце, Нивлтеку? — Тими двома я теж клопотався, — відповів лісник. — Тільки ж ти їх знищив раніше, ніж я встиг вилити нікелеву кулю, щоб застрелити змія. — І змій відбив би її тобі прямо у лоб! — махнув рукою Румцайс. — Хтозна, — сказав Нивлтек і закінчив: — А коли я ту кулю, зрештою, вилив, вона випала у мене з дірки в кишені, і тепер я не знаю, що робити. Румцайс мовив до Манки: — Погукай мені Ціпісека. Підемо гуртом на змія у третій раз. Та коли хто обдурить змія на два яйця, тоді блимне іскра розуму і в семи пришелепуватих змієвих головах. Коли Нивлтек вирушив із лісової сторожки до Ржаголця, виліз змій із скель і подивився йому услід. Потім тицьнув себе пазурами в сім лобів і засичав: — Навіть якщо ти на мене приведеш Румцайса — все одно буде пізно! І вже не злетів у повітря, а тихенько поплазував до лісової сторожки. Зняв дах, заліз пазуром під піч і вирив там льошок. У той льошок зніс чорне яйце. Потім все загріб, роздмухав у печі вогонь і знову насадив дах на сторожку. Коли з усім упорався, засміявся-зареготав, наче вітер завив: — Ну, маєш подарунок од змія! І щоб заплутати слід, поплазував змій до Турнова. Ліг там на лузі й зробився весь зелений; здалеку здавалось, що на лузі нікого немає. Румцайс із Ціпісеком тим часом придивлялися, що робиться на скелях. Але змія там не побачили. І отого холоду та жару, якими завжди дихав по черзі змій, не було чути. Пішли вони до змієвого лігва. Воно вже прохололо і не смерділо сіркою. — Нема його тут. І яйця теж ніде не видно, — сказав Ціпісек. Та Румцайс одразу збагнув: тут щось не так. — Мабуть, змій із своїм яйцем поліз далі до скель, — відповів він. Потім Румцайс і Ціпісек домовилися, що будуть тихенько свистіти по-розбійницькому, щоб не згубити один одного. А коли хтось побачить змія, хай свисне так; щоб жолуді посипалися з дуба. Пішли вони, тоненько свистячи, проходили вздовж і впоперек половину скелища, але ні змія, ні яйця так і не побачили. Тим часом лісник Нивлтек прийшов у лісову сторожку. Повісив рушницю на гачок, підкинув у піч кілька смолистих гілок, сів та й думає, як це Румцайс із змієм упорається. А пес Фена, що завжди ходив із Нивлтеком, як забіг до сторожки, почав сновигати і нюхати повітря. — Що ти там шукаєш? — крикнув Нивлтек. І щоб було видніше, підкинув гілок у вогонь. Пес так і рвався під піч. Він скавчав, хвіст підгорнув, шерсть на ньому настовбурчилась, наче щітка. — Я боягузів годувати не буду! — гримнув лісник. Коли раптом почув — в сторожці щось стукає. Ніби десь у таємній схованці дзьобає сім дзьобиків. — Що за притичина? — здивувався Нивлтек. — Наче я й квочки не підсипав. Шукає і не може нічого знайти. Нарешті під піч подивився. А там уже наче семеро півнів товчуть дзьобами. Нивлтек узяв третій оберемок гілля і хотів кинути у вогонь, щоб іще світліше стало. Раптом на порозі з'явився Ціпісек. Він зайшов до сторожки сказати Нивлтеку, що вони з Румцайсом і досі шукають змія. Говорить він це, а між словами посвистує — дає батькові про себе знак. Та лісник Нивлтек не розумівся на розбійницьких сигналах. Гримнув він на Ціпісека: — Тут у мене під піччю щось ворушиться, а ти мені свистиш над вухом! Ціпісек замовк, і Нивлтек підкинув гілля у вогонь. Коли змій закопує яйце під землю на сім сажнів углиб, має воно там дозрівати сім років. Та коли покладе його в яму під гарячою піччю, досить буде для цього і трьох годин. Під піччю щось зашуміло-загриміло, піч розвалилася, і з попелу вилетіло змієня. Здійнялося воно під стелю, заметляло сімома головами й озирнулось на всі боки. Фена миттю вистрибнув у вікно, а Нивлтек прожогом кинувся до рушниці, зарядженої нікелевою кулею. Та коли вистрелив, куля від змієняти відскочила і влучила лісникові прямо в лоб. Упав він на лаву і ледве промовив: — Ну, тепер у голові в мене до самої смерті іскри стрибатимуть. А змієня — знову під стелю і вже до Ціпісека придивляється. Від страху у хлопця пропав голос. Та за хвилину він набрався духу і засвистів Румцайсові — тоненько, мов землерийка. У лісі затріщало — це Румцайс прокладав собі дорогу між дубами. До сторожки він не зайшов, а підскочив до відчиненого вікна. Потягся рукою під стелю, впіймав змієня і закинув його високо над хмари. Там воно і захлинулось. Тільки тоді увійшов Румцайс до сторожки і кісточками пальців постукав Нивлтека по голові, щоб вигнати йому звідти іскри. А на Ціпісека посварився пальцем і сказав: — Якби ти весь час тихенько посвистував, як я тобі загадав, мали б ми тепер і старого змія спійманого. Бо ж недаремне щось на мене пашіло від зеленого лугу коло Турнова. 28. Як Румцайс порубав на полінця змієве дерево Уже тиждень каменярі, приходячи у Їчин, точили теревені, що на лузі під Турновом лежить змій, зелений, як трава. — Я б на нього пішов, — сказав Румцайс, — але саме зараз жолуді на дубах дозрівають. А я маю пильнувати, щоб вони вивелися круглясті й гладенькі і щоб не шкрябали мені дуло пістоля. І він цілісінькими днями ходив Ржаголецьким лісом, умовляючи дуби повертати гілля до сонечка. Змій лежав собі спокійно на лузі. На другий тиждень про нього майже забули, а на третій ніхто вже й слівцем його не згадував. Змій зарився у землю, і на лузі не було його й сліду. Тож коли жолуді дозріли і Румцайс переказав у Турнов, що він прийде, турновські люди відповіли так: — Залишайся, Румцайсе, у своєму Ржаголецькому лісі. Не треба нам марно товкти леваду. За якийсь час принесли каменярі до Їчина нову звістку. Мовляв, на тому місці, де зарився змій, виросло дерево. Іншого такого не бачили люди в усій Чехії. Здорове — мало не до пояса їчинській башті, а листя гостре, як шаблі. Навіть їчинський помічник учителя Вочічко зацікавився тим деревом, подивився на нього через скельця і сказав: — Таке дерево росте лише на островах, звідки прилітають канарки. А коли виросте десь у іншому місці, то тільки тому, що змій, який там зарився, випадково вигріє під землею насінину. Але це буває дуже рідко. Дерево росло, а змій лежав у нього між корінням і навіть пазурами не ворушив. Видно, не хотілося йому встрявати в бійку з Румцайсом. У ту пору їчинська княгиня знову почала зітхати, дивлячись на замковий сад. Визирала вона, визирала з вікна, а тоді й каже князю: — Мон шер, я все плутаю груші з яблунями. Хочеться мені, щоб у саду росло таке дерево, яке б я пізнавала з першого погляду. Почали князь із княгинею ходити по світлиці й міркувати, де б їм дістати таке дерево, але ні до чого не додумалися. Нарешті лакей Фріцек підказав їм: — А я таке дерево знаю. Росте воно на лужку біля Турнова. — О-ля-ля! Це мені приємно чути! — весело вигукнув князь. — Так подайте ж мені срібну мотику, я сю ж мить подамся туди. — Але ж під тим деревом лежить змій! — вигукнув Фріцек. — Тоді ні! — вирішила княгиня. — Змій може закурити мені пана князя. Підеш ти, Фріцеку. На Фріцека напав страх, він затрусився і в нього почали відлітати ґудзики. — Ну, йди вже, — тупнула золотим черевичком княгиня, — а то ще своїми ґудзиками розіб'єш нам якесь дзеркало! Сунули Фріцекові в руку залізну мотику, і довелося йому вирушати. Від страху він аж хитався. Пішов він спершу до помічника вчителя Вочічка — просити поради. Але Вочічко сказав йому по-вченому: — Контра зміюс воюватус важкенціо ест, не для оселорум це. Як лакеї розуміють латину — то взякий знає. От і надумав Фріцек зазирнути до війта, щоб той дав кількох добрих хлопців, і вже з ними піти на змія. Але війт лише зітхнув і сказав: — Як почалися ці теревені про змія, десь поховалися всі мої стражники. Хоч і не хотілося Фріцеку, але зупинився він ще в Ржаголецькому лісі у Румцайса. Тільки ж просити в Румцайса допомоги було Фріцеку понад силу. Тож він наказав: — Підеш зі мною, Румцайсе, викопувати змієве дерево! Ось мотика! Румцайс обдивився мотику, тицьнув її Фріцеку назад у руки і сказав: — А ось тобі ще одна. Із двома мотиками в тебе діло краще піде. І сип мерщій з Ржаголецького лісу! Коли Фріцек зник за деревами, погукав Румцайс Манку й Ціпісека. — Хтозна, що цей Фріцек може там натворити. Збігай, Манко, до водяника Волшовечека. Хай скаже воді, щоб здіймалася вгору, до хмар. А Ціпісек піде зі мною, щоб було нас двоє, коли одного не вистачить. Манка побігла до лісового озера, а батько з сином нишком рушили за Фріцеком. На зеленому лузі біля Турнова — ані душі. Тільки змієве дерево росте там, високе й розложисте — вже їчинській башті по шию. Лакей Фріцек хвилинку подумав, яким кінцем мотики треба копати, і тоненьким від страху голосом промовив: — Святі ангели-хранителі і, на всякий випадок, усі чорти, поможіть мені! І загнав мотику в землю. Та змієве дерево навіть не здригнулося. Тоді Фріцек подумав, що має добрих помічників і на небі, і в пеклі, і почав працювати хоробріше. Врився він мотикою глибше і зачепив змія за вухо. Змій вивалився з землі. Дерево впало, а змій то жаром пашить, то морозом віє. — Я б'ю краще, ніж мотикою! — заревів змій сімома ротами на Фріцека. З переляку Фріцек удався до хитрощів. — Те, що тобі сказала на вухо мотика, передав їчинський князь! — вигукнув він. — А того, що я йому відповім, я вже мотиці не довірю! — заревів змій і так струсив із себе землю, що курява полетіла аж до Пардубіц. Тоді змахнув своїми крильми з перетинками й полетів до Їчина. Тут Румцайс, котрий разом із Ціпісеком стояв тихенько за горбом, промовив: — Це може Їчину дорого обійтися. Посадив він Ціпісека собі на плече й погладив долонею чоботи. І понесли його чоботи до Їчина. Там було погано. — А буде ще гірше! — кричав змій уже в шостий раз у замкові вікна. Князь і княгиня стояли непорушно, мов із каменю. — За те, що ви мені переказали через Фріцека і через мотику, — заревів змій усьоме, — я напущу на замок такий жар і вогонь, що каміння розтопиться і стане склом! Та в цей час Румцайс і Ціпісек уже добігли до ринкового майдану. Румцайс хлюпнув водою з басейну на зморені чоботи, щоб трохи їх освіжити, і сказав Ціпісеку: — Якщо змій пустить вогонь на замок, це буде біда для міста. Адже полум'я перекинеться на будинки. І Румцайс підняв Ціпісека над головою. Ціпісек помахав капелюхом Манці, що стояла при брамі. А та — хустиною водянику Волшовечеку. Змій усіма сімома пащами подув на замок. І повіяло з них таким жаром, що князь і княгиня закричали по-французьки: — Кель малер![33 - Біда, біда! (фр.)] І притьмом втекли вниз, у підвали. Вже зайнялися бантини на даху замку. На всьому Їчині можна було поставити хрест… У цей час і ринув за наказом Волшовечека дощ. І такий зливний, ніби сім річок. — Кель малер! — кричали князь і княгиня в підвалі, злякавшись, що у них намокнуть перуки. Та незабаром вогонь на замковому горищі згас. І на місто Їчин не впала жодна іскра. Змія підхопило потоком і несло, аж поки донесло до села Кбелніце. Там він і лишився лежати, як старий згаслий гніт. Румцайс тим часом дійшов до Турнова і вдарив по змієвому дереву так, що воно розскочилося на полінця. А потім гукнув бідним людям, щоб забрали ті дрова собі. 29. Як Румцайс застрелив змія без пістоля Коли навколо Їчина достигли каштани, Румцайс сказав: — Відгороди мені, Манко, куточок десь у печері, піду трусити. У тій схованці хотів Румцайс поскладати каштани, щоб мати на зиму харч для ржаголецької звірини. Спершу він послав на дерево Ціпісека, щоб той помацав, чи дозріли каштани. Потім великою румцайсівською силою потрусив дерево. Назбирали вони каштанів у капелюхи та кишені і понесли додому. У печері каштани весь час підкочувалися Манці під ноги. — Якби вони не для голодних оленів і сарн, повимітала б я усе це геть, — казала вона. Саме на ту пору повертався фурман Шейтрочек аж із Ліберця. Возив туди плуги й коси, а назад їхав порожнем. Коник його Буханчик тихо тягнув воза, а Шейтрочек вже почував себе дома, ішов за возом і думав: «Є у дворі в мене копанка, тільки ж вона розливається, як подощить. Коли б знайти якийсь стовпець чи брус, та й загородити ту копанку». Віз наближався саме до села Кбелніце, коли раптом Шейтрочек вигукнув: — Що за біс! Я наче наворожив собі того стовпця! У рові й справді лежала якась колода. Довга і закурена, наче обгоріла бантина. — От і добре, — задоволено промовив Шейтрочек. — Обсмалене дерево й вода не дуже бере. Звалив він колоду на воза та й поїхав далі. Тільки дивно було, що сумирний його коник наче перцю раптом нанюхався: форкав, головою крутив, ще й хвицався. А потім і зовсім зупинився. — Мабуть, це від мух та від того, що пити хоче, — сказав сам собі Шейтрочек. А через те, що й сам відчув спрагу, поїхав він не до своєї садиби під Шибеняцьким горбом, а звернув до корчми «Місто Гамбург». Зупинив фурман свого коника, батіг устромив у спеціальну трубочку на возі, а колеса підклав колодкою. І вже кричить: — Гей, корчмарю, наточи мені кухоль пива, та дивись наливай добре! Залишив воза з колодою, а сам пішов до корчми. А тоді було саме опівдні, спекотно на майдані, на вулицях — ані душі живої. Шейтрочек посидів у холодку, випив чотири кухлі пива, щоб у воза колеса не рипіли, заплатив і пішов. Але перед корчмою його наче хто по голові трахнув. Кінь стоїть, віз теж, а колоди — ні на возі, ні під возом немає. І ніде, куди оком кинь, не видно. — Відколи це в Їчині почали красти старі колоди? — мовив Шейтрочек і відійшов трохи глянути, де що робиться. Проминув він баштову браму і вийшов на ринок. А на ринковому майдані стоїть біля чогось війт Крейцар і кричить так люто, аж з-під галереї біжать до нього міські радники. — Хто приніс сюди таку брудоту, хай негайно прибере! — репетував війт. — Ринок — моя гордість, і я не дозволю псувати його старим деревом! Міські радники притакували війтові, але які розумніші, ті шепотілися осторонь: — І хто б це міг ні сіло ні впало закинути сюди отакець-ку здоровенну колодяку? А тут саме наспів фурман Шейтрочек. — Ця колода моя, я везу її від Кбелніце! — промовив він. — Коли твоя, так сам і подбай, щоб забрати її з майдану, — сказав війт і хотів повернутися в ратушу. Але в цю мить один із радників вигукнув: — Колода поворушилася! Це бачили й інші. А за хвилину побачили й більше. З чорної колоди обсипався попіл і відпав обгорілий верхній шар. І всі побачили змія. Отого семиголовця, що крила в нього з перетинками, що в нього обгоріла спина, коли він розпалився понад зміїну міру. Замірився змій всіма сімома головами на війта й міських радників. Затремтіли вони, як осикові листочки, і повтікали у галерею. Тільки війт Крейцар наважився крикнути через плече: — Ну й прислужився ти нам, Шейтрочеку! Ну й фурман! Самому приперти змія до Їчина! Змій Шейтрочека наче й не помічав, а пхався до ратуші. То пашіло від нього жаром, то віяло холодом, і кричав змій голосом, схожим на сім іржавих сурм: — Перш за все, я завітаю до Румцайса, він мені дорого заплатить! А тоді зайду розрахуватися дрібними з усім Їчином! Закричав оте і нюшкує — з якого боку Ржаголецький ліс. Шейтрочек вже й не чекав. Побіг мерщій до корчми, скочив на віз, стьобнув Буханчика і погнав його, попустивши віжки, до Ржаголця. Поміж деревами їхати було важко, та Шейтрочек ні разу навіть колесом не зачепився. Біля печери крикнув: — Румцайсе, на тебе змій іде! Румцайс вийшов і спокійно так питає: — Аз якого боку? — Від Їчина! — Не галасуй, — знову спокійно каже Румцайс. — Ціпісек саме прокидається і може злякатись спросоння. Шейтрочек уже озирався, де зручніше стати з батогом проти змія. Але Румцайс промовив втретє, так само спокійно: — Із батогом у лісі тісно воювати. Виїжджай на просіку, а я сам тут подбаю про себе. Ще почув він, як загриміли колеса об пеньки, а вже був тут змій. Спустився на перетинках з неба такий розпашілий, аж молоді пагони в'яли. Румцайс набрав повні груди повітря і дмухнув собі на кінчики чобіт, щоб не зайнялися. А змій реве: — Ну, приймай гостя, Румцайсе! — Тільки не знаю, чим тебе частувати, — відповів Румцайс. — Нічого, я сам собі виберу ласий шматочок! — знову заревів змій, роззявив усі сім пащек і кинувся на Румцайса. Румцайс побачив, як у семи горлянок скачуть іскри і як із тих іскор родиться гарячий вогонь. Відступив він трішки і каже: — А в мене є для тебе справжні ласощі. І дав знак у печеру. Манка з Ціпісеком почали носити йому каштани із схованки. Манка — цілими кошиками, Ціпісек у шапці. А Румцайс сипав каштани змію в сім його горлянок. А що був змій гарячий, як жар, каштани в ньому потріскалися. Були вони цьогорічні і стиглі, і в кожному сили — як у пістолі. От і закипів у змія всередині такий шарварок, що за хвилину був він каштанами увесь подірявлений. Не лишилося на ньому ані шматка цілої шкури. Упоравшись із змієм, погукав Румцайс Шейтрочека з просіки і мовив: — Заверни до Їчина та скажи там, щоб більше змія не чекали. 30. Як Румцайс поклав на землю велетня Цумштайна Одного разу йшов Румцайс узліссям і позирав, чи не виступив якийсь дуб у поле і чи не заважає орачам. Раптом поряд із ним упала каменюка — здорова, як хата. Румцайс озирнувся: звідкіля вона прилетіла? Аж тут стоїть велетень. Одна нога — в Гнотиковій пшениці, друга — аж у Постловому житі. І такий високий, що жайворонок ледве до плеча йому може долетіти. Румцайс мусив набрати якнайбільше повітря, щоб докрикнути до велетня: — Гей там, обережніше з камінням, можеш мені капелюх пробити! А велетень як загримить, наче грім у долині: — Оце вже й побавитися чоловіку не можна? — і підкидає собі на долоні ще трійко здоровецьких каменюк. — Я навіть не знаю, як ти звешся! — щосили крикнув Румцайс. Велетню таке питання не сподобалось — адже він думав, що його й так усі знають. Забурмотів він, ніби скеля покотилася з гори по камінню: — Мене звуть Цумштайн! — і махнув рукою в бік Зебіна, аж вітер війнув. — Я звідти, де долини вищі за оці ваші гірки. — А чого тобі треба? — спитав Румцайс. Велетень Цумштайн спершу закинув для забавки три каменюки кудись у Баварію. — Чого б я тут хотів? — перепитав він і знизав плечима, а знизу здавалось, ніби поворушилися дві хмари. — Трішки полежати — тільки й того. У вас тут рівненько, а у нас скелі скрізь. Мулько лежати. Румцайс поглянув навколо. Якщо цей велетень отут розляжеться, шкоди наробить чимало. Влежану землю плугом опісля вже ніхто б не підняв, лісу б теж чимало на тріски пішло, та й шмат міста Їчина міг би постраждати. — А до себе назад ти б не повернувся? — спитав Румцайс. — Тільки якщо мені цього схочеться знову, — пробурмотів велетень Цумштайн, шукаючи, куди б зручніше повалитися на землю. Румцайс побачив, що з таким громилом по-доброму нічого не зробиш. Став він міцніше і крикнув: — Гей, ти! Якщо хтось схоче полежати біля Їчина, то тільки там, де я дозволю! Велетень Цумштайн зареготав так, що в Їчині аж дзвони загойдалися. — Оце ти хочеш мене напучувати? — крикнув він. — Ну то спробуй, якщо кортить. — А як? — спокійно питає Румцайс. — Це вже твоє діло! Тільки мене ніхто в світі не буде повчати, бо у цьому я сам майстер над майстрами. — Але на землю не ліг, тільки розтовк п'ятою Нивлтекову грядку з маком і пробурмотів: — Завтра опівдні чекаю тебе, Румцайсе, під чержовським гаєм. Коли Румцайс прийшов додому, Манка сказала: — Щось у тебе, Румцайсе, на чолі зморшка від турбот. — Завтра опівдні маю змагатися з велетнем, хто кого перемудрує. А якби ж ти тільки знала, що то за один. Сів Румцайс на камінь біля печери і почав думати, як би йому перемогти велетня. Та коли сильний міркує, як подолати ще сільнішого, справа йде повільно. Адже Румцайс не хотів поступитися своєю розбійницькою гордістю і шукати легкого шляху. Манка подивилася, подивилася, як Румцайс тре собі чоло, а тоді сказала: — Залиш це діло на мене, Румцайсику. Коли треба буде, я тобі завжди підкажу. На другий день опівдні вони чекали на велетня біля чержовського гаю. Румцайс — щоб змагатися з Цумштайном, хто кого перемудрує; Манка — щоб вчасно дати Румцайсові добру пораду; і Ціпісек — щоб звикав дивитися на страшні видовища. Коли в Їчині дзиґарі пробили дванадцяту, переступив велетень Чержовську гору і вже як тут уродився. Ціпісека зі своєї висоти він, мабуть, і не помітив. На Манку не звернув уваги. Крикнув Румцайсові: — Щоб нам даремно не сваритись, давай так: хто кого перехитрує, той і буде командувати. Румцайс кивнув головою, бо що ж на це скажеш. Велетень Цумштайн узявся рукою в бік і крикнув удруге: — Можеш починати, Румцайсе! Манка тим часом витягла щось із кишені фартуха, подала Румцайсові й прошепотіла йому на вухо кілька слів. А Румцайс гукнув: — Гей, Цумштайне, ось у мене на долоні лежить горошина! Нумо по черзі візьмімо її пучками. І Румцайс тонким розбійницьким рухом узяв горошину, а потім знову поклав її на долоню. Велетень навіть не спробував цього зробити. Щоб міг він побачити горошину зі своєї висоти, мусила вона бути щонайменше як два гарматних ядра. — Перший раз ти виграв, Румцайсе! — крикнув велетень, аж загуло навкруги. А Манка вже знову подала щось Румцайсові й знову прошепотіла йому на вухо кілька слів. — Тепер ми вип'ємо по черзі із цього горнятка, і кожен скаже, скільки було там ковтків, — сказав Румцайс. Він випив воду і сказав: — У горнятку було три середні розбійницькі ковтки. Манка знову набрала у горнятко води і поставила його до кінчика пальця Цумштайнової ноги. Велетень не хотів так просто програти друге змагання. Покрутив він головою туди й сюди і довго придивлявся до горнятка, аж поки від води блиснув йому в око сонячний зайчик. Потім нахилився і, як тільки міг легенько, взяв горнятко обома мізинцями й підніс до рота. — То скільки в ньому було ковтків? — запитав Румцайс. — Хтозна… Я те горня проковтнув, — ніяково пробурмотів велетень. Залишилося останнє змагання. Щоб Цумштайн не ображався потім, Румцайс попередив його: — Оті два перші змагання пішли за два рази. А трете буде рахуватися за три. Хто переможе цього разу — той і виграв. Велетень Цумштайн хвилину перекочував ці слова у своїй круглій голові, потім кивнув. А Румцайс уже показував йому на брилу, що лежала край плацу для військової муштри. Здорова була брила така, як хата із хлівом разом. — Будемо перетягувати брилу, — сказав Румцайс. — Хто втримає і не пустить — той виграв. Цумштайн кивнув головою: на таких справах він, мовляв, добре знається. Вхопили вони брилу з обох боків і потягли кожен до себе, аж вона затріщала. Тільки велетень був високий — аж під хмари — і силу теж мав таку. Почав він витягувати брилу в Румцайса із рук. Зітхнув Румцайс — а це був у нього такий знак. На той знак узяла Манка позад себе велику хустку і висипала з неї в синову шапку рій лісових ос. Ціпісек кинувся з шапкою до п'яти велетня і випустив там оси. Цумштайн пробурмотів: — Щось мені лоскоче ногу! Почухав він п'яту — і випустив брилу. — Ти програв, — сказав Румцайс. — Авжеж програв… — загудів велетень. — Тоді лягай там, де я тобі скажу, — мовив Румцайс і показав пальцем на військовий плац. Велетень ліг і покрив собою увесь той плац. — Тут тобі буде зручно лежати, і нікому ти не заподієш шкоди, — сказав на прощання Румцайс. Посадив він Ціпісека собі на плече, Манку обняв за стан та й пішли вони додому. 31. Як Румцайс удруге поклав велетня Цумштайна Якось вибралася Манка до Їчина — купити свіжу булку, щоб хоч трохи присмачити Ціпісеку розбійницьку страву. За прилавком крутилася тільки пекарева жінка, бо пекар саме пішов з булочками у їчинський замок. Коли Манка верталася повз замок додому, здійнявся там такий неймовірний шум і галас, аж на ринковому майдані шугнули в небо голуби. Із замкової брами вилетів пекар з порожнім кошиком, а пан князь і княгиня кричали йому вслід із вікна: — Якщо в тебе нечисте борошно, не носи нам булочок! Манка і питає пекаря: — А що там скоїлось? Пекар нишком лаявся, щоб його не почуло панство із замку: — У мене борошно — як золото! Хіба ж я винен, що у них димарі в замку нечищені? Висипав я булочки на стіл, а в димарі щось ворухнулось, от і притрусило їх сажею. Пан князь у вікні відгорнув пальцем перуку з вуха, але так нічого й не почув. Затупотів він ногами і крикнув униз до Манки: — Що він там торочить? — Що у вас у димарях — як у пеклі в ніч на п'ятницю! — крикнув пекар і відразу ж злякався, що наважився таке сказати самому князю. — Іди собі додому, — мовила Манка, — а страх залиш на потім. Розповім я про все Румцайсові. Дома, в печері, дала вона Ціпісеку булку, а Румцайсові розповіла, за що князь розгнівався на пекаря. — Ще побачимо, — відказав Румцайс і послав Ціпісека до струмка по шматочок гірського кришталю. Із тим шматочком пішов Румцайс на узлісся і блиснув ним на їчинську надбрамну башту. Знялася там зграя галок, прилетіла до Румцайса, і найчорніша з усіх галок сказала: — Нам зовсім не до вподоби, що ти викликав нас із міста до лісу — ми тут нічого не знаємо. Румцайс відповів: — А мені теж не подобається, що ви погано дбаєте про замкові димарі. Адже це ваше діло. Галки здійнялися й полетіли назад до Їчина, прямо до замку. Закружляли вони над димарями в повітряному сажотрусному танці, погнали крильми вітер у димарі й так трусили сажу. Саме в цей час у золотому покої готувалася до балу княгиня, а поряд у срібному — пан князь. Три фрейліни вбирали княгиню у сукню, пошиту з пір'ячка семи білих лебедів. А княгиня покрикувала на них: — Покажіть руки! Не закаляйте мені плаття! Пан князь також крутився перед дзеркалом, приміряючи капелюх, прикрашений хвостом із білого півня. Прислужували йому троє камердинерів. А князь їм в одно: — Ану помийте руки з милом! Чуєте? А тоді вже лізьте! Чуєте? Коли княгиня була вже вдягнена в сукню, а пан князь насунув капелюх аж на вуха, посипалася раптом сажа із усіх димоходів. Було її, мабуть, три великі кошики, бо галки попрацювали на совість. У покоях наче сніг чорний випав. Півнячий хвіст на капелюсі в пана князя ніби хто наваксував чорною ваксою. Княгиня була вся зашмарована, як сажотрусова щітка. І обидва вигукнули по-французькому: — Кель ефруа![34 - Який жах! (фр.)] І по-німецьки наказали сю ж мить припинити бал у замку. Помили їх слуги у запашній водиці, і лакей Фріцек повідомив: у всьому винні галки. — Але я міг би зробити так, — вів далі лакей, — щоб ті галки не скинули більше ані порошинки сажі, а замкові димарі тягнули справно. Пан князь і княгиня вигукнули в один голос: — Негайно зроби це! І Фріцек негайно вирушив на військовий плац чержовським косогором. А на плацу розлігся велетень Цумштайн. Сердитий був на Румцайса, що звелів йому лежати якраз на тому місці, де весь час сурмлять військові сурми. Коли підійшов до нього лакей Фріцек, Цумштайн забубонів, аж у ближніх будинках зрушилися крокви: — Чого ти хочеш? Фріцек підсунувся до Цумштайнового вуха і закричав голосом, підмазаним маслом і медом: — Я — нічого! Але пан князь і княгиня щось у тебе просять… Велетень знову грубо так питає: — А їм чого треба? Фріцек знову ніби медом помастив: — Бажають вони, щоб ти став над замком і потяг повітря носом. — А навіщо? — загудів Цумштайн. — До того, як же я можу стати над замком, коли я отут лежу на військовому плаці? — А що, якби ти устав? — порадив йому Фріцек. Цумштайн ударив себе пальцем по лобі, ніби молотом по скелі: — Ти диви! І підвівся. Головою пробив низькі хмари і мусив їх роздмухати, щоб побачити Фріцека. Фріцек повів велетня в місто, а там гукнув до нього, мов до гори: — Еге-гей! Стань на ринковому майдані і втягуй повітря носом! Цумштайн ступив на ринок одним ножиськом, тому що друге туди не влізло. Став, як той лелека, і потяг повітря носом. Це вмить здмухнуло галок. Вони вже не вимахували крильми над димарями, і дим пішов до неба, тягнучи з собою сажу. Князь і княгиня ходили покоями від каміна до каміна і раділи: — О, наш лакей Фріцек — це голова! А Цумштайн стояв, тяг повітря носом, і весь ринковий майдан був зайнятий його ногою. Коли про це дізнався Румцайс, він сказав: — В такий спосіб пекар не доб'ється справедливості, а Їчин позбудеться свого ринкового майдану. І він звелів Манці й Ціпісеку піти до холодного лісу, де росте п'ядич. Ціпісек тримав знизу шапку, а Манка обтрушувала пилок з гілочок п'ядича, аж поки набрали вони повну шапку. — А далі я все зроблю сам, — сказав Румцайс, прикрив шапку хустиною і рушив до Їчина. В місті все було так, як і допіру: ринковий майдан зайнятий ногою велетня Цумштайна, а сам він стоїть над замком і тягне носом повітря. Румцайс ступив уперед, а тоді ще трохи. Сперся спиною об замок і зірвав хустину з шапки. Увесь пилок здійнявся хмарою і влетів Цумштайнові в ніс. Румцайс ту ж мить крикнув на весь Їчин: — Тримайтеся, хто за що може! А тут як загримить! Цумштайн чхнув — і зірвалася справжня буря. Найбільше вітру потрапило у замкові димарі. В кухні суп виплюснуло з каструлі, і солодкі пиріжки порозкидало з такою силою, що вони хурчали в повітрі, як цеглини. У покоях вітром вивернуло гратки з камінів, а панові князю й княгині так скуйовдило перуки, що довелося їм викликати перукаря аж із Парижа. Лакею Фріцеку влетіло трохи порошку в ніс, і він чхав сім тижнів. А велетень Цумштайн перехилився назад і знову гупнув на військовий плац під чержовським косогором. — Тепер усе гаразд, — промовив Румцайс. — Хто за що тримався, може відпустити. 32. Як Румцайс поклав Цумштайна в третій раз Одного разу до розбійницької печери прибігла польова русалка Андулка. Ноженята в неї були обхльостані осокою, а пальчики побиті об камінці — так вона поспішала. — Чи є Румцайс? — вигукнула Андулка. Надвір вийшла Манка. — Румцайса зараз нема. Пішов лісом збирати яєчка, що їх зозулі підклали у гнізда іншим пташкам. Та коли повернеться, я скажу йому, що ти була. — Тоді вже буде пізно! — зітхнула Андулка. — Сталося щось лихе? — стурбувалася Манка. — Хтось випустив водянику Чесилку всю воду із ставка. — Ой лишенько! — сплеснула руками Манка. — Увечері ставок був як ставок. А вранці — порожня яма. І в болоті при бережку сидить водяник Чесилко. — Може, вода втекла у нього під шлюзом? — сказала Манка. — Всі заставки були спущені. — Чесилко повинен знати, що і як. Адже став не може сам по собі вибігти, — правила своєї Манка. Андулка знову зітхнула: — Він тоді спав — тож і не знає нічого. А тепер сидить під греблею і всихає під сонцем. Сонце й справді добряче припікало. — Цього так не можна кинути! — промовила Манка, покликала Ціпісека і послала його по Румцайса. Ціпісек побіг, не розбираючи дороги. Знайшов Румцайса, який сидів під старим буком і тримав на долоні сім зозулячих яєчок, і все йому розповів. Румцайс хвилину покатав яєчка по долоні, а тоді промовив: — Біжи, Ціпісеку, назад і скажи русалці — хай поки що кропить Чесилка росою. А решту я беру на себе. Порозсовував він зозулячі яєчка по кишенях своєї куртки з кордовської шкіри, щоб їм було м'якенько лежати, і вирушив до військового плацу під чержовським косогором. Коли Румцайс прийшов туди, велетень лежав на плацу й удавав, що спить. Повіки мав на три ключі замкнуті, а носом свистів так, що аж у пташок крильця тріпотіли. — Не прикидайся, Цумштайне, — мовив Румцайс. — Хоч у тебе очі й заплющені, але ти не спиш. Цумштайн вивалив очі, як жорна. — А звідки ти знаєш, Румцайсе, сплю я чи ні!? Румцайс йому й каже: — Ти повинен був лежати отут, на військовому плацу, як я тобі наказав. А ти не лежав! — Ба лежав! — Цумштайн ударив себе кулаком у груди з такою силою, що баби в Їчині кинулись засвічувати свячені свічечки проти грому. Румцайс теж ударив себе у груди — так, що свячені свічечки вмить позгасали. — Адже я всього один крок і ступив, — пробурмотів Цумштайн. — І отим одним кроком вихлюпав водяникові Чесилку ставок! І тепер водяник гине, сидячи під пересохлою греблею… — Вода йому знову набіжить, — пробубонів Цумштайн. — Як вона може набігти, коли ти всю її розхлюпав і розбризкав на сім австріяцьких миль навколо? Щось із того візьме річка Цідлина, а щось — інші ставки, — відказав Румцайс. — Все одно я ту воду назад не поверну, — буркнув Цумштайн. Але Румцайс звелів: — Ану встань, та обережно! Підпер він Цумштайна плечем, щоб той не перехилився в його бік. З другого боку сперся велетень на Зебінську гору і так підвівся. — Тепер зачекай отут три хвилини. Потім ступиш один крок, і зустрінемось біля Чесилкового ставка, — сказав Румцайс. Сам Румцайс прибіг туди на хвилину раніше і побачив — водяник Чесилко сидить під сухою греблею. А русалка Андулка обвіває його лопушиним листом. — Сонечко вже всю росу випило! — сумно промовила вона. Чесилко показав Румцайсові суху полу свого каптана і прошепотів, немов зашелестіло сухе бадилля: — Оце вже в мені життя зовсім трішки зосталося, Румцайсе… — Нічого, незабаром оживеш! — сказав Румцайс і глянув, чи не насувається тінь від військового плацу. А воно й справді потемнішало, коли Цумштайн підняв ногу, щоб ступити. А коли зробив крок до ставка, русалка Андулка лише подих перевела. Румцайс пригадав, що був колись шевцем, і мовив: — Таку ніжку лише я можу оцінити. А змучений Чесилко, схожий на сухе лушпиння, сидів під пересохлою греблею і мовчав. Румцайс висмикнув із землі терновий кущ, усіяний колючками. Вдарив ним об землю, щоб облетіла земля з коріння, і лише тоді знову повів мову: — А тепер, Цумштайне, побачимо, повернеш ти Чесилку воду в ставок чи ні. Сказавши це, він стьобнув Цумштайна колючою терниною зліва під великий палець ноги. Велетень від лоскоту зареготав так, що мало не переступив на сім австріяцьких миль праворуч, і своїм величезним ножиськом вибив воду, яку вже давно випила земля. Зібралася вода у струмочки і побігла лугом у Чесилків ставок. А Румцайс знову стьобнув Цумштайна колючою терниною — тепер уже під великий палець з правого боку. А тоді знову зліва і знову справа. Велетень затупав ногами по навколишніх полях, що лежали під паром, видушив із них усю воду, і струмочки побігли теж у Чесилків ставок. Нарешті Чесилко озвався: — Та годі вже, бо через край побіжить. А сам заліз у ставок, просяк водою і зразу ожив. Андулка побігла на лужок танцювати. Русалки турботами голову собі довго не сушать. Лишилися тільки Румцайс і велетень. — Знову на твоє вийшло, — забубонів Цумштайн і озирнувся, де б йому лягти. — Тут ні! — сказав Румцайс. — Спершу ти збавив був ставок ногою, а тепер збавиш його крижами. Цумштайн ступив крок назад і влігся на військовому плацу. — І щоб лежав, не встаючи! — наказав Румцайс. Потім він сягнув у кишені куртки, витяг із них сім зозулячих яєчок, уклав велетню під бік і пояснив: — Ти повинен вивести з них сім зозуль. А коли поворухнешся і хоч одне яєчко роздушиш, то діставай інше таке, де хочеш. А коли два — лежатимеш на військовому плацу, аж поки із отих шкаралупок вилупиться рівно сім пташок! 33. Як Румцайс дав перше доручення велетню Цумштайну Якось, коли вже розвиднилось, надворі так закували зозулі, що Румцайс ураз скочив з ліжка. Визирнув він з печери і побачив — на гілці сидять сім молодих зозульок і кують на сім голосів. Румцайс і каже Манці: — Велетень Цумштайн дотримав слова. Видно, він весь цей час пролежав на військовому плацу непорушно, як зрубаний бук, от і вивів під боком сім зозуль. Доручив Румцайс Ціпісеку рознести зозульок по всіх трьох лісових ділянках, а сам подався на військовий плац. Цумштайн сидів на плацу і пересипав з долоні на долоню порожні шкаралупки. — Я, Румцайсе, не здатен на таку тонку роботу, — пробурмотів він. — Бач, що з тих яєчок зробилося… — Але зозулі з них уже вилупилися, вже й пір'ям обросли і відлетіли, перш ніж ти встиг кинути на них оком. — Ху-у-у, а то вже мене совість почала мучити! — зітхнув Цумштайн з полегкістю. Адже велетні здатні страждати через дрібницю і водночас можуть півсвіту перевернути. — Слухай, Румцайсе, — повів Цумштайн далі, — хіба ж я за ці зозулі не заслужив у тебе хоч пальцем ворухнути? Бо в мене від лежання усе болить, аж кричати хочеться. — А що б із цього було доброго? — відповів Румцайс. — Я сам скажу, коли тобі розім'ятися. Саме в ту пору захворіла їчинська княгиня. Але не хотіла сказати, що в неї болить. Лікар промовив: — Я не такий мудрий, щоб радити ліки, не знаючи проти чого. Зібрав він свої молоточки та трубочки і пішов із замку. Аж на сімнадцятий день княгиня звірилася панові князю: — Мон шер, мені кортить подивитися, який зблизька Місяць. Але як зарадити цій справі, ніхто не знав. Княгиня так страждала і худла з кожним днем, що три швачки з ранку до вечора перешивали їй сукні. Панові князю кістлява княгиня була не до вподоби, і тому він закричав з вікна на ринковий майдан: — Чого це я маю страждати за всіх? Коли не буде так, як бажає княгиня, стане по-моєму! І ви ще побачите, як воно буде! Ніхто не знав, що надумав князь, і люди в Їчині стурбувалися. Війт одразу ж звелів покликати годинникаря Семерада і наказав йому: — Змайструєш таку машину, щоб донесла княгиню до Місяця і показала його зблизька. — Такої машини чи то з маятником чи без маятника я б не зміг зробити навіть за сім золотих дукатів, — сказав Семерад по щирості. Княгиня нездужала й далі, і пан князь гнівався, аж у нього кучері трусилися на перуці. Через три дні стало відомо: їчинський помічник учителя і знавець фізичних матерій Вочічко дещо може сказати про це. Його відразу покликали в палац. — Так воно і так, — сказав Вочічко. — Як висадити княгиню до Місяця, того я не знаю. Тож і нема потреби вивчати, як спустити княгиню вниз. Пан князь не погодився, що в цьому криється велика мудрість, і розлютився так, що аж нитки на перуці в нього почали тріскатися. Княгиня ж лягла у ліжко і сказала: — Прикрийте мене периною. А коли покоївки прикрили її, додала: — Тепер я спатиму, аж поки ви щось надумаєте! І заснула. Пан князь заявив, що йому це вже набридло. Якщо, мовляв, не знайдеться нікого, хто міг би висадити княгиню до Місяця, він, князь, продасть місто Їчин з усім, що в ньому є, його величності імператорові. І тоді місто матиме німецький магістрат, і що скаже який-небудь писар, так воно й буде, бо нікого за п'ятсот австріяцьких миль із Відня сюди не докличешся. А написати листа його величності і прикласти свою печатку він може хоч зараз. Коли поштова сойка переказала це Румцайсові, той спершу тільки похитав головою: — І отакий гармидер із-за княгининих забаганок? — Але потім замислився і сказав Манці: — Проте тягти на своєму хребті імператора було б їчинянам ще гірше, ніж князя. Гайда, Манко, скажи їм, що я княгиню висаджу. Зачекав Румцайс із тиждень, поки стане повний місяць, і подався в Їчин. Того вечора в Їчин зійшлося стільки люду, що Манка з Ціпісеком далі околиці так і не пробились. А Румцайса пропустили аж на ринок. Там княгиня вже приготувалась дивитися на Місяць. Убрана вона була в срібну сукню, а в руці тримала кругле люстерко, щоб Місяцю було приємно. Пан князь хотів був звеліти, щоб для більшої слави вдарили в барабани й заграли сурми, але Румцайс сказав: — Не треба. Хай усе буде, як і завжди. Підклав під княгиню долоню і великою румцайсівською силою висадив її на вершечок надбрамної башти. Княгиня закричала униз: — Оля-ля, звідси до Місяця набагато ближче, але я воліла б іще трішки! — Та вже годі! — гукнув Румцайс. — Там у вас, пані княгине, не буде підлоги під ногами! Але княгиня підскочила, вітер підхопив її кринолін і підніс її ще вище до Місяця. Спершу вона весело кричала по-французьки: — Анкруаябль, маніфік, еклятан![35 - Неймовірно, прекрасно, чудово!] Та коли княгиня оглянула Місяць зблизька, їй захотілося спуститись униз. Тільки як? — Туди вже я не дістану, — сказав Румцайс. — Як княгиня забажала, так воно і сталося. Княгиня висіла під самим небом, а їчинці сміялися, дивлячись на неї. А пан князь турбувався, що княгиня може впустити з ноги черевичок з золотим каблуком, і хтось украде його. Сама княгиня весь час хукала собі на руки, бо там, нагорі, було холодно. Нарешті вона вигукнула: — Хутчіш! Це щоб їй допомогли спуститися. — Ну що ж, доведеться прислати сюди одного чоловіка. Він так само високий, як наша княгиня вередлива, — сказав Румцайс, пішов на військовий плац і звелів велетню Цумштайнові встати. Цумштайнові не треба було навіть підкладати камінець під п'яти. Потягнувся він, зняв княгиню з неба і поставив на ринковий майдан. 34. Як Румцайс змусив попрацювати велетня Цумштайна вдруге Якось їчинський князь почув, що у його величності імператора в саду є яблуня, біля якої з кожного боку стоїть гренадер із зарядженою гвинтівкою. Ту яблуню доглядає сам імператор. Восени він обкопує її золотою лопаткою, а весною бере білі рукавички і сам махає бджолам, щоб сідали на квіти. Коли достигає перше яблуко, імператор наказує вистрелити з гармати і тільки потім з'їдає його. — Таку яблуню і я хотів би мати, — заздро зітхнув їчинський князь, аж його атласний каптан взявся брижами на плечах. Почула це княгиня, покликала лакея Фріцека і звеліла йому: — Поїдеш у Відень і принесеш зернятко з яблуні його імператорської величності. Більше нічого в мене не питай, а вправляйся сам. Фріцек приїхав до Відня, але й гадки не мав, як узятися до діла. Став він проти палацу і так стояв три дні. На четвертий день відчинилося в палаці вікно. До вікна підійшов імператор: він гриз яблуко. Фріцек показав йому язика. Його імператорська величність розгнівався, затупав ногами і пошпурив яблучним качаном у Фріцека. А той вхопив качан, загорнув у шовкову хусточку і мерщій поїхав назад до Їчина. В Їчині вже чекала княгиня із садівником. Садівник вибрав із качана зернятко, і княгиня віднесла його на срібній тарілці панові князю. — Мон шер, я несу вам імператорське зернятко! Князь аж гикнув з радощів, що й у нього буде така яблуня, як у імператора. Ту ж мить звелів подати собі срібну лопату, власноруч викопав у саду ямку і посадив туди зернятко. Потім слуги принесли стілець, пан князь сів і оголосив, що чекатиме, аж поки дерево виросте і на ньому достигне перше яблуко. — Зброяреві Галіржу накажіть, хай віділлє гармату, щоб було з чого дати салют, коли яблуко почервоніє. А мені швидше принесіть ножа. Віддавши ці накази, князь сів поряд із княгинею над загорненою ямкою і став чекати. Але рослини ростуть не за панською волею, а за своєю. Увечері впала роса, і пана князя та княгиню обвіяло холодом. Князь устав із стільця і сказав: — Треба знайти когось, хто б наказав цій яблуні рости швидше. А в ту пору Румцайс саме був у велетня Цумштайна — перевіряв, чи той чесно лежить на військовому плацу, чи не крутиться там. Повертаючись додому, зустрів Румцайс дивного чоловіка. Шапка в нього була плисковата, як млинець, і на шворці, а куртка розшита сріблом. — Ти надто химерний птах для нашої гіллячки, — мовив Румцайс. — Хто ж ти такий будеш? Незнайомець клацнув пальцями, і в повітрі посипалися іскри й злегка загримів грім. — Я дон Міракль, чарівник, — сказав він. — А що ти тут робитимеш? — питає далі Румцайс. — Хто що накаже, — відповів дон Міракль, похапав усі іскри в жменю і сховав їх разом із громом у кишеню. — Хотів би я перевернути тобі задом наперед дорогу під ногами, — сказав Румцайс. — Та нехай, побачимо, що далі буде. Дон Міракль ще не проковтнув першого шматка в корчмі «Місто Гамбург», а баби-плітухи вже донесли княгині, що до Їчина прийшов чоловік, який може зробити що завгодно. Княгиня наказала через Фріцека, щоб дон Міракль негайно з'явився до замку. За хвилину той постав перед очі пана князя. — Тут закопане зернятко, — промовив пан князь, показавши на ямку. Але дон Міракль відповів: — Вже ні! Він нишком ворухнув мізинцем, і з ямки вмить виткнувся зелений паросток. Не встигли пан князь та княгиня і оком змигнути, як там уже росло деревце. У пана князя і княгині аж голови пішли обертом. І вже зовсім вони зсунулися з глузду, коли деревце зацвіло. Ще хвилина — і на вершечку загойдалося зелене яблучко. — Хай Галірж швидше роздмухує гніт, щоб не забарився вистрелити з гармати, коли в мене достигне перше імператорське яблуко! — гукнув пан князь. Та дон Міракль спокійно мовив: — Далі сам я вже нічого не можу зробити. Кінець — ділу вінець. Щоб яблуко зачервоніло, мусить попрацювати сонце. — Як же воно працюватиме, коли на ньому хмари, мов перина? — зітхнула княгиня. Дон Міракль змахнув руками проти неба. І ви б побачили, що після цього зробилося! Хмари враз розсунулись і стали в коло, а в тому колі засяяло гаряче сонце. Вітер утік подалі, і вже ніщо не заважало сонцю світити на Їчин. Дон Міракль дивно посміхнувся й солодко-підступно промовив: — Так триватиме три тижні, й імператорське яблуко зачервоніє для пана князя, як кардинальська мантія. Всі ці дні сонце, наче вогненне око, світило з хмар, не заходячи й на хвилину. І настала в Їчині така страшна спека, що вся вода парою знялася до неба, ні в кого не лишилося слини, і язики в людей стали сухі, як підошви. Навіть залізні півні на флюгерах падали, знепритомнівши від спраги. — Еге-ге, дорого обійдеться Їчину оте князівсько-імператорське яблуко! — промовив Румцайс і зайшов до корчми «Місто Гамбург». Побачивши дона Міракля, Румцайс ухопив його за руку і повів під дивну яблуню. Там він сказав князю й княгині: — Якби це яблуко могло достигати від людської дурості, ви б його вже давно з'їли. Та висохнути Їчину на порох через ваші примхи я не дозволю! Аж тут дон Міракль почав вимахувати руками, притупувати однією ногою, шаркати другою. Враз здійнявся вітер, над яблунею вдарила блискавка й загримів грім. — А тепер, Румцайсе, я все це пущу на тебе! — вигукнув дон Міракль. Довелося Румцайсові стрибати, пригинатись і відступати, щоб поплутати блискавкам їхні удари. І прямою дорогою побіг він на військовий плац під Чержовом. — Вставай, Цумштайне! — закричав він. — Зараз я тобі знову дам роботу! Велетень Цумштайн зробив крок, ще чверть кроку — вже стояв біля яблуні. Дон Міракль спершу не знав, що робити, але потім заходився чаклувати так навально, аж мусив допомагати собі коліном. — Хай грім і блискавка вдарять прямо в Цумштайна! — наказав він бурі. Та коли блискавки били по велетню, Цумштайн тільки радів: — Іще! Іще! Іще! І у плече трохи, бо там мені крутить часом! Коли велетень досхочу навтішався блискавками, відчмихався, відфоркався, він розігнав по небу хмари й бурю на сім сторін. А у восьмий бік побіг назад до Іспанії черівник дон Міракль. А за хвилину ввійшла химерна яблуня в землю, і лишилася на тому місці тільки ямка. Пан князь і княгиня стояли, як два стовпці. Нарешті князь промовив: — Ма шер, віднесіть назад на кухню ножик для яблука. А княгиня на те: — Мон шер, краще біжіть до Галіржа, хай згасить гарматний гніт. 35. Як Румцайс утретє і востаннє навернув на добрий розум велетня Цумштайна Велетень Цумштайн лежав на військовому плацу, і кожна хвилина здавалася йому довгою-довгою, як в клубочку, що втік із рук. Раптом побачив він: від дальнього кутка Їчина біжить якась бабуся. — Коли людина хоче згаяти час за розмовою, нема краще як побалакати з бабусею! — зрадів Цумштайн. Повернувся він набік, щоб не завдати старенькій шкоди своїм диханням, і промовив: — Постій біля мене хвилинку, якщо ти не дуже поспішаєш! А це була бабуся Голотова із будиночка на околиці Їчина. Спинилась вона, сіла, вмостилася зручно і почала: — Ну, якщо такий здоровенний парубійко та кличе стару бабу перекинутися словечком, тут щось неладно! Попрохав Цумштайн бабцю Голотову перейти на другий бік, сам теж перевернувся і зітхнув: — Таки неладно, бабусю. Вже собі боки відлежав до мозолів. А так же хочеться щось робити! А ну ж бо я тобі в чомусь допоможу! Бабуся Голотова засміялась. — Авжеж, ото була б допомога, Цумштайне! Я йду до Прахова, щоб нашкребти зі скель трохи піску — чистити горщики і долівку посипати. Хіба ж ти упораєшся із цим ділом своїми здоровенними ручиськами? І бабуся підвелася й жваво подріботіла далі до Прахова. Цумштайн довго розглядав свої руки. Кожна долоня була в нього більша за два сільські дворища. Дивився на них велетень і повільно-повільно думав. Аж поки надумався. Десь опівдні налила Манка у горщик молока лісової лані й приставила до вогню. Але в ту ж мить по молоку пішли кола, потім ще і ще, і холодне молоко трохи не вибігло з горщика. — Румцайсику! — покликала Манка. — Ось глянь, що воно за диво. А Румцайс їй: — Десь щось добряче працює; це воно мало не вигнало молоко з горщика. За мить примчав Ціпісек, мокрий майже по шию: — Струмок вийшов із берегів і розлився між деревами! — Десь щось працює так, що вже й воду виганяє з берегів. Треба подивитися, що воно… — повторив Румцайс. Манка залишилася у печері — пильнувати, щоб не збігло молоко. Ціпісек повернувся до струмка — завести його назад у береги, а Румцайс вирушив у дорогу. Іде він імператорською дорогою до Їчина і відчуває — земля у нього під ногами двигтить. — Тисяча чортів! — вигукнув Румцайс. — Треба поспішати! Він саме проминав будиночок бабусі Голотової, коли раптом у повітрі загуділо щось, наче сім басів одразу, і бухнуло об землю так, ніби з неба звалилася скеля. Глянув Румцайс, а у дворі бабусі Голотової і справді скеля стримить. Із пісковику, як біля Прахова. З будиночка вибігла бабуся, побачила скелю у дворі і скрикнула: — Певно, це той парубійко з плацу прислав мені трохи піску горщики чистити і долівку посипати! Румцайс усе зрозумів. Став він навшпиньки, притулив долоні до рота і загукав у бік Прахова: — Ану облиш, Цумштайне! Та перш ніж ці слова долинули туди, у двір бабусі Голотовій звалилася друга скеля. — Облиш, Цумштайне, вже піску вистачить і для моєї правнучки! — закричала бабуся Голотова, та голос її долинув хіба що до тину. Тоді Румцайс з усієї сили: — Гей, Цумштайне, годі!!! Скелі більше не падали. Десь з-за гори визирнув від Прахова велетень Цумштайн і прогримів через ліс і долину: — Хоч би що я робив, Румцайсе, ніяк від тебе не дочекаюся подяки. Погане роблю — ти мене караєш. Добре роблю — все одно тобі не вгоджу. Бабуся Голотова почула це і засміялась: — Ох і цікаво мені, Румцайсе, як ти розтовкмачиш велетню, що таке справжнє добро. Сказала це бабуся, нашкребла із скелі трішки піску в фартух і пішла чистити горщики. — Ну, то поясни ж мені, Румцайсе, що до чого! — знову гукнув велетень через ліс і долину. — Овва! Я й сам цього не знаю, Цумштайне! — гукнув він до Прахова. — Полеж поки що там. Як дізнаюся, прийду до тебе і розповім. Велетень Цумштайн підклав собі під голову скелю, щоб зручніше було лежати й чекати, а Румцайс пішов додому. Сів він до столу в печері й обхопив голову руками: — І чого це виходить погано, коли хоче Цумштайн добро робити? — Про що це ти? — запитала Манка. Румцайс пояснив їй, що через велетневу добрість міг би увесь Їчин опинитися під скелями. Манка помішала дерев'яною ложкою молоко лісової лані і зітхнула: — Ох і нелегке це діло, Румцайсе! Тут прийшов Ціпісек і витяг з кишені вісім яєчок пташки волове очко. Румцайс покатав ті яєчка на долоні і каже: — О, я вже знаю, що сказати Цумштайнові. Коли Румцайс прийшов до Прахова, розкошував Цумштайн, лежачи на спині. — Не вставай! — гукнув Румцайс. — Я прийшов тобі пояснити ту мудрість. І на цих словах обійшов навколо Цумштайна і обклав його яєчками волового очка. З правого боку поклав чотири і з лівого чотири. А потім мовив: — Якщо тепер ти перевернешся на правий бік, щоб не товкти яєчка зліва, то подушиш яєчка під правим боком. Так само — на другий бік. Схочеш собі зробити добре — а зробиш погано іншим. Тому, Цумштайне, я тобі наказую лежати поміж скель тільки на спині. Лише так ти нікому не зробиш шкоди! Сказавши це, подався Румцайс до своєї печери, щоб разом із Манкою навчити Ціпісека рахувати до дев'яти. Дві Цумштайнові скелі ще дуже довго розпродувала бабуся Голотова — по крейцарику за жменьку піску. Їчинські господині чистили тим піском горщики й посипали долівки. А велетень Цумштайн довіку лежатиме біля Прахова поміж інших скель, а з часом сам стане скелею, ще й обросте мохом. Кінець notes Примітки 1 Що? (фр.) 2 Любий (фр.) 3 Любо, чудово! (фр.) 4 Увага! (фр.) 5 Дуже добре, чудово! (фр.) 6 Перекручене «тре жолі, шарман». 7 Добре (фр.) 8 Так? Чи отак? (фр.) 9 Так (італ.) 10 Лягай! (нім.) 11 Струнко! (нім.) 12 Слухаюсь! (нім.) 13 Правильно! (нім.) 14 Швидше! (нім.) 15 Вогонь! (нім.) 16 Сю ж мить (фр.) 17 Танцювати! (фр.) 18 Будь ласка! (фр.) 19 Ліворуч! Праворуч! (нім.) 20 Красиво (нім.) 21 Доброго ранку! (нім.) 22 Точно! (нім.) 23 Металічний панцир, який захищає груди від удару холодною зброєю. 24 Геть! (нім.) 25 Як? (фр.) 26 Вигук несхвалення (фр.) 27 Ваша, ваша, ваша (фр.) 28 Природний (фр.) 29 На французький манер. 30 Гарно, гарно! (нім.) 31 Прекрасно (нім.) 32 Що це таке? (нім.) 33 Біда, біда! (фр.) 34 Який жах! (фр.) 35 Неймовірно, прекрасно, чудово!